Юнак миттю сказав про це войовничій ельфійці, але та лише недбало кивнула йому у відповідь:

— Я теж їх помітила.

І хоча його супутниця намагалась бути спокійною, десь глибоко в душі Ерагона стала народжуватися тривога, адже важко було не помітити, як брови Арії кілька разів нервово звелися.

Перед ними лежала чиста рівнина, на якій, навіть за великого бажання, навряд чи вдалося б сховатися. Раніше вони вже не раз зустрічалися із загонами, проте тоді їх завжди супроводжували інші мандрівники, зараз же вони були тільки вдвох.

— За допомогою магії ми можемо викопати яму, а потім накриємо її гіллям і перечекаємо, доки вони не пройдуть, — запропонував Ерагон.

Але Арія заперечно похитала головою, продовжуючи швидко крокувати вперед.

— А що ми зробимо із землею, яка залишиться? — спитала вона. — . Адже воїни тут-таки її помітять і вирішать, що знайшли нору найбільшого у світі борсука. Крім того, не варто марнувати на це магію, краще залишити її для бігу.

— Я не знаю, скільки миль іще зможу пробігти, — скрушно пробурчав собі під носа Ерагон.

Безугавний біг уже й так добряче його виснажив: коліна пронизував пекучий біль, гомілки набрякли, а великий палець на лівій нозі почервонів і став удвічі більший. І як би юнак не замотував свої ноги, взуття все одно продовжувало їх натирати, не лишаючи жодного живого місця. Попередньої ночі Вершник загоїв кілька найбільших ран, проте від цього йому не стало легше, оскільки магія ледь не забрала рештки його сил.

За півгодини на обрії з'явилась жовта хмара куряви, і тільки потім Ерагонові вдалося розгледіти коней та їхніх вершників. Мандрівники продовжували бігти ще добрі десять хвилин, їм нічого було боятися, бо воїни не мали такого гострого зору, як вони, тож навряд чи змогли б їх помітити. Нарешті друзі зупинились і стали готуватися до небажаної зустрічі — Арія, діставши з торбинки сукню, натягла її поверх штанів, а Ерагон швиденько заховав Бромове кільце й вимастив брудом ліву долоню, аби замаскувати свою мітку — гедвей ігназію. Потому вони понахиляли голови, згорбились і попленталися вперед, насилу переставляючи ноги. Солдати мали подумати, що зустріли ще одну сім'ю біженців.

Ерагон уже давно чув стукіт копит і крики людей, які керували кіньми, проте минула добра година, перш ніж вони зустрілися на широкій рівнині. Коли загін був зовсім неподалік, Ерагон і Арія зійшли вбік. Поглядаючи спідлоба на дорогу, Ерагон помітив, як повз нього проскакало кілька вершників, але за мить довкола здійнялася така густа курява, що юнакові довелось заплющити очі. Геть нічого не бачачи, він продовжував уважно дослухатися до стукоту кінських копит і був дуже втішений, коли зрозумів, що половина загону вже проїхала повз них. «Схоже, вони не мають часу, щоб зупинятися й розпитувати нас, хто ми й куди прямуємо!» — радісно подумав він.

Але радіти довелося недовго. За якусь мить у курній запоні залунали крики: «Стояти!», «Тпру!», «Спинися тут!», «Спинися там!» — і п'ятнадцять вершників хутко оточили Ерагона й Арію. Перш ніж солдати встигли закінчити свої маневри, курява трохи вляглася, й Ерагон швидко присів до землі за великою каменюкою, а потім так само швидко підвівся.

— Не рипайся! — прошипіла крізь зуби Арія.

Чекаючи, доки солдати почнуть із ними розмову, Ерагон намагався заспокоїти своє шалене серцебиття й, зібравши докупи всі сили, згадував історію, що її вони придумали з Арією на той випадок, якщо раптом доведеться пояснювати, чого це вони опинилися так близько від кордонів Сурди.

Найбільше Ерагона непокоїло те, що незважаючи на впевненість у своїх силах, на тривале навчання, на безліч перемог у битвах й на добрі півдюжини охоронних заклять, у нього з'явилось болюче відчуття того, що годі уникнути ран і смерті. Від одних тільки думок про це юнакові судомило живіт, а в усьому тілі з'являлася якась дивна слабкість. «Ох, тільки не це!» — промайнуло йому в голові. Йому страшенно кортіло щось розбити, неначе це могло зменшити тиск, що розпирав його зсередини, проте таке бажання тільки посилило його розпач, бо він не наважувався поворухнутись. Єдине, що його заспокоювало, — присутність Арії, і він би краще погодився відрубати собі руку, ніж дав би їй привід вважати себе боягузом. Арія вселяла в нього впевненість і, незважаючи на те, що вона сама була вправним воїном, бажання її захищати.

Той, хто кілька секунд назад віддавав накази, вигукнув:

— Ану покажіть свої обличчя.

Ерагон підвів голову й побачив чоловіка — він сидів на коні, міцно стискаючи повіддя руками, на яких були вдягнені рукавиці. Його кумедні кучеряві вуса, спускаючись від горішньої губи до кутиків рота, звисали донизу ще на добрі дев'ять дюймів, неприродньо контрастуючи з абсолютно рівним волоссям, що спадало йому на плечі.

Вуса воїна були темного, ніби напівзогниле листя, кольору. Швидше за все, він ніколи не мастив їх бджолиним воском, тож попри всю свою довжину, вони виглядали зовсім жалюгідно, й Ерагонові весь час здавалось, що вони ось-ось можуть відпасти.

Решта солдатів спрямували на Ерагона та Арію свої списи. Їхні мундири були вкриті таким шаром пилюки, що годі було розгледіти вишиті на них язики полум'я.

— Ось так, — задоволено мовив чоловік, і його вуса захиталися, ніби чаші вагів. — Хто ви й куди йдете? І які маєте справи на землях короля? — Проте вже за мить він махнув рукою. — Хоча ні, можете не відповідати. Мені байдуже, що ви скажете. Світ котиться під три чорти, а ми марнуємо час, допитуючи селян. Ха! Ви — паразити, що сновигають із місця на місце й зжирають усю їжу, розмножуючись із шаленою швидкістю. У маєтку моєї родини поблизу Урубейна ми б запороли вашого брата до смерті, якби дізнались, що він вештається там без дозволу. А якби ми довідались, що ви поцупили щось у свого хазяїна, то ви й оком не встигли б зморгнути, як уже б теліпалися на стовпі. І що б ви мені зараз не сказали — усе буде брехня. Бо завжди так… Що у вас у торбах, га? Їжа й ковдра? А може, ще й парочка золотих підсвічників, га? Столове срібло? Секретні листи для варденів? Чого мовчите? Чи язики поковтали? Що ж, зараз ми швидко з'ясуємо, в чому тут річ. Лангварде, а чому б тобі не поглянути, що там за скарби в їхніх торбах.

Коли один із солдатів штурхнув Ерагона в спину древком списа, той похитнувся й зробив крок уперед. Його зброя була добре замотана в ганчір'я, але воно було надто тонким для того, щоб пом'якшити удар й не спричинити брязкіт металу.

— Ого! — вигукнув чоловік із вусами.

Солдат схопив Ерагона ззаду, розв'язав його торбу й, присвиснувши, витяг кольчугу.

— Погляньте, сер! — крикнув він.

— Зброя! — розплився в задоволеній посмішці вусань. — До того ж непоганої роботи. І це чудово, скажу я вам. Яка несподіванка! Збираєтесь приєднатися до варденів, мої любі, чи не так? Схильні до зради й бунту, гм? — його обличчя враз набуло суворого вигляду. — Чи ти з тих, хто паплюжить чесне ім'я солдата? Якщо так, то ти якийсь дивний найманець, адже в тебе навіть зброї нема. Невже так важко вирізати собі палицю або кийок? Ну, що скажеш? Відповідай!

— Ні, сер.

— Ні, сер? Бачу, ти навіть не додумався до цього. Шкода, що нам доводиться приймати таких недоумків… Ось до чого нас довела ця війна.

— Приймати куди, сер?

— Мовчати, нахабний негіднику! Тобі ніхто не дозволяв патякати! — Чоловік зробив знак рукою, і в Ерагонових очах замерехтіли червоні іскорки, бо солдат, який стояв позад нього, гепнув його по голові. — Хто б ти не був — злодій, зрадник, найманець чи звичайний йолоп, тебе все одно чекає одна доля. Коли ти присягнеш на вірність, у тебе не буде вибору, ти матимеш підкорятися Галбаторіксу й тим, хто наказуватиме від його імені. Ми — перша у світі армія, де панує бездоганна дисципліна. Ми не правимо теревенів про те, що маємо робити. Тільки накази, чіткі й зрозумілі. Ти приєднаєшся до нас і матимеш нагоду допомогти нам досягнути безхмарного майбутнього, як каже наш король. Щодо твоєї чарівної подружки, то для неї знайдеться тисяча способів, якими вона може прислужитися імперії! А тепер зв'яжіть їх!