За столом королевич навіть запропонував жабі шампанського, але вона жодним рухом не зреагувала на заморський напій, тоді він запхав її до келиха і дав можливість поталяпатися в шампанському. Жаба сказала «бре-ке-ке!», а гості заплескали в долоні. Насолоджуючись мріями про шлюбну ніч, королевич пив зовсім мало, щоб чого доброго не осоромитися. Ось заграли музики, молодий узяв жабу на долоню і не пропустив з нею жодного танцю. Гості стали кричати «Гірко!», і коли цілувалися старші брати, гамір не вщух ані на хвилю, проте, коли настала черга цілувати жабу, гамір ущух. Гості затамувавши подих з шанобою дивилися, як виконується цей анімалістичний поцілунок, і всі одностайно вирішили, що жа… е-е… заклята королівна надзвичайно граційна.

Король штурхав обох міністрів-сватів попід боки і казав:

– Ну як? Хе-хе! Королівну відхопили! Цікаво, де це її королівство знаходиться. Чи не дуже далеко від нашого, щоб можна було легко приєднати.

Тут заграли сурми, і до зали внесли печених чапель та журавлів, начинених перепілками та прикрашених натуральним пір'ям. Королевич, виголоднівши, рішуче відтяв журавлину ногу та, коли поклав її на тарілку, раптом помітив, що молода щезла. Зчинилася метушня, всі кинулися шукати її. Король кричав:

– Обережно! Не наздобчіть королівни!

Ледве її знайшли під стіною за шторою. Тут усі збагнули, що причиною втечі молодої були саме чаплі з журавлями, котрі виглядали, мов живі. Король звелів негайно прибрати зі столів цих нешляхетних птиць, які не розбираються, де справжня жаба, а де королівна.

За якийсь час король підвівся і вигукнув:

– А тепер, молодята, прошу по покоях! Люлі-люлі! Хе-хе!

Королевич посадив свою любу дружину на золоту тацю і, підбадьорений не зовсім скромними, але доброзичливими побажаннями, виплив на вітрилах кохання із зали.

Він лежав у ліжку, заклавши руки під голову і терпляче чекав. Молода сиділа в балії і, либонь, теж чекала, коли сповзе з неї шкура і можна буде одне одному кинутися в обійми. Отак вони обоє чекали, а час ішов і нічого не відбувалося. Королевич подумав, що королівна, скинувши шкуру, буде гола-голісінька і ледве чи наважиться в такому вигляді з'явитися перед ним. Він встав і повісив біля балії свого халата й ліг знову, заклавши руки за голову та поринувши у щасливі мрії. Різне йому йшло на думку. Зокрема і про те, що сам він далеко не красень – малого зросту, ніс картоплею, вуса ріденькі та ще й клаповухий. Стривай, чи не це причина, що вона зволікає? Королевич підвівся на ліктях і запитав:

– Гей, скажи-но, я тобі до вподоби?

Але відповіді не було. Мабуть, соромиться. Та й чого б вона, зрештою, мала отак ні сіло ні впало висловлюватися про його вроду? Інша обов'язково б збрехала. А ця делікатна. Може, навіть по парижах училася.

– Слухай, а ти часом не в Парижі училася?

Тьху! Ото йолоп! Якщо вчилась – не відповість зі скромності, а якщо не вчилась – то з сорому. А проте, якось розмову слід зав'язати. Щоб її ще такого запитати? Може помогти їй зняти шкуру. Але чи це буде виховано? Все ж таки панна. Раптом серце його защеміло: а що, як не панна? І таке можливе. Хтозна скільки вона там по болотах волочилася. Там теж женихів море. Оно аж сюди чути, як кумкають. Гляди, котрийсь і той… Звідки ж йому було знати, що перед ним… чи то пак під ним заклята королівна? Бачить – жаба, ну і… Ех! Не дай Господи, якщо це правда, завтра з того болота сухий пляцок зроблю.

Раптом у балії щось заворушилося, захлюпало, і повільно-повільно стала підводитися якась постать, ось вона накинула на себе халата і, обережно ступаючи, мовби роблячи перші кроки після тривалої хвороби, попростувала до ліжка. Серце королевича затріпотіло від збудження. Постать наближалася, і він тепер ясно бачив, що вона зовсім невисока, а скоріше низька, хоча обличчя у темряві роздивитися було неможливо. Ну й добре, дуже добре, а то при високій дружині чувся б незручно. І щойно коли постать опинилася біля самого ліжка, королевич вловив якийсь неприємний запах, то був запах цвілі і трухлявини, запах розкладу і гнилі, а за мить він з жахом побачив перед собою старезну згорблену бабу, висохлу на кість, з розпущеним сивим волоссям, збитим у куделю, глибоко запалими очима. Сухий деренчливий голос прошамкав:

– Пошуньшя, шерденько, нехай і я шобі ляжу та погрію штарі кошьті. А то у тій твоїй балії жимно, аж штрах.

Королевич від несподіванки втратив дар мови і хутенько відсунувся, гарячково намацуючи рукою штани, щоб чкурнути подалі від цієї прояви. Бабуся, покректуючи та постогнуючи, вмостилася на ліжку, і попрохала:

– А чи не потер би ти, мурчику, мені крижі? Клятий гоштечь вщі кошті ломе.

– Що? – обурився королевич, силкуючись ногами під ковдрою потрапити у штани. – Та як ви смієте? Хто ви така?

– Та хто ж, як не твоя жаконна жінка?

– Хіба ви і є заклята королівна?

– Ще й яка заклята, шиночку! Нехай йому гречь з таким життям.

– Але чого ж ви така стара?

– Ох-ох-ох! Ще б не бути штарою! Як закляв мене чаклун ще юнкою, то й жила я шобі у болоті іж жабами. Вше чекала й чекала, коли ж то мій шуджений ж біди порятує. А роки минали та минали. Я, щоправда, дещо і від жаб'ячого життя урвала – жаки молода була, нікому не відмовляла. Але ж тієї маленької шлабошті ти мені не штанеш випоминати, правда? Бо ошь мені уже й вішімдешятка гримнула і щойно тепер доля ушміхнулашя. Ну ж бо, притулишя до мене, горобчику, нехай я тебе почитую!

1984

Стриптиз по-арканумськи

Пан Клюсик вийшов на сцену. Спочатку галантно шкіру стягнув через голову. Далі змотав у клубок всі жили й артерії. М'язи поскладав на одну купу, а кості на другу. Шлунок загорнув у сорочку, легені накрив капелюхом, серце повісив на кілочку, кишки за вухом. Голову поклав неподалік, щоб вона була під рукою.

Коли вже нічого не залишилося, пан Клюсик почав розкланюватись, але оскільки цього ніхто не міг роздивитися, то ніхто й не плескав.

Пан Клюсик розгнівався не на жарт. І як був – ув одній порожнині – покинув сцену.

Пан Клюсик, який перетворився в Ніщо, в пустоту, вийшов на вулицю.

З великою насолодою відчув, як вітер пролітає крізь нього і лоскоче його розкішне Ніщо.

Проходили крізь нього люди. Пробігали коти, пролітали мухи. І це було прекрасно.

Після цього з задоволеною міною розлігся посеред вулиці. Перехожі топталися по ньому, вози раз у раз розтинали його пустоту.

Пан Клюсик вмостився зручніше і повільно злився з бруком. Він одягся в каміння, застібнувся слідами, заклав собі руки під голову і знічев'я почав насвистувати.

1973

Арканумські шницлі

Треба було бачити цей королівський баль, де кишіло розкішними панянками, до запаморочення тхнуло кольонською водою, а цицьки всіх можливих гатунків буйно розквітали в танці, мало не вилітаючи з корсетів. Кавалери, схожі на стрикоників, гарцювали серед цієї пишноти тілес, кривляючись в усмішках і дотепах.

Око легко могло виловити з-поміж них королівського сина Боніфатія, високого і дуже худого молодика, який розважався тим, що спритно кидав гусениць паням за корсет. Панії верещали, кавалери, заходячись від повноти щастя, пірнали руками в пухкі перса і добували жовто-зелену кашу, яка їм розлазилася межи пальцями. Панії мліли. Одна навіть вцюнялася, але помітила це лише тоді, коли з-під її крісла витік грайливий веселий струмок, а всі присутні мало не пукали з реготу. Пані подумала спочатку, що в таких випадках найкращий вихід беркицьнути на підлогу, але вчасно зорієнтувалася, що може потрапити в баюру. У цю драматичну хвилину підлетів її чоловік, генерал Ковбасюк і, скинувши маринарку, елегантно витер паркет. Гості його відчайдушний вчинок зустріли бурхливими оплесками, ще бурхливіші оплески генерал здобув, коли мокру маринарку знову зодяг на себе.

– Браво! Браво! – загукав королевич і пришпилив генералові до коміра найтлустішу гусеницю.