Даймо, отже, на те, що рік написання «так упевнено маються крила…» — 1970. Через десять років ми зустрілися, і він читав цього несамовитого вірша вголос, неймовірно гарно читав. Нам — Володі Кашці, Миколі Тузу, мені — відібрало мову. Грицько відібрав у нас мову, повністю вклавши її до свого вірша. Тієї ночі він міг би вкласти до цих семи строф іще сто мов — і вони вмістилися б там, розчинившись як сіль у водах німого озера, вони оніміли би на догоду Грицьковій анатемі. Скільки на Землі мов? Я не рахував. Проте тоді й тепер я достеменно знаю, що вони всі вмістилися би до замкненого простору Чубаєвого вірша. Бо «так упевнено маються крила…» є мовою-самою-по-собі, актуальним втіленням мовної спроможності, передданою кожному мешканцеві планети. Це той рідкісний збіг, коли абстрактне вливається в конкретне, коли мова стає віршем, заповнюючи його по вінця.

Я змушений подати обидва варіанти вірша, позаяк між ними існують істотні розбіжності, помітні неозброєним оком. Водночас кожний із цих варіантів надто вже самодостатній і надто незавершений (відкритий для інтерпретації), щоби можна було безболісно знехтувати котримсь із них. Перший варіант опубліковано в першій книзі поета «Говорити, мовчати і говорити знову» (К.: Молодь, 1990), виданій через вісім років після смерті Чубая. Її упорядник пішов найлегшим шляхом, установивши текст нашого вірша на основі машинопису «П'ятикнижжя» (джерело зберігається в родині поета)[3] і знехтувавши доволі численними авторськими правками від руки. Щоправда, це нехтування не було послідовним: упорядник узяв до уваги дописані від руки префікси «по-» в п'ятій строфі, задля збереження регулярного розміру:

Можливо, у своєму виборі тексту упорядник керувався прагненням подати вірш у тому вигляді, у якому він був відомий сучасникам поета, зокрема, найближчому колу його друзів (маю на увазі передовсім авторів самвидавного журналу «Скриня» — Олега Лишегу, Віктора Морозова, Миколу Рябчука, Романа Кіся). Так, наприклад, у блискучій полеміці щодо сучасної української поезії, Микола Рябчук, один із найближчих приятелів і популяризаторів Чубая, цитує «так упевнено маються крила…» майже повністю, віддаючи перевагу якраз найпершій машинописній редакції («Сучасність». — Ч. 7. — 1993. — С. 91).

Натомість редактор другого видання творів Чубая («Плач Єремії». — Львів: Кальварія, 1999) вдався до екзамінації, звернувши належну увагу на рукописні коректури й намагаючись повністю врахувати творчі наміри автора. Внаслідок цього з'явився другий варіант вірша, у якому, поміж тим, авторські рукописні правки враховано вибірково, — редактор знехтував проставленими знаками пунктуації, залишив машинописну редакцію «по червоній стерні» (хоча в лівому верхньому куті аркуша дописано «по колючій»), погодившись, однак, із рукописною зміною в цьому ж рядку: «на порожні мольберти». З-поміж трьох варіантів другого рядка сьомої строфи (машинописний і два від руки) редактор зупинився на «що вона його наче анафему слуха», відкинувши «що звучання своє (його) мов (як) анафему слуха». Загалом усі ці редакторські втручання слід визнати слушними й текстологічно грамотними; завдяки їм текст набуває більш-менш остаточного вигляду, майже повністю передаючи авторську волю (додані Чубаєм рукописні розділові знаки могли, швидше за все, означати вимушений компроміс, зумовлений евентуальним друком; нагадаю, що за радянських часів тексти без пунктуації вважалися мало не контрреволюційними, і друкувати їх — украй рідко — дозволяли тільки метрам колабораціоністського стилю). Втім, одне застереження все ж можна зробити. Намагаючись усунути важке до вимови сусідство приголосних у рядку «процесійно прийти процесійно піти», Чубай поміняв «прийти» й «піти» місцями, а редактор погодився із цією зміною. «Процесійно піти процесійно прийти» дійсно звучить трохи краще, але натомість руйнується смисловий наголос і логічна послідовність: спочатку треба прийти, щоби потім піти.