У порівнянні з ранішими творами Колаковського, слушно зауважує польський рецензент Марек Стичинський, у «Моїх слушних поглядах на все» про Бога говориться менше, натомість про диявола — значно більше. Диявол спокушає нас трактувати вторинні й відносні блага як добро саме по собі, схиляючи таким чином до ідолослужіння, позаяк хвала, належна Творцеві, переноситься на створіння. Комунізм, партія, колективна ідентичність, політика, ірраціональність у політиці тощо — філософ прискіпливо аналізує діяльність кожного із цих «створінь», кожному відмовляючи в його претензіях на винятковість і безапеляційність ствердження libido dominandi, що часто подається як право на самореалізацію. Слушними можуть бути тільки вироблені погляди, далекі від потурання масовим доксам та очевидностям. Переконуєшся в цьому, читаючи титульний есей книги, власне, відповідь на лист колишнього колеги з «лівих», у якому філософ послідовно й аргументовано доводить причини, котрі спонукали його назавжди зневіритись у комуністичній ідеології, філософії та практиці (лист було опубліковано 1974 року). Утопісти — це люди, що мріють надати людству статус рантьє, що безтурботно жив би на відсотки з одноразово набутого капіталу. «Не вірю, щоб суспільство як цілість могло коли-небудь стати щасливим рантьє, який живе у достатку й безпеці з відтинання купонів. Ситуація людства нагадує радше ситуацію поденного робітника, який мусить турбуватися про те, як пережити день сьогоднішній», — підсумовує невтомний поденник, який доробився до статусу короля інтелектуальної Речі Посполитої кільканадцяти націй.

У тих, хто слухає російську «Свободу», ім'я Бориса Парамонова одразу викличе з пам'яті хрипкуватий баритон підстаркуватого петербурзького інтелектуала, переповненого якоюсь аж нелюдською ерудицією, до того ж не абстрактною, на рівні загальникових схем інтелігентської балачки та імен, які саме «на слуху», а ерудицією конкретною та нюансованою, починаючи від епізодів поведінки третьорядних персонажів Чехова або Еренбурга, закінчуючи пікантними подробицями авторських біографій — скажімо, «правдивою» сексуальною орієнтацією Достоєвського, Бердяева чи Ейзенштейна або меланхолійним узагальненням факту, що горілка для Довлатова важила незрівнянно більше за якусь там сублімацію. Інша, не менш прикметна риса цього впізнаваного голосу — гумор; слухаючи іронічні, скептичні, цинічні — словом, парадоксальні, — формулювання та характеристики, властиві парамоновському мовленню, за сміхом раз у раз не встигаєш верифікувати їхню вірогідність. Істина кожного парадоксу полягає в його дотепності, у зіставленні раніше незіставлюваного (адже було «не заведено», «заборонено», «непорядно» тощо), — а речей самих по собі нам і так, мовляв, не дано пізнати. Улюблена забава Парамонова — якраз оця провокативна гра з усталеними сприйняттями, сміхове очуднення стереотипів і їхня руйнація. Для того, хто з часом більш-менш освоїться з інтонаційними та парадоксалістськими «американськими гірками» парамоновського радіорику (не плутати з роком або ролом), помітними стануть іще кілька особливостей цього літературознавчого барда, однією з найхарактерніших серед яких є пристрасть до, кажучи словами російського сексолога Ігоря Кона, «полунички на берізці». Полуничка на берізці, зацикленість на Фройді, Шкловському, Еренбурзі й американському «способі життя», пієтет перед постмодернізмом і як наслідок — ненастанна травестія «високого» в «низьке» і їхнє рядопокладання, відповідно до чого Честертон, наприклад, «бачив, що складність художньо обдарованих натур вельми одноманітна: куди не плюнь, влучиш у педераста».

Пам'ятаючи, що проведення паралелей між українською та російською літературами або, крий Боже, порівняльний аналіз їх є улюбленим мозолем української думки, на який не варто зайвий раз наступати, можна все-таки зважитися на зауваження, що оце парамоновське хизування власною ерудованістю й постійна її демонстрація по-своєму є повчальними: автор, радіопередачі якого розраховані на багатомільйонну аудиторію, не боїться бути розумним або, за рекламною характеристикою на обкладинці його книги «Конец стиля» — «майстром інтелектуального епатажу».

«Демократія як культурний стиль — це відсутність стилю, навіть не еклектика олександрійського типу. Стиль протилежний і протипоказаний демократії», — пише Борис Парамонов у заголовному есеї своєї книжки, створюючи далі просто-таки патетичну сонату десублімації та затирання протилежностей, сповна явленим у «постмодернізмі як демократії». Патетика Парамонова і його постмодерністичний лікнеп постають як свого роду місіонерська діяльність серед тубільців-совків, і це просвітництво, практиковане нашим автором, безпомилково вказує на його витоки: 60-і роки, Радянський Союз. Сьогодні переважна більшість тверджень Парамонова, замішаних на постулатах сексуальної революції, фройдівського психоаналізу, одкровеннях російської формальної школи 20-х, видаються анахронічними; ідеологія постмодернізму викликає спротив насамперед нав'язливістю й готовістю одноманітних відповідей усупереч «неготовості буття», про яку писав Бахтін — один із нечисленних мислителів, якого Парамонов начебто — страшно сказати — шанує, у жодному разі, не ображає, як Олексія Лосєва, а тільки поправляє. Перманентно-тотальна готовність відповідей є невідчужуваною власністю ідеології та реклами; всевідучий — як-от Парамонов — автор швидко стає зрозумілим і якраз у цій зрозумілості, позбавленій перверсійної складності, чаїться смерть його стилю: він перестає бути читаним. Ця всепроникна самовпевненість і скоропостижний коїтус із будь-яким хронотопом неготового буття — від античної Дафни («Флора і фауна дають урок постмодернізму») до репу («Вбивство housing project і реп так само єдині, як „Улісс“ і атомна бомба. Реп — це Джойс для бідних»), мимоволі нагадують один прикметний діалог із роману Віктора Пелевіна. Там у палаті підмосковного дурдому ми довідуємося, що якраз завдяки поняттю субстанції і виникла «оця йобана ринкова економіка».

Загалом російський ґрунт не скупий на диваків, які одним рухом пера поєднують у більш або менш химерній концепції найвіддаленіші епохи, етноси, мови, вчення тощо — досить згадати екстравагантні теорії Владіміра Лєніна, Даніїла Андрєєва, Льва Гумільова, Георгія Гачева або такого унікуму як Ігор Гарін, котрий у своєму «гіперболоїді» — трьох порівняно невеликих томах — простежив історію всесвітньої культури від Платона і Плотіна до тих-таки Джойса, Павнда, Еліота, не володіючи при цьому жодною іншою мовою, крім російської. З Парамоновим у цьому плані легше й веселіше; пристрасно запроваджуваний постмодернізм від Дафни й ентелехії до репу врівноважується вже згаданою ерудицією в цій нестерпній своїм перфекціонізмом російській класичній (і не дуже) літературі й тонкою самоіронією.

Власне, може, отут Парамонов і найцікавіший — у своєму невротичному підриванні, садистському роздяганні й мазохістському самооголюванні перед Росією, яку він так «любить», але якоюсь «дивною любов'ю». У цій своїй п'янкій любові-ненависті до російської культури й літератури Парамонов позбувається індивідуальних рис, утілюючи видові — невипадково ми впізнаємо в його голосі забарвлення знайомих зі шкільної лави голосів персонажів, от хоча б і персонажів Достоєвського: скептичного Версілова, серафічного Мишкіна, демонічного Рогожина, ба навіть Смердякова — може, найближчого Парамонову за духовною кондицією та запитами. Псуючи стиль (якщо вже він такий нормативний і репресивний, якщо йому оголошено — вкотре — кінець), можна сказати, що, принижений і ображений, Достоєвський пре, тобто сублімується в Парамонова звідусюди (у цьому плані показовий есей «До питання про Смердякова»), Достоєвський — це Освєнцім Парамонова, постійно переживаний, мало не пережовуваний знову й знову — але, кажучи словами нашого автора, «виведений в інший семантичний план». Адже не слід забувати, що він — емігрант «третьої хвилі», людина знекорінення, і чи не кожне його слово позначене цією відірваністю від пітерської бруківки, так само як і всюди прочитувана анахронічність є свідченням дбайливої консервації духу шістдесятницької «відлиги» — але не далі, хоч би як рясно насичував він свої тексти пізнішими в часі реаліями — «реперами», «комп'ютерами» та іншими «феміністками».