Так робиться осінь…

Я змахнув топірцем і з розгону увігнав його глибоко в потилицю мого ворога. Голова розкололася, і з неїзаклубочилася густа пара. Топірець застряг у розчерепленій голові і нервово подригував. Тіло впало охляп, мов коров'яче лайно. Я весело засміявся і поставив ногу на груди поверженого. Всі дерева радісно гримнули одноголосне «гур-ра!»

Але в цю мить зі мною почало діятися щось неприємне і дивне, я відчув себе цукром, який розпускається у каві, цукром, що втрачає свою херувимську непорочну барву.

Це була якраз та мить, коли сон закінчився, і мій убивця прокинувся. Він звівся на ліжку, протер очі, глянув на годинника і гукнув до жінки, що поралася на кухні:

– Вода закипіла?!

– Так! А що?

– То запар мені каву.

Коли вона принесла йому горнятко, він сів у ліжку і почав голосно калатати ложечкою, чекаючи, поки розпуститься цукор.

1985

Три сестри

Розкрий цю товстенну книгу, де кожна сторінка пахне по-своєму, відкрий сторінку, що пахне імбиром і прочитай трьох старезних бабенцій, трьох самотніх сестер.

З-під хустин їм видніє сиве волосся – хто в нім зараз живе, крім кажанів і сов, крім нічних мотилів і темної папороті?

Коли котрась із них скидає хустину – відразу зривається вітер і чути, як жахно сови кричать і б'ють крилами, як пищать кажани і скрегоче зубами папороть.

Вони розвішують білизну у себе на подвір'ї, котре довкола заросло щільними хащами бузку й жасмину, і з вулиці нічого не побачиш.

Але ми продеремося, ми прикладемо наші очка до дірочок у листі й будемо спостерігати, як…

О, це дивна білизна, це незвичайна білизна, це проклята білизна – бо, може, вона й не білизна.

Кожна з тих шмат має обриси людини – є руки, є ноги і тулуб, і голова, але все це сплюснуте і скидається на мокру шмату.

Ці шматолюди покірно дозволяють себе чіпляти за вуха й руки защіпками до мотузки. Ними вітер гойдає – бом-бом, бом-бом – і вони так смішно змахують ногами. Їхні випрані й накрохмалені тіла такі безвільні, наче разом з водою викрутили з них і душу.

Але ми з тобою не втечемо, будемо й далі спостерігати, будемо читати цю книгу, ховаючись у листі жасмину. Ти любиш жасминовий чай?

Три старезні бабенції, розвісивши білизну, застигають непорушно, і пильно вслухаються в шелест листя.

Одна з них повертає голову в бік жасмину і дивиться просто на нас. Немає жодного сумніву у тому, що вона нас бачить.

Але ж ми не боїмося, правда? Чого нам боятися? Ми ж тільки гортаємо ці сторінки, ми читаємо їх, читаємо… Можемо навіть пообіцяти, що нікому-нікому не розповімо, про вичитане. Навіщо ти заплющуєш очі? Вона ж не хоче нічого поганого нам зробити. Ця старушенція бабенція бабуся мила бабуся… Може, хоче нас тільки погладити по голівках?

Хто в ноги нам свинцю налив?

Коли вона бере мене лівою рукою за чуба, а тебе за косу і несе До своїх сестер, то це можна також сприйняти за жарт. І я зовсім не розумію, чого ти репетуєш і шарпаєшся.

– Хі-хі-хі! – тішиться старша сестра.

– Хе-хе-хе! – трясе животом середульша.

– Га-га-га! – пускає слину молодша.

Мабуть, ми й справді вимурзані такі, що нас треба викупати. Правда, купають нас чомусь у діжці з холодною дощівкою, але це не біда. В таку спеку ця купіль навіть приємна.

Але куди приємніше, як лагідні руки бабусь розвішують нас на мотуззі, особливо, якщо перед цим довелося пережити справжній шок, коли їм довелося викручувати наші тіла, наші мокрі тіла.

Це було дуже прикре відчуття, здавалося, наче з тебе викручують душу. На щастя, воно тривало зовсім недовго.

Зате зараз ми тріпочемо з тобою на теплому вітрі – легенькі, наче пелюстки. І як добре, що нас закріпили защіпками, а то хтозна куди б нас вітер заніс.

Як і оно ту пушинку – маленьку білу пушинку, що була колись птахом…

1989

Моє обличчя

Я стою перед дзеркалом і вдивляюсь в холодне своє обличчя, а воно вдивляється в мене. Погляд його чужий і пронизливий.

Я примружую очі, щоб уважніше роздивитись тую скелясту місцину, яку не освітить сонце, погаслу і вичерпану. Безнастанні вітри видули в ній форми химерні, і жовтий, як смерть, пісок, що несуть вони, осідає і горбиться дюнами. Ковзають тіні пролітаючих птахів, що вимерли ще до мого народження.

В оці деколи дивна риба плюскоче. Як вона називається?

З'явившись, зникає раптово так, що я не можу встигнути прочитати із її вуст слово до мене звернене. Це триває роками. Вона хоче щось пояснити мені. Застерегти…

Коли окуляри вдягаю, то маю змогу помітити невідомі сліди на чолі.

Хтось приходив… Що він шукав?

Ось виразно видно те місце, де він розпалив багаття і де ночував… Кришки хліба, попіл цигарки…

Це міг бути летун, чий літак зазнав катастрофи. Розумію його розпач. Розпач людини, котра потрапила у таку глушину.

Чи знайшов дорогу додому?

Чиї це кістки біліють там – на скроні? Може, він зморений голодом і спрагою впав і помер у мареннях і снах?

Пам'ятаю, як у сни мої ввірвалися дивні видіння. Снилися люди, яких я не бачив. Молода жінка з трояндами в руках. Усміхалася, мов до фотографії. Можливо, це сон летуна. Сон летуна, що розбився на моєму обличчі.

Він не зважився купатися в оці. Плесо було солоне і неприємно тепле. То було мертве плесо. Може, воно змертвіло уже після того, як в нього упав літак. Там на дні він вибухнув. Бомби, які він віз, спалахнули в оці моєму і зір занепав…

Кому призначалися ці бомби?

Може, тим, хто ховається за моєю спиною, часом визирає мені з-за вуха і тривожно вдивляється в сизий простір – чи не летять нові літаки… У мене на карку вони заснували вже ціле місто. Я ношу на собі те місто з його будівлями, вулицями й цвинтарем. Коли вкопують чергового хреста – це ніби поколювання голочки, не більше. І це я ще можу стерпіти.

Але чи повинен терпіти я те, що літаки націлені в них, нищать моє обличчя?

1984

В животі

Я лежав у піску, втупившись у сонце і, коли отак уперто давився на нього, не мружачи очі, воно почало мутніти, покриватися сірою плівкою. Сонце блідло і висихало, незабаром воно вже нічим не відрізнялося від гнилої барви неба.

Тоді я заспокоївся і відвів очі.

На гадку мені з'являлися жінки, яких я мав і не мав, усі вони виблискували тілами, як молоді ножі, у кожної через ліву руку перекинуте простирадло – рожеве, зелене, яскраво-червоне, синє і т. д.

Вони запрошують мене лягти біля них на ці дивні простирадла, і я з насолодою уявляю собі кожне злягання, починаючи з рожевого.

Крилате дерево кручить над головою, опадають з нього невисиджені яйця, вони лускають, і з них вистрибують маленькі чорні чоловічки на чорних спадохронах. Чорні чоловічки нападають на моїх коханок і ґвалтують їх. По троє-п'ятеро на одну. Ті починають вищати і скавуліти, катуляючись по піску. Простирадла спурхують і, вишикувавшись у ключ, зникають за обрієм.

Я беру виделку і, наштрикнувши на неї певну панну, ковтаю, наче галушку.

Чорні чоловічки, які присмокталися до неї, скидаються на шкварки. Галушки такі смачні, що апетит у мене хутко зростає. Правда, перса я випльовую, ну, і волосся, бо воно застрягає в зубах.

Один чорний чоловічок, який ніяк не міг знайти собі місця серед безлічі дір, що світилися з кожної панни, почав ті перса підбирати и будувати з них вежу. Потім видряпався наверх, сів і заспівав Щось на тему гарної погоди.

Але я його не слухав. Мою увагу заполонив жахливий рейвах, який раптом зчинився у животі. Схоже на те, що галушки не знайшли спільної мови зі шкварками.

Можливо, цього і слід було чекати.

1985