На океан і ліси небо зранку лило невидиму, палаючу повінь. А потім наступав нестерпний полудень. Пашіли розімлілі від тепла дерева. Спекотна земля — босоніж не ступнеш — обпікала підошви. Млосно. З океану ані подуву — спить, приколисаний, бриз.

Такої пори і вартовому не гріх сховатися в затінок. І янкі — здоровань, з автоматом напереваги, іде в бунгало, на пагорб, де в колишньому помешканні управителя фосфатних розробок тепер військова казарма.

Ми з нетерпінням чекаємо цієї миті.

Казарма, барак, галява серед гаю — все як на долоні. Нас же звідти не помітно.

Альфред уміє наслідувати крики мавп (немарно він доглядав — царство їй небесне! — за макакою), вдало імітує голоси птахів. Лота робить це не гірше від нього. Тому ми ставимо їх на чати — за мангри, звідки видно пост вартового. Самі ж — Кім Михайлович і я — пробираємося до барака.

Там, за кущами, з боку океану, прикритий травою незакінчений нами лаз…

У нас із шкаралупи кокосового горіха черпаки. Розрихлюючи фінкою землю, вигрібаємо її з ями. Каторжна праця! Руки в кривавих задирках, нігті кришаться — ворогові б не бажав такого.

— Душогубам якраз і місце в таких норах, а не на землі, де вони заважають спокійно жити, — вислухавши мене, пояснив Кім Михайлович.

Ми риємо наосліп, і куди виведе лаз, не відомо, бо до пуття не знаємо, що в середині барака. Можливо, в ньому кілька приміщень, і Барарату тримають не там, куди тягнеться наша нора.

З джунглів раптом долинає крик «мавпи». То Заєць подає сигнал: вартовий повернувся на пост. І ми залягаємо, чекаючи посвисту «дрозда» — умовного знаку, що все гаразд і можна працювати далі.

Увечері, скориставшись гомоном, коли тубільців приганяють із кар'єрів, вертаємося знайомою стежкою на узлісся.

— Багато зробили? — стрічає мене запитанням Альфред.

— Чимало, — знехотя кидаю у відповідь, бо не до розмов — утома валить із ніг.

Я одразу засинаю.

Вранці розбуджують крики, зойк. На пригірку, неподалік від уцілілої церкви, або, як каже Лота, «еглізе», солдати лозинами шмагають прив'язаного до пальми тубільця. Він плаче, благає. Та мучителі не звертають на це уваги — б'ють і б'ють, аж поки нещасний зовсім замовкає, і голова його безвільно повисає над землею.

— Що ж це коїться?! — виривається в мене крик болю.

Лота плаче. Кім Михайлович і Альфред, засмучені, мовчать. Потім Альфред озивається:

— Я думав, давним-давно відійшли в небуття канчуки й тілесна кара, як то було за часів рабовласництва. А воно, бач…

Ніхто йому на це не відповів. Лиш перегодя Кім Михайлович, зітхнувши, сказав:

— Звичайно, хлопці, відтоді, як американці торгували неграми й нищили червоношкірих, індіанців (ви ж бо читали «Хатину дядька Тома» й романи Фенімора Купера), знаряддя тортур удосконалилося. Проте на цьому далекому острові, видно, не знайшлося електричного стільця, вібраційної камери, паралізуючих газів — тих засобів, якими в наш час користуються душогуби. Тому-то янкі й розправилися з остров'янином старим, дідівським методом — лозинами.

Тубілець, якого катували, намагався втекти з окупаційної зони. Але не пощастило. Його затримали аж біля лісу.

— Тепер треба діяти особливо обережно, — застеріг нас командир. — Адже окупантів цей випадок насторожив.

Учора ми, як ніколи, добре попрацювали — нора подовшала. З барака крізь підлогу вже чули голоси. Навіть можна було розібрати окремі слова.

І Кім Михайлович запропонував:

— Передай, Васько, Лоті наше прохання — нехай вона піде з тобою та послухає, що говорять полонені. Може, тоді ми зорієнтуємося, в який бік вести нору.

— Гаразд.

Я переповів дівчині ті слова.

— Сенга, харашо! — відповіла вона.

І ми поповзли до барака.

Обережно вигрібав я землю, а моя супутниця, нашорошивши вуха, прислухалася до гомону вгорі.

Вдень, коли на будівельнім об'єкті ведуться роботи, в бараці лишається небагато полонених — немічні та хворі. Отже, наш поранений друг тут.

Черпак угризався в червону, мовби набубнявілу кров'ю, землю, і нора довшала, а голоси десь над головою ставали дедалі чутніші.

Ось про що, розповіла мені Лота, гомоніли в'язні.

Перший голос. Ти кажеш, Ваво, з тобою від берега до скелі в океані через ампаналану[53] прокладало дорогу багато людей?

Другий голос. Маро.[54] Нас було стільки, неначе зібрали всіх із Носі Мазави. Ми рили незрозумілу й дивну дорогу під землею. Працювали у воді, в багнюці, світу білого не бачили. І більшість ніколи вже й не побачить.

Третій голос. Як так не побачить, Ваво?

Другий голос — той, що належав тубільцю, якого звали Ваво. Вони всі загинули. Одні — знесилилися, інші — від хвороб, і їх американці не випустили з підземелля. Здоровілих — я там побував також — возили тією підземного дорогого в закритому ящику аж на Голову Дракона і навчали плавати верхи на фіа.[55] Мій менший брат, Фено, так і зостався на скелі: живе у воді і плаває, як справжня фіа.

Перший голос. Ваво розповідає нам казку. Хто ж їй повірить!

Ваво. Ні, це не казка — я бачив те на власні очі. Якщо ви не вірите, запитайте в Карами, коли повернеться з роботи. Він теж був зі мною на Голові Дракона, хоч і не любить про це говорити.

Третій голос. Ми назавжди розгнівили злих духів, нас і наших дітей спіткало горе. От і моїх малих кудись повезли на самбоміаді.

Четвертий голос. Ти не журися, Рано. Може, вони в джунглях. Я зустрічав там чимало дітей…

Цей, що говорив про джунглі, звертаючись до вбитого горем тубільця Рано, був наш Барарата, і Лота мало не скрикнула від радості.

— О Васка-Кваска! — тихо сказала вона. — Там він є, Барарата. Captivite.

— Спасибі, Лото! — подякував я, з'ясувавши нарешті, куди треба прокладати лаз.

Із джунглів уже кілька разів кричала «мавпа» й озивався «дрізд», але я так захопився роботою, що незчувсь, як промайнув день.

Руки кривавилися; пухирі на долонях, полопавшись, пекли й боліли. Лота намагалася полегшити біль. Вона дмухала на свіжі виразки, ніжно притуляла до них свої долоні, дотикалася устами. І біль, їй-право, вщухав.

Коли я востаннє зачерпнув кокосовим «ополоником» землі, згори сама по собі потекла цівка порохняви, і в нору пробилося світло.

Розпанахавши вечорову тишу, пролунав постріл.

— Аборигени! Аборигени!.. Вони втекли, лейтенанте! — горланив вартовий, заглянувши у вікно й угледівши там спорожнілий барак.

— Роззява! Йому доручили охороняти не Сінг-Сінг,[56] а всього-на-всього задрипаний сарай із смердючими дикунами, і він проґавив.

Хтось у темряві круто вилаявся, й тієї ж миті, ніби озвалася сотня дроздів, з бунгало застрочили автомати. Збиваючи то тут, то там галузки з дерев, у лісі засвистіли трасуючі кулі.

Барарата сильно накульгував, припадаючи на поранену ногу. Ми, підтримуючи його попідруки, пробиралися напередодні второваною стежкою.

Було темно. Крізь верховіття цідилося зоряне світло. Дерева стояли мов заворожені, вершинами сягаючи в самісіньке небо. Папороть над головою нагадувала водорості морського дна, і ми петляли в пітьмі, ніби поринали в безмежну пучину.

Стежка вела до Гнилої Долини, яку недавно залишили. Точніше, вона огинала невеликі, порослі манграми затоки — хорібе, бігла на захід понад скелястим узбережжям — туди, де, твердив Барарата, має бути давно покинутий гірняцький виселок.

Тоді, натрапивши на Ло Лохасаху, ми до висілка так і не дійшли — на заваді стали болота, твань з огидними п'явками. Ну, а коли взяли праворуч і звернули на північ, опинилися в Яо-Ватономбі, де Барарату й підстрелили.

Наш намір зробити підкоп під бараком виник не зразу. В ті дні ми, як справжні слідопити, зранку рушали в джунглі. Вивчали місцевість, шукали стежки, яка б вивела до затоки з гірняцькими оселями коло фосфатних виробок.