Нещасна жінка, важко опустившись на коліна, благоговійно закрила вбитому очі, що навіть мертві зберегли твердість. Потім, вмочивши свої пальці в крові, що яскраво червоніла на роздертому одязі чоловіка, перехрестилася і сказала дітям:

— Зробіть так, як я… І ніколи не забувайте, що ваш батько — вбитий англійцями мученик, кров якого кличе до помсти!

Діти наслідували її приклад. А старший син, рослий, трохи незграбний, але рішучий чотирнадцятирічний хлопець підійшов до француза, який також плакав, і, взявши його за руку, твердо сказав:

— Ти візьмеш мене з собою. Правда ж?

— Атож, — відповів француз. — У мене знайдеться для тебе і поні, і мушкетон.

— Іди, дитино моя! — вигукнула, почувши його, мати. — Іди, воюй за незалежність, як личить чоловікові, і помстися за батька!

З будинку принесли широке простирало і вірьовку: простирало — для того, щоб загорнути тіло, вірьовку — щоб опустити мого в могилу.

У цю хвилину прибіг, захекавшись, схвильований і моторний, наче білка, підліток.

Побачивши молодого француза, він кинувся до нього і тихо сказав:

— Нас зраджено!.. Тікай, рятуйся!.. Англійці знають, що ти на їхній передовій позиції. Швидше! Швидше!.. Коні вже тут.

— Дякую, Фанфан… Іду. — І, звернувшись до юного бура, француз сказав: — Обійми свою матір, Поль, і йди за мною.

Хлопець, названий Фанфаном, уже зник. Син страченого і молодий незнайомий пішли за ним.

Фанфан попрямував до заростей колючих мімоз, що мають влучну назву «зачекай трохи». Там, покусуючи гілля, переступали з ноги на ногу два дужих поні, споряджені по-бойовому, з мушкетонами біля сідла і туго набитими похідними сумками.

Спритно скочивши на одного з них, француз гукнув Полю:

— На круп позаду Фанфана — і галопом!.. Діло буде гаряче!

З аванпостів уже долетіло кілька пострілів, і над головами втікачів задзижчали кулі, коли їхні поні рвонули з місця і шаленим галопом помчали.

Біля будинку Давіда Поттера знялась невимовна метушня.

— Оточити будинок! Нікого не випускати! — крикнув полковий ад'ютант, примчавши на змиленому коні. — Де старший сержант?

— Тут, пане лейтенант! — відповів сержант.

— Ви не помітили тут юнака, вірніше, хлопця в мисливському костюмі?

— Так точно, пане лейтенант, помітив!

— Де він?

— Гадаю, що на фермі.

— Негайно схопити його і доставити в штаб полку живим або мертвим.

— Живим або мертвим?.. Та це ж безневинна дитина!

— Ви йолоп!.. Ця дитина — справжній диявол, він, вартий цілого полку! Це клятий капітан Зірвиголова, командир розвідників… Скоріше, скоріше! Усім кавалеристам, які у вас є, — в сідло!

За одну мить було загнуздано і осідлано тридцять коней.

І почалася шалена погоня…

В англійців, цих палких любителів спорту, все може стати приводом для шалених верхогонів.

Якщо немає лисиці для цькування собаками, задовольняються невеличкими паперовими кульками. Єгер, що зображує звіра, розкидає їх як попало.

Полювання для забави або навіть щось подібне до такого полювання цілком задовольняє спортсмена, аби тільки скакати через найнесподіваніші перешкоди і відчувати сп'яніння, яке так хвилює вправного наїзника.

А коли у джентльмена в перспективі полювання на людину! Коли людина стає дичиною, яку треба спіймати або вбити!.. О! Тоді національна пристрасть, помножена на природжену первісну лютість — homo homini lupus est^[3], перетворюється на справжнє шаленство.

Перед такими полюваннями мерхнуть забави з папірцями і полювання на лисиць.

Гнатися за людиною, бачити її агонію, — яка насолода для цивілізованих варварів!

«Вперед! Вперед!..» У англійців цей вигук означає: «Хто прийде першим».

Офіцери, користуючись своєю владою, наказали солдатам спішитися і безцеремонно забрали в них коней. Загін сформувався за одну мить. Він складався з драгунів, уланів, гусарів і кількох кавалеристів-волонтерів, цих безстрашних мисливців, ще більш одержимих, ніж їхні товариші з регулярної армії.

«Вперед! Вперед!..»

Обов'язок солдата і спортивний азарт підганяють один одного, надаючи особливої напруженості верхогонам, що одразу ж набрали шаленого характеру.

«Вперед!.. Вперед!.. Полювання на людину!»

Взвод то збивався в купу, то розтягувався, залежно від темпераменту вершників і їхніх коней.

Попереду молодий уланський лейтенант на чудовому, породистому скакуні. З кожним його стрибком офіцер все далі відривався від свого загону і наближався до втікачів, що випередили погоню не більше як на шістсот метрів.

Бідолашні хлопчаки мчали щодуху на поні, непоказних на вигляд, але сміливих і розумних тваринах, що чесно виконували свій обов'язок.

Ось обидва загони влетіли в смугу високих трав. Тут поні дістали деяку перевагу: вони перейшли на своєрідний алюр, в якому передні ноги ідуть риссю, а задні скачуть галопом, що дає тваринам змогу, майже не знижуючи швидкості і не плутаючись, продиратися серед високих трав. На голій рівнині їх нагнали б за якихось десять хвилин, а в такому степу втікачам щастило зберігати однакову відстань між ними і переслідувачами.

Проте уланський лейтенант та ще троє вершників поступово доганяли втікачів.

Поні молодого француза, якого англійці звали капітаном Зірвиголовою, не виявляв ще найменших ознак втоми. Але вудила поні, на якому скакали Фанфан з юним Полем, уже вкривала рясна піна: він явно починав стомлюватись.

— Фанфан! — гукнув Зірвиголова. — Ти не на дерев'яному конику каруселі, а в сідлі! Віддай повіддя, покладися на коня.

— Гаразд, хазяїне! — відповів Фанфан. — Доведеться тобі, Коко, думати за нас обох, — ласкаво поплескав він по шиї поні. А втім, для тебе це не так уже й важко.

Зірвиголова тимчасом озирнувся. Занепокоєний наближенням англійців, він відстебнув мушкетон.

— Увага!.. — стиха звернувся він до своїх супутників. Потім він свиснув, і обидва поті враз зупинилися й завмерли на місці.

Проворно скочивши з поні, Зірвиголова прилаштував на сідлі ствол свого мушкетона і, навівши його на уланського офіцера, обережно спустив курок. Пролунав сухий постріл. Кілька секунд Зірвиголова стояв не ворухнувшись, широко розплющивши очі, немов силкуючись простежити політ кулі.

Офіцер, уражений кулею на всьому скаку, випустив повіддя і, змахнувши руками, перекинувся на круп коня. Кінь шарахнув убік, офіцер, мертвий чи тяжко поранений, упав на землю, а оскаженілий з переляку кінь, якого підстьобували по боках стремена, понісся навмання.

— Дякую вам, Зірвиголово! Може, це один з тих, хто вбив мого батька! — вигукнув Поль Поттер.

Пролунав другий постріл.

То Фанфан, побачивши, що Зірвиголова стріляє, вирішив наслідувати його приклад, але, проте, невдало.

— Ех! Чистісінький промах, — пробурмотів роздосадуваний хлопець.

Троє кавалеристів, що скакали за лейтенантом, зупинилися подати йому допомогу. Утворилась маленька група.

Бабах!

Ф'ю-ю-ю-ю… — заспівала, розтинаючи повітря, куля.

То знову вистрілив Зірвиголова.

Кінь у групі англійців став дибки і, пройшовши кілька кроків на задніх ногах, як геральдичні тварини, гепнувся, підм'явши під себе вершника.

— І другий! — з шаленою радістю загорлав маленький бур.

Бабах!.. Це знову так само азартно стрельнув Фанфан, і знову так само успішно промахнувся

— Ти стріляєш, мов той швець, Фанфан! — вигукнув сердито Зірвиголова. — Передай свою рушницю Полю!

— Давай, давай! — зрадів син страченого. — Подивишся, як я стріляю.