Рибалка мовби скам'янів — так вразило його почуте.

— Як не соромно, Мамбо? — звернувся він до крокодила. — Адже я тобі врятував життя, а ти хочеш мене з'їсти. Совісті у тебе, видно, немає.

— Ха, ха! — розсміявся Мамба. — Про яку совість ти говориш? Ми, крокодили, владні чинити так, як нам захочеться. Сила — наша совість, ха, ха! — зайшовся він реготом.

У цей час берегом дріботіла з рибою у дзьобі чайка-поморка.

— Мамбо, поспитаймо в чайки, хто з нас каже правду? — запропонував рибалка.

— Гаразд, я згоден! — рипнув щелепами крокодил.

Вислухала їх чайка та й відповіла:

— Ми, чайки, живемо відлюдкувато і в чужі гнізда не ліземо.

І зникла в гущавині молодого бамбука.

Прийшла на водопій корова, і в неї спитали, хто ж із них каже правду.

— Ми, корови, за гарну пашу даємо молоко. Нас доять — от і добре. Ніг же нам не відгризають. Самі давайте раду своїм чварам.

Та й пішла, погойдуючи вим'ям, геть.

Аж тут узбережжям біжить собака-неборака, запитали і в нього, чия-таки правда.

Вислухав він уважно обох та й мовив:

— Відгризати ноги іншим — не годиться! Краще свої попробувати, може, вони смачніші. Та я й не вірю вам, щоб цей великий крокодил умістився в такому маленькому кошику.

— А от і вмістився, ге-ге-ге! — зловтішно зареготав Мамба.

Він повз, махаючи хвостом, по піску.

— Щоб ти, Мамбо, із своїм грубим хребтом та зміг улізти в кошик? Не повірю нізащо! — підморгнув рибалці собака.

Крокодил хоч і твердошкірий, а гонористий і пихатий — зачепили його ті слова за живе. І він, аби показати свою спритність, поліз у кошик.

Коли він улігся на дні, собака — раз! — і накрив Мамбу кришкою, а сам пішов із рибалкою далі.

Довго бив хвостом крокодил, бив-пручався, та вибратися з кошика не міг. Нарешті виліз, розлючений, злий на весь світ.

«Тепер буду мудріший», — подумав і, щоб його ніхто не помітив, зарився в берегове болото.

Ішла по рибу для чаєнят чайка-поморка, і крокодил, висунувши пащу, схопив її. Ішла, погойдуючи вим'ям, корова — крокодил і її затяг у болото.

Він їв чайку, і сльози текли в нього з очей.

Жер корову і теж плакав. Бо всім відомо, що коли крокодили поїдають свою жертву, то неодмінно плачуть. А Мамба плакав ще й тому, що корова і чайка за нього заступилися.

— Гарна казочка! — вислухавши, озвався Альфред.

— У ній така символіка, що б'є прямим попаданням, — додав я. — Зовсім схоже на те, як Сполучені Штати ковтали чужі острови.

— Не зовсім, — уточнив Кім Михайлович. — Крокодилові Мамбі з тієї казки майже ніхто не заперечував жерти інших, а проти зазіхань американців виступало багато. Втім, багато, та не всі, бо є слухняні корови, яких доять за жмут трави, і — Мояхатаскраю — Янічогонезнаю! — чайки полохливі…

ЗГУБА ТРОПІЧНОГО ЛІСУ

Місцевість, якою ми пробиралися, була заболочена, мангрові зарості такі густі, що кожен крок давався з боєм. Ніби справжнім мачете, навперемінки орудуючи фінкою (одна-єдина в Альфреда й залишилася — Кім Михайлович і я свої загубили), розсікали ми плетиво чіпкого повітряного коріння мангрів, повільно просуваючись уперед.

Від бухти Врятованої Мавпи повернули ліворуч, пішли понад океаном. До мису, що огинав бухту на заході, узбережжя було чисте — вузька смуга коралового піску, стіною джунглів притиснута до води.

Серед хвиль, неподалік від берега, щось майнуло.

— Хлопці, та це ж наші знайомі! — першим помітив я.

Кілька людинориб то поринали, то з'являлися на поверхні океану, і їхні голомозі голови, немов поплавки, погойдувалися на воді.

Через кілька хвилин біля людинориб показалися дельфіни. Один, два, три…

Чанг радісно закричав:

— Нінь ксем но лай ко мат о дей![26]

Бамбі, білий дельфін, описуючи коло за коком, кружляв у пас перед очима. Таки прийшов, ще й інших привів, щоб востаннє подивилися на свого колишнього друга. А тепер що хочете, те й кажіть, спростовуйте, мовляв, дельфіни нічого не розуміють! Особисто я, дарма що Хома-невіруючий, — вашим доказам і запереченням не повірю.

Правда, ні дельфінів, ні людинориб ми більше не бачили. Вони безповоротно зникли в океані.

Туман розсіявся, і Голова Дракона забовваніла вдалині — похмура, крутолоба. Подумалося: її недарма так назвали — географи слів на вітер не кидають.

Вибуху в скелі не сталося — вона стояла мовчазна й непорушна: погоні теж поки що не було, і ми спокійно просувалися далі.

Сонце, здолавши туман, піднялося у безхмарне небо, сиплючи звідти сліпуче проміння.

Ішли гуртом, один біля одного. Чао пустотливо вистрибувала біля ніг. Не встигли ми добратися до кінцевого виступу на мисі (навпростець по ньому пройти ніяк — болото, глибокі заводі, чагарі), як узбережжя зовсім звузилося, а мангри підступили аж до води.

Вплав — глибоко й ризиковано: течія, вдаряючись об берег, повертала в океан; і крізь хащі не проберешся — такі вони густі. Що робити?

За мисом на заході знову виднів мис, а далі ще і ще. То було вже не два, як раніше, розчепірені пальці, а вся п'ятірня — долоня, яку хтось ніби поклав на плече океану.

— Не бачити нам Лотиного села Яо-Ватономбі, як своїх вух, — песимістично мовив Альфред.

— Справи кепські,— додав я.

Кім Михайлович і решта подорожан мовчали. Всі розуміли марність наших зусиль.

«От вона, оманлива доступність і легкість! — подумав я. — Безвихідь, глухий кут». Я давно помітив, що подібне трапляється завжди, якщо сліпо повіриш удачі. Ми ж бо — що там казати! — взяли на віру, що все узбережжя, може, навіть аж до Яо-Ватономбі, доступне й чисте від перепон — хащів та боліт, — а отже, так само, як від бухти Врятованої Мавпи, бережечком-бережечком дійдемо і до села. От і «дійшли» — дідько б його взяв!

Довелось повертати голоблі на сто вісімдесят градусів.

— Ліво на борт! — аби якось підбадьорити й розвеселити друзів, кинув я. — Стоп машина! Дати задній хід!

— Щось багато команд, да Гама, — посміхнувся Кім Михайлович. — Мабуть, виберемо останню: дамо, Васько, задній хід.

Милі серцю морські закличні команди. Яка музика звучить у ваших словах! Згадався мені раптом рідний «Садко». Напівтемна ходова рубка, де стільки разів довелося стояти на вахті. Слухняність керма; поклацування навігаційних приладів; голубе око-екран теленавігатора; німб світла над котушкою гірокомпаса. Не знаю, що б я віддав зараз, аби знову опинитися на палубі «Садка»! Та — вороття немає, і тільки болісний спомин ятрить душу.

Знехотя всі повернули назад, лягли, як сказав Альфред, на зворотний курс.

Мов розлінований аркуш паперу, в мереживі наших слідів лежало пустельне коралове узбережжя, і по тих рядках то рівно, то навкіс ряботіли, неначе невеличкі квітки, загадкові «літери» — заглибники від мавпячих кігтистих лап.

Ми брели від мису по незайманому піску, й мереживо слідів на ньому ширшало, а «літери» тепер, виструнчившись, умістилися в один рядок: Чао вгомонилася і йшла сумирно поміж Лотою й Зайцем.

Якщо верхи на дельфінах наша компанія мала екзотичний, майже нереальний вигляд, то зараз ми були схожі на бродячу трупу факірів, яких часто можна зустріти в країнах Південно-Східної Азії. З мавпою на повідку ходять вони від села до села, заробляючи собі на прожиття. Щоправда, ті артисти мають ще й змій — кошик із кобрами, яких заворожують перед публікою, граючи на сопілці. Та й одяг у них трохи інший.

— Чим благодатні тропічні краї, скажу я вам, — озвався Альфред, — це тим, що цілісінький рік можна ходити без штанів, і люди не сушать голови, де взяти клятих ганчірок — модних джинсів, ще модніших кожухів-дублянок, усіляких там светрів-гольфів.

— А нам, друже, голову таки доведеться посушити.

Кім Михайлович із ніг до голови зміряв Зайця критичним поглядом, блимнув очима й на мене. «Що за вигляд? Що за одяг? Сором!» — хотів, мабуть, сказати, але так нічого й не сказав наш командир.

вернуться

26

Погляньте, він знову тут! (в’єтнам.)