Тенга так захопився своєю розповіддю, що навіть не помітив, як Ерагон позадкував, підняв на дверях засув і вислизнув з Едур Ітіндра. Закинувши свою торбу на плече, юнак попрямував униз. Він ішов, насолоджуючись тінню віковічних дубів і поступово віддаляючись від вежі дивакуватого чаклуна.

Цього й наступного дня Вершник зустрів по дорозі дуже багато людей, тож невдовзі вони стали йому ввижатися. Здебільшого то були біженці, хоч зрідка з-посеред них траплялися воїни й торговці різним крамом. Якщо була можливість, Ерагон намагався їх уникати, а якщо ні, то просто брів їм назустріч, важко переставляючи ноги й сховавши підборіддя в комір свого одягу.

Власне, саме через це Вершник був змушений провести цілу ніч у селищі Істркрофт, що лежало за двадцять миль від Меліана. Він хотів був зійти зі шляху задовго до Істркрофта і знайти собі якусь печеру чи западину, де можна було б спокійно перепочити аж до світанку, проте дуже погано знав місцевість і неабияк здивувався, коли почув, що до селища залишається не більше милі. А оскільки він ішов у компанії кількох воїнів, то сходити зі шляху за годину від селища було б украй нерозумно, бо навіть останній дурень одразу б поцікавився, чому це він не хоче зайти до селища, де можна було б переночувати в теплі й затишку. Тому Ерагонові довелося зціпити зуби й вигадувати якусь якомога правдивішу історію на той випадок, якщо в нього спитають, куди й звідки він мандрує.

Коли юнак нарешті побачив селище, захищене від ворогів частоколом, між червоним диском сонця й горизонтом було два пальці. Та коли вони ввійшли в саме селище, уже майже стемніло. Вартовий спитав у воїнів, чи не бачили вони часом когось позаду себе.

— Ні, здається, за нами нікого не було, — мовив один із них.

— От і добре, — відповів вартовий. — Бо якщо там хтось забарився, то йому доведеться чекати аж до ранку. — Потому він крикнув іншому вартовому, який стояв біля протилежного боку воріт: — Зачиняй!

Вони штовхнули обидві стулки височезних, футів із п'ятнадцять, воріт, оббитих залізом, і засунули їх чотирма дубовими поперечинами, що були завтовшки з Ерагонові груди.

«Напевне, вони чекають нападу, — подумав Ерагон, а потім посміхнувся, раптом збагнувши, наскільки його думка була безглуздою. — Та хто ж не чекає нападу в такі неспокійні часи?» Кілька місяців тому Ерагон напевно б дуже хвилювався, опинившись під замком у геть незнайомому селищі, проте зараз він був упевнений у своїх силах і знав, що в разі чого зможе голіруч рознести на друзки це село або ж непомітно зникнути з нього під прикриттям магії. Тому Вершник вирішив залишитись тут до ранку, оскільки був дуже стомлений, а використання магії могло б привернути до нього увагу інших чарівників.

Щойно юнак пройшов кілька кроків униз по брудній дорозі, що вела до селищного майдану, як вартовий зупинив його, тицьнув в обличчя ліхтар і крикнув:

— Стій! Раніше ти ніколи не бував в Істкрофті, чи не так?

— Ваша правда, я тут уперше, — відповів Ерагон.

Упертий вартовий похитав головою:

— А ти маєш тут родину чи друзів, які б дали тобі притулок?

— Ні, не маю.

— І що ж тоді привело тебе до Істкрофта?

— Нічого, зовсім нічого. Я мандрую на південь, щоб забрати родину моєї сестри й відвести її назад, до Драс-Леони, — відповів Ерагон. Утім його вигадана історія, здається, не справила на вартового жодного враження. «Може, він мені не вірить, — розмірковував юнак, — а може, вже чув силу-силенну таких історій, і вони перестали його цікавити».

— Тоді прямуй до будинку мандрівників, так буде найкраще. Там тобі дадуть попоїсти й ліжко на ніч. А якщо ти захочеш залишитися тут, в Істкрофті, довше, ніж на одну ніч, тоді я маю тебе попередити: ми не терпимо крадіжок, розпусти або, крий Боже, вбивства. Для порушників наших законів у нас є міцні кайдани й шибениця, що будь-коли готова зробити свою страшну справу. Ти все зрозумів?

— Авжеж, пане.

— Тоді йди собі з миром. Хоча ні, стривай! Як тебе звати, незнайомцю?

— Берган.

Почувши його ім'я, вартовий повернувся й почвалав геть, аби продовжити свій вечірній обхід. Ерагон дочекався, доки його ліхтар зник за найближчим будинком, і підійшов до дошки оголошень, що висіла ліворуч від воріт.

На ній було з півдюжини плакатів із зображеннями різних злочинців та два величезні пергаменти, завдовжки в три фути, що відразу впадали в око. На одному з них був намальований Ерагон, на іншому — Роран, проте і там, і там значилось, що вони зрадники корони. Юнак схвильовано розглядав пергаменти, а коли побачив, яку винагороду графство обіцяє за їхні голови, його очі стали круглими, ніби монети. Портрет Рорана й справді був дуже схожий. Художник не забув навіть про бороду, яку той відпустив уже після втечі з Карвахола, а от портрет Ерагона дуже віддалено нагадував Вершника, оскільки там його було зображено ще до Кривавої Клятви, коли він мав людську подобу.

«Як же все змінилося», — подумав Ерагон.

Пройшовши вперед, юнак проминув майже все селище й урешті-решт таки знайшов будинок мандрівників. Загальна кімната будинку мала низьку стелю із закіптявілого дерева. Жовті свічки із сала давали м'яке, мерехтливе світло й сповнювали повітря димом. Підлогу було вкрито очеретом упереміш із піском, який рипів під Ерагоновими черевиками. Ліворуч від Вершника смажилася свиня на вогнищі, а також стояли стільці та столи. Навпроти виднівся шинквас — така собі фортеця, що підняла свого розвідного моста, аби захистити барильця з пивом та елем від орди змучених спрагою чоловіків, нападу яких можна було чекати майже звідусіль.

У кімнаті перебувало близько шістдесяти мандрівників, тож дихати в ній було майже нічим. На додачу до всього довкола стояв такий гамір, що Ерагон зі своїм надтонким слухом почувався так, ніби опинився поруч із потужним водоспадом. Йому було дуже важко зосередитись на якомусь одному голосі. Щойно він ловив одне слово або фразу, як їх миттю перекривали репліки інших людей. У загальному галасі розчинявся й спів трьох менестрелів, що виводили жартівливу пісеньку «Люба Етрід о'Даут».

Ерагон насилу пробрався крізь юрбу до шинкваса. Він хотів був переговорити з жінкою, яка розливала напої, однак та була така заклопотана, що минуло п'ять хвилин, доки вона звернула на нього увагу.

— Я до ваших послуг, чого бажаєте? — поцікавилась вона, прибираючи пасмо волосся, що спадало на її вкрите потом лице.

— Чи міг би я зняти у вас кімнату або якийсь куток, де можна було б заночувати?

— Я не знаю. Вам треба поговорити з власницею будинку. Вона скоро спуститься, — мовила жінка й махнула рукою вбік темних сходів.

Ерагонові нічого не залишалось, як чекати. Він усівся біля шинкваса й став приглядатися до людей. Кого тут тільки не було… Напевно половину з усіх присутніх становили місцеві селяни, які прийшли сюди, щоб весело провести ніч. Решта, чоловіки й жінки, а нерідко й цілі родини, швидше за все, були біженцями, які покинули свої домівки й шукали більш спокійну місцину для життя. Їх легко було впізнати за потертими сорочками й брудними штаньми, а також за тим, як вони з острахом приглядалися до кожного незнайомця, який наближався до них. Проте геть усі присутні намагались не дивитися в один із кутків кімнати, де гуляла найменша компанія — солдати Галбаторікса.

Чоловіки в червоних сорочках галасували найдужче — вони весь час реготали, кричали й гепали по столу своїми велетенськими кулаками, закутими в обладунки. А добряче хильнувши, починали мацати всіх поспіль жінок, які необачно пробували пройти повз них.

«Цікаво, вони поводяться так, оскільки знають, що ніхто не посміє їм суперечити? Їм що, аж так кортить повихвалятись власною силою? — міркував Ерагон. — Чи тому, що їх насильно приєднали до армії Галбаторікса, і вони тепер хочуть хоч якось прикрити свою ганьбу п'яним бешкетом?»

Менестрелі тим часом завели нову пісню:

Вітер бавився волоссям Етрід о'Даут,
А та кричала лордові Еделю:
«Звільни мерщій мого коханого,
Інакше відьма зла тебе оберне на козла!»
Але той лиш реготав:
«Не боюсь я твоєї відьми, ніяка вона не зла!»