Я озирнувся: над хвилями видніла голова Чанга. В'єтнамець плив на білому дельфіні. Ліворуч показалося ще кілька афалін і гринд із людинорибами на спині.

— Дон ті…— повторив він, але не встиг докінчити фрази, як згори посипалося каміння.

— Ха-ха-ха! — зайшовся реготом Бетлер.

— Ха-ха-ха… — прокотився в печері його зловтішний регіт.

І було чого радіти — душогубам прибувала підмога. Двоє здорованів, що хтозна-звідки взялися, стали на крутий карниз і, цілячись у нас, почали кидати зі скелі каміння.

Хмари збиралися. Якщо ті двоє спустяться вниз, вони відчинять коридор, де біснується Бетлер, і тоді гуртом накинуться й на нас.

— Васько, до ніші! — коротко відчеканив Кім Михайлович, показуючи на скелю праворуч.

Згори, від карниза, де стояли здоровані, до басейну теж вів заґратований, довгий коридор.

Фатальним для тих двох було те, що вони не бачили, в яку пастку потрапив Бетлер. І, не підозрюючи загрози, подалися вперед. Ось тоді я й вийшов із-за скелі.

Клац! — стулки дверей зімкнулися, мов щелепи акули. Альфред так само посунув засув і на вихідних воротях.

Нічого не скажеш, браво! Та, на відміну від першого коридора, цей, що правобіч, угорі, був відкритий, і, пробравшись крізь внутрішні перегородки, можна було перелізти через сітку-грати й скочити вниз.

Вода підступала. У першому коридорі вже гуляли хвилі.

Нехай ллється, нехай заливає!

Я попросив Лоту, і вона подала знак Чао й Капуту, щоб ті спустилися до океанарію.

Наш задум був такий: якщо макаки залишаться тут, вони вже, хоч їм і накажуть, не зможуть піднятися вгору й закрити шлюзи — вода не дасть.

Через кілька секунд мавпи були коло басейну, майже повністю у воді.

Ми наділи, припасувавши до спини, акваланги.

Чанг махнув рукою, подаючи знак скакати У воду.

— А мавпи?

— Що мавпи, да Гама? — перепитав Кім Михайлович.

— Може, візьмемо з собою?

— Не час, друже, не час! — відказав він.

— Ха-ха-ха-ха! — пронизав тепер уже розпачливий, безумний регіт порожняву печери.

Мов пацюки, розгублені й безпорадні, плавали в своїй замкненій клітці містер Бетлер та його поплічники.

— Но мунь бат чун та![11] — вигукнув Чанг, показавшись над хвилями.

Ті двоє, що були зачинені в коридорі праворуч, перелазили через останню перегородку клітки і от-от могли з'явитися коло океанарію.

Ми, всі четверо, піднявшись на незалитий збоку обвідний планшир, скочили у глибінь океанарію. І тієї ж миті слідом за нами у воду кинулися мавпи.

Біля Чанга на дельфінах пливли його земляки — ті, що вночі посилали свого товариша розшукувати мене, коли я зірвався з крутосхилу і впав у відкритий океанарій. «Як їх звати? — запитав я сам у себе. — Здається, Тханг і Ле Ван».

— Бой нянь! — подав голос Чанг. Ми підпливли.

— Ти — зі мною! — звернувся він до мене. — Прив'язуйся ось цим паском, — і Чанг простяг мені шлею, що волочилася збоку білоспинного дельфіна.

— А як же вони? — показав я на своїх товаришів.

— І для них знайдуться «автомобілі». Ле Ван, Тханг! — гукнув він до земляків.

Ті скерували своїх дельфінів до Чанга.

— Сідайте! — сказав він, коли його товариші злізли з дельфінів. — Та добре прив'язуйтеся, — порадив.

Лота й Кім Михайлович «загнуздали» здоровенну гринду, на якій прибув Ле Ван. Зайцеві дістався менший дельфін.

Чао й Капут жалібно вили, лапами б'ючи по воді. Вони підпливали то до одного, то до другого дельфіна, і очі їхні були сповнені муки.

— Що з ними робити? — помітивши приречених мавп, вигукнув Чанг. І нараз покликав: — Чао, Капут!

Перелякані тварини кинулися до в'єтнамця.

Не злазячи з альбіноса, Чанг подав сигнал дельфіну, на якому сидів, прив'язавшись пасками, Альфред.

Коли осідланий Зайцем «коник» опинився біля Чанга, той, схопивши Чао за передні лапи, надів на неї прикріплену до спини дельфіна вуздечку. Але Капута прив'язати не встиг.

— Но мунь бат чун та! Но мунь бат чун та! — стривожено повторив він.

Бетлера й інших поглинула вода, але двоє, із сусідньої клітки, поминувши перегородки, скочили вниз і наввимашки попливли до нас.

— О — дай ко мот дун хам ра бе![12] Ми встигли помітити навислу над головою стелю й заповнену водою горловину. Кілька людинориб випередили білого дельфіна і, махаючи нам руками, ковзнули в печеру. А потім хвилі захлюпнули її…

Уривки з повідомлень

«Як передає агентство Ассошіейтед Пресе, посилаючись на добре інформованих осіб, в субекваторіальній зоні Індійського океану, неподалік від архіпелагу Чагос, на об'єкті «Голова Дракона» — скелі, яка знаходиться поряд з островом Носі Мазава, де група спеціалістів всесвітньовідомої компанії «Шелл» веде глибоководну розвідку нафти, — трапилася катастрофа. Після затяжних тропічних злив, що їх приніс північно-західний мусон, на океанській скелі виник сильний обвал. Потоки води затопили готові для промислового використання свердловини, вивели з ладу прокладену від острова до скелі лінію метро. Загинуло унікальне добувне обладнання. 6 людські жертви.

За попередніми підрахунками, витрати від заподіяної шкоди обійшлися компанії «Шелл» майже в сто мільйонів доларів».

Репортаж, переданий кореспондентом вашінгтонської газети «Шєльмоноль жульбрехен» з місця подій:

«…Мені здається, свою кореспонденцію я передаю з того світу — острови Чагос, Носі Мазава так далеко від Сполучених Штатів.

Учора вранці з Голови Дракона ми повернулися на основну базу, розташовану на атолі Дієго-Гарсія.

Не можу втриматися, щоб не описати, бодай коротко, цих казкових (їх інакше не назвеш!) суходолів.

Атол Дієго-Гарсія лежить останнім на південному сході архіпелагу Чагос.

Тутешню лагуну звідусюди оточують де-не-де порослі чагарями коралові острівці: Іст-Айленд, Мідл-Айленд, Уест-Айленд, ну, і острів тієї ж назви, що й атол, — Дієго-Гарсія.

Не вистачає слів та й місця в репортажі, щоб описати чарівність цих крихітних океанських земель… Береги лагуни, на яку я нині дивлюся з вікна офіцерської казарми, обведені зубчатою торочкою коралових рифів. З океану налітає вітер, і пінявий прибій іскриться проти сонця, немов коштовна корона на голові англійської королеви. Втім, купатися небезпечно—акули. А хвилі, що піднімаються від підземних поштовхів і моретрясіння, можуть змити з берега і понести далеко у відкритий океан.

Проте кращого місця для риболовлі не знайти. На острівці Уест-Айленд, що за шість кабельтових до норд-осту від мису Екліпс, сьогодні ми з лейтенантом-коммандером[13] Шапіро ловили морських раків — лангустів. Раки, як то кажуть, рачкували у вибиті прибоєм серед коралових брил нори, а ми, наосліп намацуючи їх руками, витягали з води. Одному таки вдалося стулити клешні на шапіровських пальцях — рука нещасного коммандера посиніла й набрякла.

Бачили ми й чаму — велетенського двостулкового молюска тридакни, зустріч із яким, коли на нього наступиш під водою, стає фатальною: молюск змикає стулки і жертви своєї не випускає.

У цих водах, до речі, ще й понині трапляються зелені їстівні черепахи.

Я дізнався, що колись тут пролягав шлях корабля «Бігль», на якому плавав відомий французький мандрівник Чарлз Дарвін.[14] Айзік дав мені звіт Дарвіна про ту цікаву мандрівку — книгу, яка випадково потрапила на Дієго-Гарсія.

Ось що я в ній прочитав: «Кровожерливі тубільці архіпелагу Чагос… знімають панцир із живої черепахи дуже жорстоко. Черепаху засипають гарячими вуглинами; коли панцир пожолобиться від жару, його знімають ножем і, поки ще він не схолов, виправляють між двох дощок. Після цієї варварської операції черепаху знову пускають у воду, і через певний час на ній виростає новий панцир, але надто тонкий, щоб хоч як-небудь захистити черепаху, і вона на все життя лишається немічною й безпорадною».[15]