З стоїцизмом стародавнього римлянина Уошоп віддав останні розпорядження, написав дружині зворушливого листа і, наче рицар без страху і докору, повів свою бригаду на приступ.

І ось настала хвилина, коли почали здійснюватися його сумні пророкування.

З фронту позиції бурів були нездоланні. Але все-таки — вперед! Ще одне зусилля — останнє, щоб врятувати воїнську честь.

Він піднявся на стременах і, потрясаючи шаблею, лунким голосом скомандував:

— Вперед, солдати!.. Вперед! За королеву! Шотландці, натхнені палким закликом, ринули на приступ.

Стрілянина стала жахливою, а старий генерал, спокійний, немов на параді, не переставав вигукувати:

— Вперед, сміливці! За королеву! Вперед!..

Генерал, хоч був яскравою мішенню для найспритніших стрільців бурської армії, здавався невразливим. Каска в нього була пробита, мундир подертий, люди навколо нього так і падали, а він все ще вимахував шаблею.

Незабаром він у розпалі бою опинився в зоні вогню Молокососів. Ті стріляли безперервно, спорожняючи магазини своїх маузерів, і все-таки жоден їхній постріл не зачепив генерала. Та ось Поль Поттер, навдивовижу спокійно навівши на нього свій «роєр», спустив курок страшної рушниці, гуркіт якої заглушив сухе цокання автоматичних карабінів. Генерал Уошоп, повторюючи трагічний рух людини, пораненої в груди, судорожно схопився за них рукою, захитався в сідлі і, сковзнувши на круп коня, впав на землю, вбитий наповал.

— А-а, ще один! — радісно вигукнув молодий бур. — Це вже тринадцятий!

І він тут же зробив нову зарубку на ложі своєї рушниці.

Побачивши, що генерала вбито, шотландці завагались. Вони ще не відступали, але й не рухалися більше вперед.

Стрілянина тривала дедалі нещадніша і запекліша. Лави шотландців швидко рідшали. Уже третина всієї їхньої бригади лежала на землі вбитими і пораненими.

— Відступати! — розляглася чиясь команда.

Це кінець! Англійці, зазнавши ще однієї поразки, безладно відходили, з квапливістю, схожою на паніку. Як просто було б тепер перетворити їх поразку на цілковитий розгром і захопити в полон усі десять тисяч одурілих від страху солдатів. Але для цього треба було б перейти в атаку, а бури ніяк не хотіли розлучатися із своїми укріпленнями.

Іноземні офіцери благали Кроньє атакувати англійців. Той рішуче відмовився. Даремно вказували йому іноземці на безладну втечу деморалізованої англійської армії. Досить було послати галопом в обхід військам королеви хоча б дві тисячі кавалеристів, щоб відрізати англійцям можливість відступити.

Кроньє тільки зневажливо знизав плечима і навіть не удостоїв їх відповіддю.

А час минав, наближалась ніч. Скоро вже буде пізно щось починати.

Іноземці, розлючені цією ідіотською впертістю, через яку гинули плоди блискучої перемоги, все ще наполягали.

— Та зрозумійте ж ви, — кричав якийсь австрійський офіцер, — якщо ми візьмемо в полон корпус Мітуена, то увійдемо в Кімберлі без єдиного пострілу.

Кроньє знову лише знизав плечима і, навіть не пояснивши причини відмови цим відважним людям, які покинули свої родини й справи, щоб воювати за його батьківщину, повернувся до них спиною і звернувся до бурів, що оточували його:

— Прославимо господа і подякуємо йому за подаровану нам перемогу, — і перший заспівав псалом.

— Нічого не вдієш, — з сумом прошепотів полковник Віллебуа-Марей. — Він не знає навіть азбуки сучасної війни. І наперед можна сказати, що, завдяки роздутій славі і сліпій вірі в нього бурів, Кроньє стане злим генієм своєї вітчизни.

Ці справді пророчі слова менше як через два місяці печально ствердилися.

Нема чого й казати, Європа виявила у мало відомих їй досі бурів багато благородних і прекрасних рис.

Бури у високій мірі відзначилися тверезістю, витривалістю, безкорисливістю, відвагою, патріотизмом. Ці притаманні їм достоїнства викликали захоплення всього світу і примусили навіть ворогів ставитися до них з повагою. Проте слід визнати, що одна з найкращих людських якостей — почуття вдячності — була знайома їм тільки в дуже невеличких дозах.

Бури з самого початку платили недовірою тим людям, які разом із своєю кров'ю несли їм у дар незаперечний воєнний досвід.

А ці ж люди були не звичайними шукачами пригод. Ні, то були видатні офіцери — французи, австрійці, німці, росіяни, — блискучі здібності яких високо оцінювалися в їх рідних країнах. Незважаючи на це, іноземних волонтерів довго держали осторонь серйозних справ, на найменших постах. Їм доводилося з труднощами пробивати собі дорогу, ніби всупереч волі бурів роблячи їм ті чи інші послуги.

Та незважаючи на всі старання, їх так і не оцінили по заслузі аж до кінця війни, так і не взяли від них усієї тієї користі, яку вони здатні були і хотіли принести. До їх порад рідко прислухалися, і у взаєминах з ними виявлялась обурлива байдужість, що інколи доходила до зневажання і навіть невдячності. Про це одностайно свідчать усі іноземці, які воювали в армії Трансваалю. Їх розповіді про бурську війну пройняті гіркотою розчарування.

Навіть більше: мри кожній зручній нагоді бури використовували іноземців для виконання найважчих і найнебезпечніших операцій. Їм припадали найбільш виснажливі завдання, їм доручали найважчі діла, ними свідомо жертвували і часто посилали на вірну смерть без усякої користі для справи, чи, правильніше, з метою зберегти життя бурам. Словом, європейські добровольці були в Трансваалі на становищі іноземного легіону, який бури широко використовували на різні потреби, приблизно так само, як ми у Франції використовуємо наш іноземний легіон.

Проте не можна твердити, що таке становище було не до душі нашим відважним волонтерам. Цим одчайдушним хлоп'ятам надавалась цілковита можливість битися, наче одержимі, і робити подвиги, що здавалися нездійсненними і межували з легендою.

Ми вважали доречним згадати тут про цю не позбавлену певного історичного значення рису характеру бурів, тим більше, що саме через неї наш хоробрий капітан Зірвиголова незабаром знову мав нагоду відзначитися.

Вночі після кривавої поразки, завданої англійській армії, виснажені бури міцно поснули на тих самих пагорбах, які вони так сміливо захищали. Вартові ледве проганяли від себе дрімоту, і навіть стрільці, що несли службу охорони на далеко висунутих постах, обважнівши від утоми, лежали в глибині своїх земляних укриттів, напівзаплющивши очі і з незмінною люлькою в роті.

Раптом яскраві спалахи вогню прорізали темряву на півдні, загуркотіли гармати і, прорвавши нічну тишу виючим польотом, на бурів полетіли фугасні снаряди, розсипаючи навколо себе фонтани осколків.

Зчинилася безладна метушня, почулися заклики: «До зброї!», вигуки начальників, які насилу відновлювали бойовий порядок, коротше кажучи, почалося те безладдя, що його завжди тягне за собою несподіваний нічний напад.

Нарешті, по всій лінії загриміли у відповідь гармати бурів. Але вони били навмання по тих місцях, де спалахували постріли. Звичайно, що галасу було далеко більше, ніж діла. Принаймні з боку бурів.

І, навпаки, складалося враження, що англійці наперед вивірили свої приціли. Незважаючи на темряву, їхні снаряди падали жахливо точно.

За дуже короткий час дві бурські гармати були пошкоджені і виведені з ладу ліддитовими снарядами. Але незрівняно серйозніше було інше: англійці понівечили «Довгого Тома», велику гармату Крезо. Бурів охопив справжній відчай. Почулися гнівні, сповнені жаху вигуки:

— «Довгого Тома» підірвано!.. «Тома» підірвано!.. Кляті англійці!

— Мерзотники! Підлота! Розбійники!..