Тимчасом галас у таборі, досягши свого апогею, почав стихати,

Не знайшовши ніяких розумних причин для сум'яття, люди приписали його витівкам якогось п'янички, що, на щастя для себе, лишився невпізнаним.

Нічне життя в таборі увійшло в свою звичайну колію. Однією тривогою більше, тільки й усього.

Зірвиголова Згоряв від нетерпіння. Минула вже добра година відтоді, як він зайняв місце майора. Мабуть, тепер уже була друга година ночі.

Треба негайно іти звідси, якщо він взагалі хоче вибратися з цього осиного гнізда.

«Іти? Звичайно, треба! Але як? — розмірковував Жан. — Верхи? Неможливо! Отже, пішки. Це пов'язане, звичайно, з великою втратою часу, але такий спосіб дає хоч тінь надії на успіх».

Зірвиголова збирався вже піти, коли до нього донеслося ледве чутне дихання майора. Жан послав на його адресу не дуже милосердне побажання:

— Здох би ти, тварюко!

Поль Поттер на його місці, безперечно, перерізав би пельку цьому запеклому ворогові бурів. Зірвиголова ж задовольнився тим, що залишив його якщо не в безнадійному, то, в усякому разі, у смішному становищі.

Жан тихенько скинув одіяло, встав і, намацуючи простягнутими вперед руками усі помічені раніше предмети, без особливих пригод добрався до виходу і вислизнув з намету.

Та не встиг він зробити і двох кроків, як на щось спіткнувся.

У ту ж мить людина, що лежала перед наметом, скочила і загорлала:

— Гвалт! Злодій! Він обікрав його милость!..

То був вірний Біллі, денщик майора, що заснув, наче пес, біля порога свого пана.

Хай йому чорт! Де тільки не гніздиться вірність!

Біллі силкувався схопити за комір Жана, ухиляючись від стусанів і не перестаючи репетувати на весь голос: «Пробі! Рятуйте!»

Знову тривога!

Бідолашний Зірвиголова!

Хтось із філософів твердив, що найвірніші пси — це ті, яких найбільше б'ють. Та невже бувають і такі люди, яких побої ще більше прив'язують до їх панів?

Так, бувають! Саме таким і був улан Біллі, денщик майора Колвілла.

Ні з одним денщиком англійської армії не поводилися, мабуть, гірше, аніж з Біллі. Тільки сам бог знає, скільки лайки, ляпасів і зуботичин відпускають денщикам англійські офіцери, ці «витончені» джентльмени, з кожного приводу, за найменшу провину, а частіше і просто так, без усякої провини.

Бити підлеглого з ранку до вечора — це своєрідний офіцерський спорт.

Біллі, що розташувався біля намету майора, як вірний сторожовий пес, захищав свого господаря з люттю дога.

Жан докладав неймовірних зусиль, щоб визволитися з міцних обіймів улана, який безперестанно горлав.

Зірвиголова завдавав йому удару за ударом, але Біллі, звикнувши на службі у майора до побоїв, уперся і не здавався.

Ще трохи — і Зірвиголову схоплять. Несамовита лють охопила його.

Але тут, на лихо собі, Біллі занадто наблизив своє обличчя до Жана, мабуть, щоб краще розглядіти і запам'ятати злодія.

Зірвиголова миттю використав це вигідне для себе становище, завдавши ворогові так званого удару «вилкою».

Занадто вірний і занадто впертий Біллі, відчувши страшний біль, випустив свою здобич і дзигою закрутився на землі.

Нарешті Зірвиголова вільний! Та звідусіль уже біжать солдати, і от-от знову почнеться така сама, як перед тим, гра в схованки.

На щастя, зойки Біллі відвернули увагу людей від Жана і трохи затримали погоню.

Бідолаха, забуваючи про себе заради свого пана, благав тих, хто збирався йому допомогти:

— Швидше туди, в намет! Там його милость майор… Його обікрали, вбили!..

Частина солдатів кинулися переслідувати Жана, інші увійшли в намет і побачили там напівзадушеного і скривавленого майора, який, проте, досить швидко прийшов до пам'яті.

Не встигли його розв'язати, як він загорлав:

— Зірвиголова!.. Де Зірвиголова?

Ніхто йому не відповів, ніхто не звертав серйозної уваги на його вигуки — всі вважали, що майор просто п'яний або з'їхав з глузду.

— Та кажуть же вам, йолопи, Зірвиголова в таборі!..

І, схопивши шаблю, Колвілл прожогом понісся по табору, несамовито горлаючи:

— Брейк-нек! Брейк-нек! Ловіть Брейк-нека!.. Тисяча фунтів тому, хто його затримає!

Зірвиголова користувався в англійців такою ж прихильною як і небезпечною для себе популярністю.

Його ім'я разом з обіцянкою нагороди, повторене слідом за Колвіллом кількома солдатами, незабаром підхопили сотні, тисячі солдатів.

— Брейк-нек!.. Тисяча фунтів!.. — лунало звідусіль.

Звичайно, Зірвиголова вторив їм в унісон, переходячи інколи і на вищі ноти. Ця хитрість знову вдавалася йому, в усякому разі допомогла хоч трохи виграти час.

Але без каски, у зім'ятому мундирі, він не міг довго сходити за англійського солдата, його справи неминуче мусили набрати іншого повороту.

Проте Зірвиголова належав до людей, які в разі потреби вміють усе поставити на карту. Він вдався до дотепної, хоч і небезпечної диверсії.

Тікаючи від переслідувачів, він випадково опинився біля коней артилерійського парку.

Служба охорони трохи послаблюється в центрі табору, оточеного подвійним цепом вартових і кінних патрулів, особливо після важкого денного переходу і нічної тривоги, що, як сьогодні, порушила спочинок змучених людей. Тому Жанові вдалося підійти до коней, не збуджуючи підозри заспаних і до того ж нечисленних вартових.

Коні були прив'язані нехитрими вузлами.

За якісь півхвилини, рискуючи дістати сильний удар копитом, він відв'язав десятків зо три коней, які, зачувши волю, кинулись врозтіч.

Коні з голосним іржанням неслися, збиваючи з ніг людей, що металися по табору з вигуками: «Брейк-нек!.. Брейк-нек!..»

Сум'яття усе зростало і незабаром досягло жахливих розмірів, бо Зірвиголова під покривом ночі робив свою диявольську роботу, відпускаючи на волю все більше й більше коней. А ті, збуджені незвичною обстановкою, шалено мчали куди очі бачать, перекидаючи намети і збиваючи з ніг людей.

Артилеристи кинулися ловити коней. Гармати на якийсь час (о, зовсім ненадовго!) лишилися без охорони. Та Зірвиголова з властивою йому дивовижною холоднокровністю і спритністю зумів скористатися і з цієї короткої миті.

— А, панове англійці! То ви пропонуєте за мою голову тисячу фунтів, але ж я вам казав, що вона варта далеко більшого. Зараз ви в цьому переконаєтеся…

Жан згадав про вибухівку, обмотану навколо його тіла. Він знав, як поводитися з цією зброєю, мабуть, ще страшнішою, ніж динаміт.

Витягти шнур, розірвати його на три рівні частини, обмотати ними механізми трьох гармат і підпалити вибухівку — все це він зробив далеко швидше, ніж про це можна розповісти.

«Шкода, що її так мало», думав Жан, тікаючи стрімголов від гармати.

Вибухи розляглися майже зразу ж.

Трах-тах-тах!.. Трах!.. Трах!..

І тут же почувся гуркіт металу і зойки переляканих людей. Лафети гармат перекинулись, дула стали дибки, наче смертельно поранені коні.

Весь табір піднявся на ноги.

Люди, охоплені тривогою, жахом, гнівом, хапалися за зброю, бігали, метушилися, горлали безглуздо, засипали один одного запитаннями, — словом, збільшували і без того велике безладдя, що погрожувало перейти в паніку.

Хто клопотався навколо покалічених гармат, хто полював на коней, що ніяк не давалися в руки, а хто юрмився навколо п'яного і розлюченого майора, що не переставав горлати:

— Зірвиголова! Кажу вам, це — Зірвиголова!.. Тисяча фунтів тому, хто його затримає!

Ніхто вже не міг розібратися в тому, що діється. Одні начальники наказували сурмити тривогу, інші — відбій, проте ні ті, ні інші накази так і не виконувалися.