Драма Чубаєвого вірша полягає в усвідомленій потребі визволення «її» від дзеркальної мани (до речі, це може бути не тільки дзеркало, а й фотографія). Копія в дзеркалі перевершує оригінал, але це перевершення відбувається лише в уяві оригінала; однак наша проблема полягає в тому, що «вона» не має оригінала. «Її» не варто шукати поза межами вірша, сказав Грицько. Чітко сформульоване питання: «щo їй?» здобуває не менш виразну відповідь: їй — потреба визволитись із полону. Риторичне затягування, нерозв'язане відтермінування смислу в першому варіанті вірша (перелік/облік того, що належиться «їй») поступається місцем осяянню, котре настає в другому варіанті: Чубай усуває позитивність свободи, яка мала би полягати у вірі в невідоме наразі ім'я і, вводячи яв анафеми, розв'язує напругу ідентифікації з Нічим. Втрачаючи ідентичність із «нею», Ніхто з «нею» зливається, розчиняється в «ній» — а «вона» розчиняється у водах вірша; дисконтинуальність, перервність «її» вилученості й загрузання в штучному античасі анаграми обертається плином зеленoї течії.

Осяйний фантазм у свічаді чужий і моторошно прекрасний іще й тому, що він не має шкіри, пружної на дотик, крові, солоної на смак: до мани неможливо доторкнутися, пальці пестять холодну дзеркальну твердь. Поверхня мани ніколи не зволожується краплями солоного поту, у дзеркальному потойбіччі, яке для «неї» тут, панує вакуум безгоміння, особлива німота чатування неназваної ніщоти, беззвучне ридання фонем, ув'язнених графемами. Про повернення в себе — до цілого ім'я та живої шкіри — виразно говорять обидва варіанти одного й того ж рядка:

Чубай іще й тому пропонував «їй» у «Світлі і сповіді» пошукати інших плес, що вода, на відміну від свічада, яке відчужує, дозволяє зануритися в себе, злитися воєдино. У нашому вірші ця альтернатива переходу до відображення у воді озера не надто простежується.

Означник потребує повернення до свого означуваного, а таке повернення можливе тільки в знаці або, за Чубаєм, в імені. Сьогодні це ім'я не знає дороги до вуха; навіть почувши його крізь нарцисичне успіння в тексті, «вона» навряд чи відгукнеться на це, власне ім'я, сприйнявши його радше як анафему. Але якраз анафема (тобто, за етимологією, відлучення) спроможна розірвати сіамське спряження реальності поезії із дзеркальною віртуальністю письма. Якраз анафема створює рятівну дистанцію нікомуненалежності, шпарину в коді. Ступор загрузання в холодній, дзеркальній тверді письма можна розчаклувати за допомогою іншого письма — поверх письма того самого, завдяки знакам без фіксації, носіям неповторного почерку й неінформативних повідомлень свободи:

Це незриме письмо, безслідне графіті — не зберігається, не накопичується, не потрапляє до пастки — і саме не є пасткою. Воно, як і голос, летке. Воно — як гра або танок світла на хвилях. Власне ім'я, написане незримими літерами, рятує від зримості власного лиця, і сьогодні нам залишається тільки проказати його вголос, щоби воно щезло остаточно. Описуючи відкриття Соссюра, пов'язані з анаграмами, Жан Бодріяр у «Символічному обміні і смерті» пропонує називати розпилену присутність провідних фонем вірша анатемою. Аналізуючи звуковий матеріал, що міститься уже в перших рядках нашого вірша (і виграє на течії цілого тексту), можна виокремити прочитувану послідовність:

Анатемою є ім'я «МАРІЯ» (між іншим, ім'я матері Грицька Чубая). Обігруючи й розпорошуючи це материнське ім'я (анаграмоване слово-тему, котре непотаєно постане в поемі «Марія»), Чубай, сам того не відаючи, подає чудовий ілюстративний матеріал до деяких висновків Бодріяра. Адже віднайдене нами ім'я, «що звучання своє мов анатему слуха» повертає «її» до символічного обміну початку й кінця, не наділяючи «її» при цьому статусом означуваного й суб'єкта. Розпилене в тексті, воно не збирається поетом докупи, не нагромаджується як цінність. Якраз спосіб подрібнення цього імені, винайдений Чубаєм (навряд чи зумисно), викликає запаморочливу втіху: адже перед нами — і з нами — знову й знову відбувається жертвопринесення (одне з первісних значень терміна «анатема»), розбивання дзеркала вдрузки, що обертається створенням чудового вірша і є поетичним актом як таким. Потік вірша утворює процес жертвопринесення, роз'єднуючи приватне ім'я Марії на елементи поетичного космосу, заповнюючи його «м», «а», «р», «і», «є», «ю» по вінця — і цим ущент визволяючи «її». Слухаючи анафему власного імені, «вона» перестає бачити себе, без решти розчиняючись у витонченому й прохолодному аутодафе рим та анафор Чубаєвого тексту. «Символічний акт, — зазначає Бодріяр, — полягає не в оцьому „поверненні“, не в ретоталізації після відчуження, не у воскресінні ідентичности, навпаки, він полягає у вивітренні наймення, позначника, в екстермінації терміну, в безповоротному подрібненні, — саме воно й робить можливою інтенсивну циркуляцію всередині поетичного твору (як і всередині первісної групи з нагоди свята чи жертвопринесення), саме воно й повертає мову до втіхи, від котрої тут теж нічого не залишається і нічого не походить». А за стрімкою течією біжить посуха, що в результаті дає цілковитий нуль; Чубай уник позитивності, залишивши свій вірш без назви (без імені) і не давши очевидних підстав вважати, ніби тут чаїться зашифроване ім'я. Тут відсутній код Загадки; втіха, яку ми здобуваємо, рецитуючи «так упевнено маються крила…», є втіхою від обігу звучання, а не від розгадування інтелектуальної шаради. Грицько Чубай анітрохи не хитрував, пояснюючи дружині, що за означником «вона» нікого нема; там дійсно більше нікого нема, і він доклав до цього неабияких зусиль, і зусилля ті виявилися немарними. «В цьому й полягає різниця поміж простим задоволенням від криптограми (це всі види знахідок, де операція у підсумку дає завжди позитивний залишок) і символічним випромінюванням поезій. Інакше мовлячи, якщо поезії до чогось і відсилають, то це завжди НІЩО, неіснуючий елемент, нульовий значеник. Саме оце запаморочення від цілковитого розв'язання, котре залишає абсолютно порожнім місце значеника і референта, і становить чарівну потугу поетичного слова», — резюмує Бодріяр.

Насамкінець можна згадати й інший, значно радикальніший символічний акт Грицька Чубая. За словами його дружини, під час котрогось нападу відчаю чи депресії він розіклав багаття посеред двору й палив усі свої рукописи, листи, усе своє письмо (те, чого нині катастрофічно бракує нам, нечисленним дослідникам його творчості). Мені чомусь уявляється, що то було напровесні. Маковий жар веселого полум'я, синій дим, клапті почорнілого снігу на городі. Голосне каркання ворон над сусіднім Личаківським цвинтарем, далекий рев мотопилки, що спилює всохлі дерева. Галя вискочила з хати й вихопила з вогню єдиний примірник «П'ятикнижжя» (він і досі зберігається в неї). Того дня вона не дала йому завершити символічний обмін. Так і стоять під безмежним березневим небом, вона — з притиснутою до грудей книгою, він — з порожніми руками. Дивляться одне одному в вічі.

В одній із найкращих книжок, які тільки випало прочитати і яка справила потужний вплив на розвиток мого покоління — у «Грі в бісер» Германа Гессе, неперевершено витлумаченій Євгеном Поповичем, — є місце, де письменник розповідає про культивовану касталійцями традицію «життєписів», особливу стилістичну вправу для студентів. Автор такого життєпису мав завдання перенестися до давнішої культурної доби й вигадати собі відповідне життя, уявивши власне «я» в інших умовах і в іншому історичному «костюмі». Завдяки таким вправам студенти вчилися розглядати свою особу як маску, як тимчасову оболонку ентелехії; разом із тим, для багатьох авторів життєписи ставали першими кроками на шляху до самопізнання. Вони допомагали зайняти шанобливу, а водночас і дещо іронічну поставу щодо культури та тутешньо-теперішнього «я», яке, відтак, не було вже чимось раз і назавжди даним, штивним і невідмінним суб'єктом.