Поблизу Арканума на острові Зиз живуть цвірінькаючі собаки. Ці рідкісні звірі сидять на гілках і співають наче птахи. Вони також несуть яйця, але ніколи не в'ють гнізд, а дозволяють яйцям випадати з-під кудлатих хвостів і гепати на землю де попаде. Оскільки яйця потрапляють у лайно, яким собаки запаскудили усе довкола, то вони не розбиваються і спокійно собі в тому лайні вигріваються. Зрештою, ці яйця відрізняються від усіх інших волохатою шкаралупою. Коли таке яйце прикласти до вуха, то чути, як там якесь падло бурчить і копошиться.

Весь острів – це, власне, лайно на лайні, яке залайнячило лайно доісторичне і в результаті з'явився суто гівняний острів з гівняним пейзажем гівняного кольору. Цікаво, що й небо вгорі над островом типово гівнячкового кольору. І дерева, на яких сидять собаки, – це, фактично, висотні купи лайна, з якого ненька-природа начудила справдешні шедеври.

За тисячі літ навіть у такому несерйозному продукті, яким є гівно, може зародитися життя. Це вже доведено. Але на острові Зиз бачимо справжній апофеоз гівняного ренесансу. Все, абсолютно все тут гівняної барви і всіх її відтінків.

Донедавна наша преса уникала гівняних висловлювань, і барви острова Зиз подавалися яко медові. Але ж мед – це те саме гівенце, тільки бджолине.

Коли я в супроводі двох чарівних арканумок ступив на острів, мене вразило, що лайно має аж таку велику гаму запахів. Я нюхав квіти, гілля дерев, маленьких гівняних метеликів – і все це мало свій, ні з чим незрівнянний аромат. Вперше я відчув гівно в його первозданності, без домішок інших запахів. В цьому було щось святкове й урочисте. Я пізнав суть гівна, його природу і велике майбутнє, котре чаїлося у його глибинах.

Ми прогулювалися островом і милувалися чудовими краєвидами. Арканумки запропонували роззутися, і я з задоволенням наслідував їхній приклад. Адже ніде на землі, крім острова Зиз, людина не може почуватися так вільно і розкуто, бо тільки тут вона позбавлена небезпеки ступити в гівно, оскільки гівном є все, що тебе оточує. Тільки тут перспектива бути обісраним лякає не більше, ніж у нас попасти під сонячний дощик. Арканумки були науковими працівниками академічної установи і все мені терпляче пояснювали.

– Ми працюємо зараз над важливим відкриттям, яке називається антигівнізацією, – розповідали вони. – Отже, процес перетворення продуктів у гівно всім давно відомий. А ось як домогтися зворотнього процесу – цього ніхто не знає. Професор Дупик запропонував за допомогою спеціальної помпи запомповувати лайно назад туди, звідки воно вийшло. За його розрахунками, через кілька годин із рота повинні вилізти харчі. Професор Попик довів, що цей спосіб має одну ваду – всі харчі з'являтимуться не окремими продуктами, а суцільною розжованою масою, що, звичайно, дуже знижуватиме ефект антигівнізації. Тепер ця теорія називається теорією Дупика-Попика. Або навпаки.

– І що, на цьому дослідження не зрушилися з місця?

– Чому ні? У нас уже працюють грандіозні гівностанції, на яких перетворенням гівна на харчі займаються спеціальні машини. Поки що ми ці харчі випускаємо виключно на експорт у малорозвинуті країни. Зокрема у вашу.

– Чому так?

– Бачите, вони не відповідають нашим вимогам. Зокрема, не вдасться поки що позбавити їх легкого гівняного аромату. Невже ви ніколи не пробували, які ці продукти на смак? Адже ми відправили їх у гуманітарній чи то пак гімнотарній дупомозі.

– На жаль, не довелось. Гуманітарна допомога поширюється серед бідного населення, а я до нього не належу.

– Для бідних нам навіть гівна не шкода. Взагалі, гівно у нас застосовується і в архітектурі. Після випалення з нього виготовляється чудова цегла і черепиця. Роблять із гівна також глечики, горнятка й макітри. Гівно, змішане з гравієм, виявилося ідеальним замінником асфальту. Наші електростанції працюють лише на гівні. Недавно професорові Пуркевичу вдалося навіть виділити з гівна мирний атом. Деякі народні умільці гонять з гівна спирт. Одним словом, геть у всіх галузях нашого життя відбулася справжня гівняна революція. Недаремно ще Пліній сказав: «In hivno Veritas!», себто «Істина в гівні!»

Мовби для підтвердження цих слів обидві арканумки сіли собі навпочіпки й наклали дві симпатичні купки. Перша мала вигляд Пентагону, а друга нагадувала Вавілонську вежу. Може, деінде мене б таке видовище обурило, але тут я сприйняв це весело і з захопленням. Скажу навіть, що у мене з'явилося було бажання так само відзначити своє перебування на острові подібною пам'яткою, але не посмів таки конкурувати з їхньою архітектурною

майстерністю.

Щоби детальніше дослідити острів, я попросив арканумок залишити мене з гівном наодинці і приїхати за мною через тиждень.

Дуже хутко я зрозумів, що коли тут гівном є все, то гівна, фактично, нема. А якщо гівна нема, то це – найдосконаліша територія на планеті. Недарма ж арканумки сказали мені, що гівняний острів – це вже сформована для логічного мислення маса і що в недалекому майбутньому нам вдасться увійти з нею в контакт.

Все відбувалося на моїх очах. Першого дня, в понеділок, гівно почало булькати, а з кожної тріснутої бульбашки виділялася маленька гівняна хмаринка і піднімалася вгору. Цьвірінькаючі собаки занепокоєно стрибали по гілках і чхали, коли хмаринки наближалися до їхніх носів. Час від часу показували на мене лапами і люто блискали очима. Мабуть, видавалося їм, що саме я винуватець цієї чудасії.

Другого дня, у вівторок, клекотів уже весь острів, як велетенська пательня з кашею. Смерділо так, наче одночасно перднула уся тисяча членів Арканумської академії. Навіть собаки, і ті затуляли лапами і хвостами носи й намагалися вже какати якомога рідше.

Я ж не знайшов способу мудрішого, як самому навалити в штани, і тепер просто упивався рідним моєму серцю запахом. Що не кажіть, а таки наше національне гівно не тільки не поступається кращим зразкам західного, а в окремих випадках навіть його переважає як букетом неповторного аромату, який неодмінно, наче легендарне євшан-зілля, нагадає вам про покинуту домівку, так і своїм ніжним кольором, який одразу викличе на згадку відому пісню «Знову цвітуть каштани».

Тільки тут я зрозумів, наскільки ми недооцінювали наше українське лайно, ніколи його не ставлячи поруч таких безперечних здобутків нашої культури, як борщ, вареники, сало, ковбаса і кишка. Я вже не торкаюся тут духовних здобутків, оскільки лайно все ж таки матеріальна культура, незважаючи на те, що має також і деякий стосунок до культури духовної, розливаючи довкола себе оригінальний дух або, коли хочете, ауру. Ми дивилися на своє лайно як на щось другорядне і пусте, бачили в ньому лише продукт фізичного збочення, а знаходилися навіть такі мудрагелі, котрі бідкалися тим, що занадто вже багато ми лайна продукуємо і що скоро наша квітуча земля виявиться суцільним лайном. Дехто добалакався вже до того, що, може, й планету Земля варто перейменувати на планету Гівна.

А тим часом наші мужні емігранти ще понад сотню літ тому вивезли зразки українського лайна за кордон і таким чином сильно збагатили зарубіжну культуру. Процес збагачення й досі триває. Однак я вважаю, що це не що інше, як розкрадання національних скарбів. Вивіз гівна слід припинити нарівні з вивезенням золота і творів мистецтва. Пройде час, і так само, як тепер вимагаємо повернення скарбу гетьмана Полуботка, – почнемо вимагати повернення наших національних святинь. І вже бачу той день, коли з різних куточків світу летять до нас літаки і замість жебрацької гуманітарної допомоги везуть нам наші гівняні надбання. Так і хочеться вигукнути: «Українське гівно всього світу, єднайся!»

На жаль, значна маса нашого несвідомого населення не розуміє, яке значення для нашого духовного відродження може мати створення пантеону національного лайна. Взагалі, слід у кожному місті відкрити музеї лайна, де можна було б демонструвати ті зразки, що їх випродукували видатні особистості нашої епохи. Для цього всього не обійтися без скромних народних пожертв. Досить лише кинути клич, і до Центру Гівнознавства почнуть надходити слоїки, мензурки, пляшечки, пуделочка і пакуночки, наповнені цим цінним продуктом.