Торт становив собою яскравий луг чурліанів, над якими пурхали фламайрики; цей луг манив нас до себе і кликав запахом і цвітом, і ми, не втримавшись, узялися за руки й вибігли на луг.

З-під ніг цвиркав крем, бо то були мочари, але все одно було розкішно, і ми вчотирьох катулялися в заростях чурліанів, аж задихаючись від їхньої тортівної духмяності.

Під час тих несамовитих ігор порвалася «ПРАВДА» і щез безслідно «орган» – тепер і Емма стала зовсім гола, як помідор.

Нам було так радісно і весело, що ми й не помітили двох похмурих карликів, які спостерігали за нашими забавами осудливими поглядами, а, помітивши їх, ми стали шпурляти в них кремом так, що їхні поважні чорні костюми з золотими пупцлями в темно-сині ганцлі на штруцлях перетворилися на якесь дрантя з кремовими френзлями в білі клюксклі на фарфоцлях.

Це було так смішно, що ми аж заливалися, а Сюся зробила сюсю.

Що сталося з карликами – жах якийсь! Вони похапали лопати і почали нас закопувати, спочатку нас закопували пашкалатом, щоб ми зав'язли, а потім драглями, я вже зверху полили густою струдльою і присипали прухом.

Так ми були поховані в торті і тільки через десять тисяч років якийсь молодий фламайрик, що на ту пору досяг належного рівня цивілізації внаслідок еволюції виявив нас, але не здогадуючись про надзвичайну наукову вартість свого відкриття, спокійно намастив нас на кавалок скракля і зжував, запиваючи струдльою. Емма, яку він намащував останньою, намагалася пояснити всю безглуздість його вчинку, але той, очевидно, сприймаючи голос за шелест газети, навіть не спробував прислухатися.

Намастив спочатку її пишні стегна, далі круглий і м'який живіт, потім тугі й солодкі перса, а коли намащував голову, Емма сказала: – Щоб ти вдавився, бевзю!

І той фламайрик таки дійсно закашлявся, зашмаркався, захльоркався і здох.

Нам, щоправда, легше від цього не стало.

Цього бенкету я не забуду ніколи. Особливо торта. Його винесло вісім дебелих кухарів, чиї товсті мордяки набрякли кров'ю від надлюдських зусиль, а ноги вгиналися, їхні очі виблискували потойбічним сяєвом, а на вустах кривлялася усмішка, що була звернена не назовні до гостей, а всередину, в самих себе, і це дуже дико виглядало.

Кухарі виклали торта на стіл і вийшли. Тільки тепер усі побачили, що його оздобили під зимовий цвинтар. Посередині стирчала стара облуплена каплиця з побитими вітражами вікон, з полущеною черепицею, а довкола височіли чорні скелети дерев з гніздами вороння, куделями омели та незліченні кущі. Поміж дерев і кущів прозирали перехняблені хрести. Це, вочевидь, був дуже старий цвинтар.

Гості заніміло розглядали торт, і ніхто не насмілювався першим штрикнути у нього ножем.

– Я цього торта їсти не буду, – шепнула мені Емма.

Раптом баламкнув дзиґар на стіні і почало вибивати північ. Поміж могилами війнув вітерець, здіймаючи вгору куряви снігу. А як вдарило дванадцяту, могили здригнулися разом з хрестами і порозкривалися, а з них повилазили покійники.

Публіка застогнала від захвату і стримуваного жаху. Панночка з прищем на носі, що сиділа ліворуч від мене, знепритомніла й беркицьнула горініж разом з кріслом. Я не став їй помагати, щоб не проґавити чогось цікавого.

Покійники сиділи кожен на своїй могилі і роздивлялися так, наче б це вони прийшли у гості, а не ми. Двері каплиці затремтіли від важких ударів зсередини. Іржавий замок мужньо якийсь час тримався, однак дошки таки тріснули і розлетілися, а звідти вискочила якась чудернацька потвора. Це було щось пухке й кругле на тоненьких павучих ніжках і з такими ж тоненькими руками чи лапами, що аж дивно було, яким чином воно могло вивалити ці двері. Потвора весь час міняла свою форму, роблячись то подовгастою, то круглою, як м'яч, то втягуючи всередину живота, скидаючись на полумисок. Ось вона підстрибнула, закрутилася дзиґою, розбризкуючи крем, а тоді запхала довгі пальці до писка і лунко свиснула. І враз усі небіжчики застрибали, замахали руками, загаласували й кинулися у танок.

цукор показував дванадцяту годину з вікна посипалися пелюстки рожі і вкрили мій стіл з паперами

папери зсипали слова у каламар там булькало і плямкало слова тонули в атраменті і перетворювалися в ніщо

черево повне жаб прийшло і постукало в двері

піди відчини сказав телевізор мовби й не до мене але враз перервав показ концерту жовтих помаранчів і засвітлив мій будинок і двері біля яких зупинилося черево

пук-пук-пук

хто там?

пук-пук-пук – це я

хто я?

пук-пук-пук – прекрасна Емма Зунц

неправда – ти гидке черево з жабами

пук-пук-пук – подивися в шпарку покажу кіндзярку

я подивився у шпарку побачив справжню кіндзярку і відчинив двері

куди зникло черево?

переді мною стояла прекрасна Емма

ах! – сказав я і зомлів

Емма взяла мене на руки занесла в хату поклала на ліжко і стала хухати доки не розхухала і тоді я ожив поклав руку їй на кіндзярку й почув як палає вона любов'ю до мене

вітер звіяв пелюстки рожі зі столу і вкрив нас мов снігом і ми пірнули в рожевий сніг

я кохав її буряно я кохав її електрично з кожним кохом я малів і малів перетворюючись на нікудишнього слимачка коли цукор показав третю я вже був як пелюстка рожі вона плюнула на мене і приклеїла собі до кіндзярки тепер кожен до кого постукає Емма Зунц зазирнувши у шпарку бачить мене розіп'ятого на кіндзярку

а на мені розіп'ятого себе а на собі розіп'ятого тебе а на тобі розіп'ятого його

але від цього мені легше не стало

віднині я тебе називатиму Трафердокль – сказала Емма

я зітхнув але в небі пролітали справжні трафердоклі і я помахав

їм ніжкою – мені стало легше на душі

гострі стебла – чорна роса – імла поміж пальців – падання зірок повстань – прокипіла роса – доки будемо терпіти ці

знущання

повстаньте гнані прісноводні! – заспівав я і озброївшись ножицями кинувся на Емму

спочатку я обтяв їй те потім обтяв тамте далі втяв хі-хі-хі а тоді ще й ой не можу ой здохну від реготу а ще ще одним словом і це теж

як же вона звивалася зойкала конала

умри нещасна! – здушив я її за

і вона вмерла

перетворившись на веселий струмок

ну й дурень – сказав Клунц запхавши череп'яну голову у вікно – адже завтра коли вона оживе тобі не виблагати милосердя Емма така люта у своєму гніві така люта як сама смерть

я поблід страх скував мої члени я кинувся у веселий струмок Емминих рештків і розчинився до решти

але мені від того легше не стало

1982–1985