Відомо, що острів архіпелагу Чагос Дієго-Гарсія, який належав приватній промисловій компанії, продали, і на ньому, хоч як чинили опір народи, — протест Індії, Меморандум Шрі Ланки, заяви інших країн — американці збудували-таки військово-стратегічну базу. Проте мало хто знає, що подібна доля спіткала і Світлий острів — Носі Мазаву, який, як і скеля Голова Дракона, перетворився на зловісний суходіл, перехрещений мальгашами на Носі Маті, тобто Мертвий острів.

У життя тубільців неждано увірвалося лихо — в кожну сім'ю і в кожну оселю. Не обминуло воно й Лоти. Батька її на очах у односельців поглинув фосфатний кар'єр. У наполовину порожньому з-під вибраного гуано урвищі трапився обвал, і гірника засипало породою.

Роботи на острові не ставало, Лотин брат подався на заробітки в Австралію, старша сестра — на Маврікій. Залишились вони з матір'ю… А потім до Носі Мазави почали навідуватись військові кораблі. Почалося якесь будівництво — на березі й під водою. Солдати Сполучених Штатів Америки приходили у загублені серед джунглів села. Просили «кокорано» — вина з м'якуша кокосових горіхів. Згодом самі почали все брати без дозволу.

Тубільців узбережжя, яких споконвіку годувало море, виганяли в гори, а тих, хто не хотів коритися, вивозили на інший, майже непридатний для життя острів.

Нагрянули вояки і в Яо-Ватономбі, невелике прибережне сільце на півночі Носі Мазави, де з матір'ю жила сімнадцятилітня Лоліта. Дарма що люди плакали, благали не переселяти їх із насиджених місць, — як тварин, усіх їх зігнали в сарай. І того ж дня, повантаживши на судно, повезли невідь-куди.

Була серед переселенців і Лотина мати. Ну, а Лоту, вродливу «дикунку», забрали на скелю Голова Дракона. Так вона стала дресирувальницею і наглядачкою за людинорибами й дельфінами.

Моя перепалка з дівчиною затяглася, а час не ждав — дорога була кожна хвилина: вода прибувала й прибувала.

— Попроси в неї ключ од брами, — мовив Альфред. — Я піднімуся і, поки не пізно, завалю горішній вхід.

Лота спочатку не погоджувалась та врешті сама простягла мені ключ. Я віддав його Альфреду, і він побіг до воріт, зникнувши в глибині печери.

Чути було лише глухі вдари і те, як щось осипається й гуркоче.

— Готово! — долинуло до нас, і геолог прожогом кинувся з печери.

Невідомо, як він орудував серед валунів і брил, але за ним крізь отвір у скелі раптом поповзло гранітне кришиво.

Кім Михайлович схвально хитнув головою: мовляв, молодчина! Він, не розгинаючись, рачкував уздовж стіни, обстежуючи комірчини біля кабін та задраєні наглухо люки у скелі над водою.

— Тут — акваланги, — кинув він, витягаючи із ніші пофарбовані в жовте балони. — Запитай її, Васько, чого так довго немає ліфта й вагонетки метро.

Чи я незрозуміло пояснив, чи, може, просто Лота не захотіла відповідати на запитання, а тільки вона, вислухавши, скептично посміхнулася й скинула оком на мавп. Макаки, як і раніше, сиділи з важелями в лапах. Та вогники на контрольній шкалі розподільного щита погасли. Отже, хтось інший перехопив посланий мавпами наказ. Щоправда, шлюзи так само були відкриті, і крізь них, наповнюючи печеру, лилася вода.

— Івання, руска друга… лублю!

Ледь тримаючись на ногах, п'яний, очманілий містер Осел, мов із лантуха, раптом випав на гранітну приступку з гондоли, що опустилася з вершини і зупинилась перед люком у бічній скелі, що раптом відкрився.

На голові в п'яного воїна темніла зсунута набакир безкозирка. Тіло обтягав подертий, з високо відчикриженими рукавами тільник.

Містер Осел нагадував відомого опереточного героя Попандопула. Хоч смішного було мало: він — наш ворог, і, якщо знову потрапимо до нього в пазури, лиха не минути.

Якісь вони недоумкуваті, ці атомні маніяки, скажете ви.

Що ж, силоміць затримані в районі, вільному для плавання, викрадені з мирного батискафа, ми, звичайно, дивилися на своїх катів, як дивляться на гидь і нечисть, — з відразою й презирством. Та вони й були огидні, дарма що володіли електронікою й атомом — тим мерзенніший той, кому доступні здобутки прогресу і хто їх обертає у зло, спрямовує проти людини!

— Івання, де ти єсть була? — обводячи посоловілими очима океанарій, пробелькотів містер Осел, намацуючи руками стіну та силкуючись підвестися з колін.

Кім Михайлович вибіг із-за кабіни. Блискавичний удар — і містер Осел уже лежав непорушний.

— Кинь його, Альфреде, туди! — показав командир на водокрут, що вирував унизу.

Заєць схопив нерухоме тіло Осла за ноги і, переваливши через бар'єр, штовхнув у воду.

— Браво! Бравіссімо! — сказав я, згадавши, як недавно хтось із них — містер Осел, Бетлер чи, може, сержант Єрваз, радіючи, вигукував в океанарії.

Тіло Осла поглинула безодня. Дельфіни й людинориби наполохано кинулися од нього врізнобіч.

В ОСТАННЮ МИТЬ

Невдовзі з берега надійшла вагонетка.

Стулки потаємних дверей у стіні розсунулися, і звідти вийшла знайома нам четвірка — Бетлер, Єрваз, Том і Робі.

Наполохані зненацька, вони, мабуть, не сподівалися на зустріч із нами. Були без зброї, ще більше — майже голі.

Скинувши містера Осла у воду, Альфред наблизився до стіни, майнув у нішу, де лежали знайдені акваланги. Це нас урятувало.

І ось чому.

Щоб підійти од вагонетки до басейну, де стояли Кім Михайлович, Лота і я, переслідувачі повинні були минути довгий, із дротяної металевої арматури відсік. Він нагадував гратчатий коридор, по якому в цирку на арену з вольєрів виганяють хижих звірів. Подібний номер із хижаками я колись бачив.

Так-от. Як тільки містер Бетлер із своєю ватагою зайшов у коридор, Альфред, вибігши з ніші, зачинив за ними двері. Те саме зробили й ми в протилежному кінці коридора. І переслідувачі опинилися в пастці.

— Браво! Бравіссімо!

— Що — браво?! — визвірився Бетлер, вчепірившись у грати та намагаючись їх зопалу розігнути.

Але дротяне плетиво було міцне.

— Руска коммодоре, випустіль очінь сильно нас, хорошо! — звернувся Бетлер до Кіма Михайловича.

— Не велике цабе — посидиш і в клітці,— відповів Альфред.

— Лота, Лоліта, помогійль!! — несамовито закричав Бетлер.

Дівчина наважилася підійти до дверей.

— Не треба! — зупинив я. — Вони, пацюки, достатньо помучили і тебе, й нас — нехай тепер відповідають.

Дивуюся й донині, звідки тоді взялися оці дошкульні іноземні слова. Бо говорив я- з Лотою по-французькому. І сказано було категорично, голосом, у якому звучало незаперечне веління.

Дівчина відступила.

— Ось так краще.

Лота… Або вона наша спільниця і ми діятимемо заодно, або ж нехай іде під три чорти до свого містера Бетлера. Принаймні так стояло питання. Як міг, я пояснив їй. І вона зробила вибір. Надто багато лиха завдали чужинці, щоб вона їм пробачила. Та й прагнення до волі було непереборне.

Ми відкрили Лоті свій намір — вирватися з печери на дельфінах. І хоч дівчина, здається, погодилась, крадькома я все-таки стежив, щоб бува не накоїла дурниць.

Перехлюпуючи через басейн, вода заливала дощатий майданчик уподовж океанарію.

До позначки з розлогою горловиною у скелі, крізь яку під час операції «Клімат» (печера — море, море — печера) проникали людинориби й дельфіни, лишалося кілька метрів. А рівень води дедалі вищав. Отже, печера скоро стане озером, потоки гунуть у розверзлі отвори метро й шахти, по якій з вершини прийшла гондола електроліфта.

Ми цього й ждали — потоп знищить лиховісне зміїне кубло, заллє метро й шахту. Але ж заодно він погубить і нас, якщо, звичайно, не встигнемо крізь горловину пробратися назовні. Часу було обмаль.

— Несіть акваланги! — наказав Кім Михайлович.

Ми з Альфредом побігли в нішу.

Це були невеликі, але місткі балони із спеціальною сумішшю для дихання під водою.

Відкрутили вентиль, натисли на клавіш — тугий струмінь повітря вдарив у обличчя. Отже, балони заряджені.

Узяли по два акваланги кожен.

— Дон ті, бой нянь![10] — почулося поряд.

вернуться

10

Товариші, пливіть мерщій сюди! (в’єтнам.)