Втративши будь-який інтерес до Арії, куля наблизилась до Ерагона, застигла перед ним і загула з такою силою, що у Вершника мимохіть почали сльозитися очі. Він відчув у роті гіркоту, і йому здалося, що його язик всуціль укритий міддю, а по шкірі пробігали невеличкі блискавки, завершуючи свій дивний танок на кінчиках юнакових пальців. Розгубившись, Вершник геть не знав, що йому робити, і якось приречено зиркнув на Арію, ніби питався в ельфійки поради. Та спокійно кивнула головою вбік кулі, й Ерагон зрозумів, що йому теж слід доторкнутися до її поверхні.

Він простягнув праву руку до порожнечі, якою здавалася куля, і на свій превеликий подив відчув опір. Поштовх нагадував потік теплої води. І що ближче Вершник підходив до кулі, то сильнішим ставав цей опір. Урешті-решт, Ерагон подолав останні кілька дюймів і торкнувся середини створіння. Між його долонею й поверхнею кулі засяяли синюваті промені. А коли вони дістались його очей, то юнак аж зашипів від болю, такими вони були яскравими. Відразу ж потому всередині кулі щось завовтузилося, так, ніби дракон мостився спати, і в розум Вершника, подолавши увесь опір, увійшла чиясь свідомість. Ерагон став просто задихатися від щастя, яке несподівано почало переповнювати все його єство. Було таке враження, наче сама куля тільки й складалася з щастя. Здавалось, що вона невимовно втішалась життям, сповнюючи щастям усіх, хто траплявся їй на шляху. Вершникові хотілося плакати від задоволення, проте він уже майже не контролював власного тіла. Створіння тримало його на місці, а мерехтливі промені продовжували сяяти з-під його долоні, доки воно проникало в його кістки та м'язи, на мить спиняючись у тих місцях, де його колись було поранено, а потім повертаючись до його розуму. Але яким би добрим і чудовим не було це створіння, його надприродна сила вселяла в Ерагона непідробний жах, і він би радо втік світ за очі, однак у нього не було такої можливості. Тож він продовжував непорушно стояти, доки істота вивчала його думки, перелітаючи від одного спогаду до іншого зі швидкістю ельфійської стріли. Юнакові було зовсім незрозуміло, як вона може так швидко вбирати в себе таку величезну кількість нової інформації.

Доки істота вивчала Ерагона, він хотів був і собі спробувати проникнути до її свідомості, проте наштовхнувся на відчайдушний спротив. Йому вдалося відчути лиш кілька розмитих думок, проте вони настільки відрізнялися від думок, які йому доводилось зустрічати у свідомості інших істот, що їх годі було збагнути.

Востаннє пройшовши тілом Вершника, створіння нарешті відступило. Контакт між ними урвався, ніби мотузка, що луснула, не витримавши надто великої напруги. Промені, які ще мить тому блукали його долонями, раптом зникли, залишивши по собі лише червоні, жовті й рожеві плями в очах.

Змінюючи кольори й зменшившись до розмірів яблука, куля повернулася до виру, що продовжував кружляти довкола ельфійки та Вершника. Гуркіт, який розтинав повітря, набув немислимої сили, й несподівано вир вибухнув у різні боки. Кульки розлетілися навсібіч, залишаючи по собі світлові доріжки, але десь за сто футів від табору знову утворили хмарку й, наштовхуючись одна на одну, ніби сліпі кошенята, помчали кудись на південь, так, ніби їх тут ніколи й не було. Вітерець став спокійним і легким.

Упавши на коліна й простягнувши руку туди, де щойно зникли кулі, Ерагон почувався геть знесиленим і розбитим, утративши відчуття щастя, яке йому щойно подарували.

— Що… — спитав він, проте закашлявся, бо в горлі йому геть пересохло, — що це було?

— Духи, — відповіла Арія й безсило опустилась на землю.

— Вони зовсім інакші, ніж ті, що вийшли зі Смерка, коли я його порішив.

— Духи можуть набувати різних форм, власне кажучи, вони стають такими, як їм заманеться.

Ерагон розгублено закліпав очима й витер пальцем кілька сльозинок, що зависли в нього на віях.

— Як можна керувати духами за допомогою магії? Це ж просто жахливо. Я б, приміром, після такого посоромився називати себе провидцем. Ха! А Тріанна ще й вихваляється цим. Я змушу її припинити це неподобство! Або вона перестане використовувати духів, або я прохатиму Насуаду, аби та вигнала її з табору варденів!

— На твоєму місці я б не поспішала.

— Невже ти думаєш, що будь-хто з чарівників має право примушувати духів підкорятися власній волі? Вони ж такі хороші… — він замовк і кілька разів струснув головою, щоб дати лад своїм думкам. — Кожен, хто чинить над ними насильство, — останній негідник.

Арія ледь помітно посміхнулась:

— Схоже, Оромис ще не говорив про це з тобою та Сапфірою.

— Якщо ти маєш на увазі духів, то він кілька разів про них згадував.

— Але… ці згадки були побіжними.

— Зрештою, так.

— Тоді ти маєш знати, що, приходячи й проникаючи в нас, духи завжди дарують відчуття щастя, проте дуже важливо не дати їм себе надурити. Адже вони не такі вже й добрі та життєрадісні, як хочуть здаватися. А те, що вони дарують нам радість, — усього-на-всього спосіб себе захистити. Духи ненавидять сидіти на одному місці й саме тому намагаються дарувати всім щастя, адже в людини, яка пізнала їхнє щастя, навряд чи виникне бажання полонити їх і зробити своїми рабами.

— Дивно якось виходить… Мені здавалось, що все якраз має бути навпаки. Адже з ними так добре, що хочеться, аби вони завжди були поруч.

Ельфійка знизала плечима:

— Духам так само важко передбачити нашу поведінку, як і нам їхню. Вони мають дуже мало спільного з іншими расами Алагезії, тому перемовини з ними навіть про якісь дріб'язкові речі можуть обернутися на дуже непросту й небезпечну справу, бо ніхто не може передбачити їхню реакцію.

— І все ж таки я не розумію, чому це мені не можна попрохати Тріанну, щоб вона більше не використовувала духів для своїх пророцтв.

— А ти бодай раз бачив, як Тріанна скликає до себе духів?

— Ні.

— Я чомусь так і думала. Тріанна провела з варденами цілих шість років, і за весь цей час вона займалась пророцтвом тільки одного разу, та й то після довгих умовлянь Аджихада. І маю сказати тобі по секрету, перш ніж узятися за цю справу, їй довелося подолати неабиякий страх. Вона вміє скликати духів, проте робить це дуже рідко й дуже обережно, оскільки це надто вже тонка й небезпечна справа.

Ерагон потер долоню великим пальцем лівої руки. Хоч і не так яскраво, як із самого початку, вона все одно продовжувала сяяти. Пошкрябавши нігтями свою гедвей ігназія, юнак схвильовано подумав: «Було б дуже некепсько, якби ця халепа перестала світитись уже за кілька годин. Яка мені радість ходити, ніби, ліхтар. По-перше, мене можуть помітити вороги, а по-друге, я виглядаю, ніби якийсь нетяма. Де ж бо таке бачили, щоб у Вершника дракона щось світилося».

Потому Ерагон спробував згадати все, що чув про духів від Брома.

— Скажи, Аріє, адже це не духи людей? І не духи ельфів. І не гномів, і не якихось інших істот. Тобто вони — не привиди, й ми не станемо ними після смерті.

— Авжеж ні. Я б залюбки тобі про все це розповіла, але це справа Оромиса, адже навчання пророцтва надто складне й тривале, а мені дуже не хочеться розповідати тобі щось таке, що може нашкодити твоїй науці. Оромис уже напевно запланував кілька уроків на цю тему. Окрім того, ти такий шибайголова, що можеш спробувати скористатися пророцтвом, володіючи лиш початковими знаннями, а це дуже небезпечно. Тому вибачай, я більше не скажу тобі про духів жодного слова.

— А коли я маю повернутись до Елесмери? — трохи ображено поцікавився Вершник. — Адже я не можу залишити варденів, доки Торнак і Мертаг живі. Я й Сапфіра будемо підтримувати Насуаду, аж доки вардени не переможуть Імперію, тому Оромисові й Глаедру було б краще приєднатися до нас. Ми б закінчили навчання, й Галбаторікс був би приречений.

— Який же ти наївний, Ерагоне, — зітхнула Арія. — Ця війна не може скінчитися так швидко. Імперія надто велика, а ми завдали їй лишень кількох незначних ударів. Буде значно краще, коли Галбаторікс ще певний час не здогадуватиметься про існування Оромиса й Глаедра. У цьому й полягає наша перевага.