Т. Д.: Усамітнення в Матіївці — це втеча, стверджуєте Ви у тих же щоденникових нотатках. Як довго може тривати така втеча? У мене наразі виникають асоціації з хутірським побутом Пантелеймона Куліша у певні періоди його життя, цікаві теоретизування письменника з цього приводу…

К. М.: Втеча до себе може успішно тривати ціле життя. Досвід Пантелеймона Куліша, Германа Гессе, Ернста Юнґера або Василя Голобородька — я міг би назвати ще десятків зо два імен, — переконливо це доводить. Кулішева Мотронівка, де ми не так давно були з Василем Герасим'юком і Віктором Морозовим, надзвичайно затишне й гарне село, чимось схоже на Матіївку. Мотронівка, врешті, зовсім недалеко від мене, хвилин сорок авто. Нас тоді приємно вразило, що садиба письменника ретельно доглянута, що там діє музей, що могилами славетного подружжя опікуються так, ніби там лежать рідні люди. У певному сенсі так воно і є. Там зовсім інша аура, ніж, скажімо, на густозаселеному Байковому або Личаківському цвинтарях. Я думаю, що цю ауру Куліш створив іще за життя — і вона витає там досі, і витатиме ще триста років. Це аура не втечі, а відстороненості, того, що по-російському гарно називається «отрешенность». Аура погідності духу, небуденної нагоди поринути в неземну тишу, роблячи при цьому направду вагомі й потрібні саме на землі речі — яких до тебе ще ніхто не робив — перекладаючи Біблію українською, наприклад.

Т. Д.: Ви працюєте в різних родах і жанрах літератури, пишете критичні та літературознавчі статті, останні вимагають зануреності в літературний процес. Як примудряєтеся відстежувати найцікавіші його новинки? З якими часописами та видавництвами постійно й охоче співробітничаєте?

К. М.: Частину книг мені надсилають автори, частину — видавці. Іван Малкович постійно дарує свої найцікавіші новинки — «Гаррі Поттера» ми з племінником прочитали, мабуть, першими на Чернігівщині. Соломія Павличко дарувала чудові книжки своїх «Основ». Харківське «Фоліо» надсилало прекрасні видання — зокрема, з їхньої поетичної серії, з історії нашого дисидентського руху; там був скрупульозний нарис Бориса Захарова, записи Василя Овсієнка тощо. Деякі, особливо потрібні книжки, я купую сам — як-от «Українське письменство» Зерова. Але найголовніше джерело протягом останніх двадцяти п'яти років — це бібліотека Миколи Рябчука, яка ненастанно поповнюється. Микола — пристрасний бібліофіл і бібліофаг, такий, як і я. Усіх книжок із його велетенської книгозбірні вже ні він, ні я перечитати не встигнемо, тим більше не встигнемо написати про них, але прагнути цього треба. Інколи я прошу своїх друзів роздобути ту чи ту важкодосяжну книжку, часопис — і вони люб'язно виконують моє прохання. Той-таки Рябчук привіз із Кракова перекладену польською класичну працю Курціуса «Європейська література і латинське середньовіччя», щойно вона з'явилася друком. Можна тільки заздрити полякам, які мають змогу перекладати й видавати отакі шедеври, та вони й самі страшенно пишалися цим досягненням. А Віктор Морозов роздобув видану крихітним накладом — усього 500 примірників, — але надзвичайно важливу для моєї праці книгу «Українська поезія під судом КГБ: кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців». Такої книжки навіть Рябчук не має! Щоправда, Морозов пообіцяв і йому дістати… Я безмежно вдячний своїм друзям за цю допомогу, без якої будь-який літературний процес був би немислимим. Щодо часописів, у яких я публікую свої твори, то це «Сучасність», «Критика» і «Березіль», а книжки виходили в тій-таки «Критиці», у «Класиці» і в «Кальварії». Усі часописи хочуть друкувати гарні статті, але не всі хочуть за них платити. Такої розкоші — задурно віддавати свої тексти, як це було впродовж майже всіх 90-х років — я собі більше не можу дозволити. Мені, як і всім нам, треба платити за квартиру, за комунальні послуги, купувати ліки тощо.

Т. Д.: «Треба триматися далі, відповідаючи перед одним тільки Богом за всі свої слова, вчинки й думки», — це з Вашої «Келії Чайної Троянди», щоденника десятиліття (1989–1999). Обираючи такий шлях відповідальності перед Богом, дуже важко бути успішним у людському суспільстві сьогодні (тай не лише), де на пристосуванство, цинізм, олжу значно вищий попит, аніж на чесноти.

К. М.: Йдеться, знову ж таки, не про те, щоби бути успішним, а про те, щоби бути собою. Дехто знаходить таку самоідентифікацію в бізнесі або в політиці, де без цинізму й олжі взагалі нема чого робити. Хтось із них виграє, хтось неодмінно програє. Я ж не можу трактувати своє життя як змагання з кимось, просто тому, що воно в мене одне, і я не можу тішити себе ілюзіями, що коли програю цього разу, то в наступному житті обов'язково виграю. Життя — це не гра й не змагання за щось; воно і є оте «щось». Хіба цього мало… Водночас я не можу погодитись, що відповідальність перед Богом конче передбачає цілковиту безуспішність життєвого проекту. Радше навпаки. Це ще сто років тому переконливо довів Макс Вебер у праці «Протестантська етика і дух капіталізму», та й не він один. Якщо ти сьогодні не відповідаєш перед Богом, то завтра ти відповідатимеш перед судом за скоєння кримінального злочину; це майже аксіома.

Із цинізмом і олжею теж не все так просто. Десь наприкінці 90-х я був заворожений Кантом, перечитав увесь його восьмитомник і любив мордувати друзів інтерпретаціями таких цікавих речей як «трансцендентальний синтез апперцепції» або «категоричний імператив». Я й досі захоплююся цією стрункою, красивою філософською системою, «витонченою, блідою мешканкою Кеніґсберга», як казав Ніцше, але в той самий час маю деякі застереження. Уявіть ситуацію: Ви стоїте перед будинком, у якому знаходиться Ваш найкращий друг. Раптом прибігає кілер, щоб убити цього Вашого друга, і питає, де він є. Ви можете сказати правду: мій друг — у цьому будинку, а можете вдатися до олжі, сказавши, що Ваш друг півгодини тому поїхав до Мексики. Тоді кілер і собі поїде до Мексики, а Ваш друг залишиться живим. Так от, Кант наполягає на тому, що треба сказати правду. Завжди і за будь-яких обставин. Старий викручувався до смерті, незважаючи на справедливу критику, і так і не погодився, що тут він не мав рації. Бо це означало би, що вже в самому фундаменті його витонченої системи, у «Критиці практичного розуму», чаїться загрозлива тріщина. Позаду нас — іще гарячий, мало досліджений, мало осмислений досвід життя в тоталітарному суспільстві, де отакі дилеми виникали щодня. Викликають до КГБ Михайлину Коцюбинську й кажуть: Ваш друг Стус казав отаке й отаке, робив оте й оте, Ви про це знаєте, підтвердіть, скажіть правду, інакше у Вас будуть неприємності. А вона каже неправду: ні, Стус такого не говорив, не робив, я цього не чула й не бачила. Внаслідок відмови говорити правду, її виганяють з Інституту літератури, цькують усе подальше життя, яке, поміж тим, для мене є вельми й вельми успішним, ба навіть зразковим. Тому я й кажу, що олжа та цинізм теж різними бувають. Просто їх треба використовувати за призначенням. А критерій відповідальності — значно гнучкіший і придатніший, ніж критерій успішності.

Т. Д.: Як примирити й чи можливо взагалі примирити високе й земне? Чи слід просто обирати дорогу й свідомо нести свій хрест?

К. М.: Я вважаю, що якраз земне і є високим. Зоряне небо над головою високе, бо ти сам — на землі, і краса зоряного неба є складовою земного світобачення. Ангели спеціально спускаються на землю, щоби звідси помилуватися красою своєї небесної батьківщини. Звідси огляд кращий. Юна мама, яка годує немовля й тато, який пере пелюшки, — високі в цій суто земній місії. То не є жодний хрест, радше — дар. Просто це не завжди відчуваєш. Якраз тут може допомогти література. Або медитація. Або музика.

Т. Д.: Костянтине, «єдність долі і творчості» обов'язкова завжди? Чи може гріховна, лукава людина писати талановито?