— Гноми мають на ногах стільки ж пальців, як ви, — мовив він.

Гарцхвог виплюнув на вугілля шматочок м'яса.

— Гм… — знехотя відповів він. — Я цього не знав. Мені якось ніколи не було діла до їхніх ніг.

— А тобі не здається дивним те, що в ургалів і гномів по чотирнадцять пальців на ногах, а в людей і ельфів тільки по десять?

Почувши таке, Гарцхвог роздратовано скривив свої тонкі губи:

— Ми не рідня по крові цим безрогим гірським щурам, Вогнемече. Що з того, що в нас і в них по чотирнадцять пальців? Просто боги створили нас такими, ото й усе. Інакшого пояснення я не бачу.

Ерагон щось пробурчав у відповідь, ще раз глянув на світлячків і геть несподівано попрохав ургала:

— А розкажи мені якусь історію, із тих, що їх найдужче любить ваша раса, Нар Гарцхвогу.

Ургал хвильку подумав, почухав потилицю й нарешті вийняв із рота кістку:

— Якось давно, — почав він, — жила собі молода ургалка на ймення Магхара. Вона мала роги, що виблискували, ніби коштовне каміння, і довге-предовге волосся, яке спадало з її плечей нижче спини. А ще вона так чарівно сміялась, що навіть птахи милувалися її сміхом. Проте їй не судилося народитись красунею — обличчя в неї було потворне. У її ж таки селі мешкав і один войовничий ургал, що переміг на турнірі двадцять трьох суперників, а чотирьом із них узагалі не судилося вижити після того, як вони зійшлися з ним у чесному двобої. Невдовзі йому прийшов час обирати собі дружину. Важко було уявити, як Магхарі хотілося стати його нареченою, але він не звертав на неї жодної уваги, бо її потворне обличчя затьмарило і блиск її рогів, і красу її волосся, і її дзвінкий сміх. Засумувала Магхара та й подалася собі на найвищу гору Хребта, де стала кликати Рахну. «Рахно-мати, — волала вона, — Рахно-мати, та, що створила нас, що навчила нас ткацтва й землеробства, що народила Беорські гори, пролітаючи небесами на своєму драконі». І Рахна почула її, і спиталася, навіщо та її кличе. «Зроби мене вродливою, наша Славна Мати, — стала благати Магхара, — аби я могла обрати собі ургала, який мені до вподоби». І відповіла їй Рахна: «Навіщо тобі бути вродливою, адже твої роги сяють, ніби коштовне каміння, твоє волосся переливається, ніби хвилі ріки, а твій сміх — гарніший за спів птахів? Зажди хоч трохи, і до тебе прийде ургал, який побачить не лише твоє обличчя». Та Магхара кинулась їй до ніг і заголосила: «Не бути мені щасливою, о Славна Мати, аж доки не завоюю серця того ургала, що мені любий. Зроби мене вродливою». Тоді Рахна посміхнулася й спитала: «Ну гаразд, але чим ти мені відплатиш, якщо я зроблю це?». «Я віддам тобі все, чого забажаєш», — не вагаючись, відповіла Магхара.

Рахна вдоволено кивнула й тут-таки зробила Магхару вродливою. Та повернулась до свого села, й усі захоплено пороззявляли роти — такою красунею вона стала. Невдовзі войовничий ургал узяв її за дружину, вони народили кількох діточок і жили, не знаючи лиха, аж цілих сім років. Та щойно почався восьмий, як до Магхари прийшла Рахна й спиталася в неї: «Чи жила ти щасливо увесь той час із ургалом, чиє серце тобі так хотілося завоювати?». «Авжеж», — відповіла Магхара.

Тоді Рахна мовила: «От і добре, а я саме прийшла за своєю платнею». Вона довго оглядала їхній кам'яний будинок, а вирішила забрати до себе їхнього найстаршого сина. Почувши це, Магхара впала на коліна й стала благати Рахну, щоб та цього не робила, проте Славна Мати була непохитною. Тоді Магхара збожеволіла від розпачу, схопила бойову палицю свого чоловіка й кинулась на Рахну. Але палиця відразу ж обернулася в її руках на хмаринку пилу. Потому Рахна забрала в неї також її вроду й вирушила разом з її сином до свого замку, де мешкали чотири вітри. Вона нарекла його Хергаз і виховала з нього могутнього воїна, яких іще земля не бачила. І кожен, хто чує цю історію, має знати, що доля — вона є доля, і якщо ти наважишся піти проти неї, то можеш утратити все найдорожче, що маєш у житті.

Ерагон замислено зітхнув і глянув на мерехтливий серп місяця, що став здійматися на сході з-за лінії горизонту.

— А розкажи щось про ваші села, — попрохав потому юнак.

— Що саме?

— Та що завгодно. Я був у ваших із Кхагрою й Отвеком свідомостях, я проникав у ваші спогади, проте майже нічого не пам'ятаю.

— О, я можу розповідати дуже довго, — загув Гарцхвог, і в його очах з'явився невимовний смуток. Потім він якийсь час поколупався кісткою в одному зі своїх іклів і нарешті став розповідати: — Ми беремо колоди й вирізаємо на них зображення гірських тварин, а потім вкопуємо їх у землю перед своїми оселями, щоб ті відганяли злих духів. Часом нам здається, ніби ці колоди оживають… Тобто коли ти заходиш до будь-якого з наших сіл, ти починаєш відчувати, як очі цих тварин за тобою стежать. — Ургал на мить перестав колупатися в зубах, та невдовзі продовжив своє нехитре заняття й вів далі: — Перед входом до кожної хатини ми вішаємо намну. Це такі шматочки тканини, завбільшки з мою долоню. Вони мають яскраві візерунки, з яких можна дізнатися геть усе про історію родини, яка мешкає в хатині. Робити нові намни або ж латати старі ми дозволяємо лиш найстаршим ткачам, які мають найбільший досвід. А в зимові місяці молоді ургальські подружжя плетуть разом килими. Робота над одним килимом триває цілих п'ять років, за які ти можеш збагнути, чи правильно обрав собі пару.

— Я ще ніколи не бачив ваших сіл, — мовив Ерагон. — Мабуть, ви дуже добре їх ховаєте.

— Авжеж, вони добре заховані й добре захищені. А ті, кому щастить побачити наші оселі, зазвичай не доживають до тієї миті, коли можуть комусь про них розповісти.

По цих словах Вершник пильно глянув на ургала, а потім спитав дуже серйозним голосом:

— А як так сталося, що ти вивчив нашу мову, Гарцхвогу? Невже серед вас жила людина? Ви тримали когось із моєї раси в рабстві?

Гарцхвог витримав погляд Ерагона, навіть оком не зморгнувши.

— У нас немає рабів, Вогнемече. Я просто забирав знання тих людей, яких переміг у бою, і ділився цими знаннями зі своїм племенем.

— Ти вбив багато людей, чи не так?

— Ти теж убив багатьох ургалів, Вогнемече. Саме тому ми й маємо бути спільниками. Адже без цього і у твоєї, і в моєї раси є всі шанси стати рабами.

Ерагон схрестив руки на грудях, його очі недобре зблиснули.

— Якось ми з Бромом переслідували разаків і зайшли до Язуака, невеличкого села на березі річки Нінор. Усі його мешканці були мертві, а їхні тіла було звалено в купу на майдані. А на верхівці цієї купи стирчав спис, на якому висіло тіло немовляти. Це було найжахливіше видовище з тих, які мені коли-небудь доводилось бачити. І це зробили ургали…

— Послухай мене, Вогнемече, — відповів на те Гарцхвог, — перш ніж у мене з'явились роги, батько узяв мене разом із собою до одного з наших сіл у західній частині Хребта. І ми знайшли всіх наших побратимів мертвими — їх катували, перш ніж убити. На те село напало кілька великих загонів із Нарди, і нікому з ургалів не пощастило втекти. Ніде правди діти, Вогнемече, ми дужче за інші раси любимо війну, і це безліч разів нас губило. Наші жінки не визнають ургала за чоловіка, аж доки той не переможе в бою трьох суперників. Бій приносить нам радість, але це не означає, що ми не вміємо визнавати своїх помилок. Ми змінимося, бо інакше на нас чекає смерть. У нас немає виходу, бо якщо нас усіх не винищить Галбаторікс, то, перемігши його, про це подбаєте ви з Насуадою. Хіба не так?

Ерагонове підборіддя нервово затремтіло, проте він усе ж таки кивнув:

— Може, й так.

— Тоді який сенс дорікати одне одному помилками минулого? Якщо ми будемо завжди пам'ятати те зло, яке наші раси заподіяли одна одній, то між людьми й ургалами ніколи не буде миру.

— А що нам робити тоді, коли ми все-таки переможемо Галбаторікса й Насуада віддасть твоїй расі обіцяні землі? Невже через двадцять років ваші сини почнуть грабувати й убивати, аби похизуватись перед ургалками? Ти ж добре знаєш свою історію, Гарцхвогу, і чудово розумієш, що так було завжди, коли ургали укладали мирні угоди.