Джолланд нещодавно почув про дивовижний випадок у сусідньому Саутворку. Іоанну Ірландську, віком в один місяць од народження, залишили (поки вона спала у своїй колисці) у крамниці, що її батьки орендували, аби продавати взуття, яке вони кроїли та шили; за годину перед вечернею ця пара вирішила прогулятися центральною вулицею, що веде до містка, але зробили помилку, залишивши вхідні двері до крамниці трохи відчиненими. З вулиці до крамниці забіг кабан і, незважаючи на те, що дитя було міцно сповите, «смертельно покусав немовля у правий бік голови», як зазначив Джолланд. Повернувшись додому, нажахана мати схопила дитину, але на цьому світі останню вдалося затримати лише до півночі. Більше ченцю нічого відомо не було, але цей випадок знову розпалив його цікавість у питанні про значення долі в людських справах. Чи було вирішено наперед, що кабан з'їсть немовля? Чи впливає хід зірок на тварин?

— Можна сказати, що навіть ішли б Венера з'єдналася з Юпітером, однаково було б неможливо попередити злочинний намір Марса стосовно кабана. Коли небеса почали обертатися, немовля підпало під поганий вплив Сатурна, який і постановив, що дитина має бути знищена. Чи так, принаймні, доводять.

— Усе це — казочки для дітлахів, — баристер, здається, був роздратований тим, що вчена людина може балакати про такі дурниці. — Ви — наче ті чаклуни, які бачать майбутнє в мисці води, чи на яскравому лезі меча, чи у лопатці віслюка.

— Я казав це не так серйозно, як вам, мабуть, здалося, пане суддя. Я просто припускаю. Але є люди, які вірять, що все вирішено і визначено наперед, навіть кількість душ, які мають спіткати блаженство.

Вавасюр раптом склав долоні, наче для молитви, і процитував благочестиву заяву упереджених людей, якими керував Ексмю.

— Я над цим світом. У цьому світі мене немає.

— Звідки ви знаєте цей спів?

Баристер розсміявся, щоб приховати своє збентеження.

— Це нічого не означає. Почув десь під час розгляду судової справи. Але ось що скажіть мені, Джолланде. Як можна визначити різницю між провидінням і долею?

— Провидіння — це управління всією несталою природою, якою вона є у задумі Господа. Доля — це те, як цей план виконується стосовно мінливих речей у часі. Ми збираємося в паломництво до Кентербері. Я можу знати, що кінець нашої подорожі — у Кентербері, але не обов'язково знатиму про міріади пригод, які чекають на мене на цьому шляху.

— Але це ж не можна сказати про Бога, чи не так? Чи Богові не відомий цей шлях достеменно? Чи не сказано, що Бог спричиняє гріх і через Його волю людина стає грішною? Оскільки людина, що грішить, підкорює свою волю волі Господа. Якщо ця людина відчуває ненависть до свого гріха, їй просто треба пригадати, що першопричиною гріха є Бог. Чи це не так?

— Дехто дійшов такого висновку, саме так, але ця логіка невірна. Якщо все вирішено заздалегідь, то який сенс у тому, щоб обирати один шлях, а не інший?

— Ви знаєте, що Генріх Болінґброк прибув до Англії з шістдесятьма послідовниками?

— А мені що до цього?

— Він хоче вбити Річарда й забрати собі корону. Чи це неминуче? Чи Бог заздалегідь вирішив це?

— Так, вирішив, але водночас — ні.

— А поки ми чекаємо на Його вирок, країна вмивається кров'ю. Це так? Я просто питаю.

Чернець помітив нетерплячку баристера й сприйняв в як ознаку грубого серця; він усвідомив, що і його власна ніяковість була формою нечистого сумління. Він із радістю ще підсилив би її, якби це могло приборкати Вавасюрову гординю.

— Є в мене дуже вчена праця св. Ієроніма, а саме його De situ et nominibus,[70] яка належним чином викладає це питання. Дозвольте мені відкрити її, — він відімкнув ланцюжок, яким книжку було прикуто до полиці в нього над головою, а потім, іншим ключем, відчинив пряжку на палітурці. Це і справді був багатий фоліант, оздоблений великими кольоровими літерами на початку кожної сторінки, по яких літали птахи й бігали мавпочки. Джолланд доторкнувся до веленевого паперу. — На одну сторінку йде шкіра з однієї вівці. Отже, перед нами багато отар, — він дуже обережно перегортав сторінки, так, щоб жодна не розірвалася. — В одному місці Ієронім стверджує: все, що відбувається, невідворотне, бо наша доля визначається ще до нашого народження. А тепер дозвольте мені щось вам прочитати… Ага, ось воно, — і він почав цитувати, перекладаючи текст із латини: — Позаяк дехто каже: якщо Господь усе бачить наперед — оскільки цілковито неможливо обдурити Господа, — то все має відбуватися саме так, навіть якщо люди присяглися, що такого не трапиться. Жодна думка, жоден учинок не може виходити за межі того, що вирішило провидіння Інакше треба було 6 визнати, що Господові не все достеменно відомо, але приписувати Богові таку помилковість було б невірно, і непристойно, і взагалі — це б означало люте прокляття. Щодо цього можна сказати ще багато.

Вавасюр тривожно крутнувся в кріслі.

— На одній могилі у нефі собору Св. Павла лежить камінь. На ньому викарбуваний такий напис «Тепер мені відомо більше, ніж наймудрішим серед вас». Чи це неправда?

— Можете бути впевнені, — чернець був усе ще заглиблений у книгу. — Ось тут викладено думку вченого мужа. Ми не маємо на увазі, що все відбувається саме тому, що так було вирішено заздалегідь; але все, що таки відбувається, відбувається тому, що так і справді було вирішено заздалегідь. Ці тонкощі гідні великого писаря, чи не так?

Баристер, звичний до юридичних софізмів Вестмінстер-Холу, схвально відреагував на це спостереження.

— Якщо світ складається зі слів, тоді чим більше ти ерудований, тим краще. — В Ієроніма є ще одне роз'яснення. Якби людина мала сісти за тим столом на козлах, то як гадаєте, вона 6 справді сиділа?

— Так, звичайно.

— Тут вступають у дію два типи, чи форми, неминучості. Перша — для нього — це неминучість сидіння. Друга — для вас — це неминучість вірного бачення.

— Ні-ні, Джолланде. Ignotum per ignocius — не можна пояснювати невідоме через іще невідоміше. Що таке «неминучість сидіння»? І яким чином ми маємо зазирнути одним оком у божественне через стіл на козлах? Ваш Бог не може бути відомим.

— Мій Бог?

— Той Бог, який надає форми долі всіх нас. Він невидимий.

— А ось черниця розповідає іншу байку. Вона розмовляє із Ним.

— А, черниця… Ця відьма. Ця блудниця серед людей, — і знову монах відчув міру нездійсненної пристрасті Вавасюра. Лють усе ще жила в його єстві. — Вона прикрашає себе хибною вірою та вводить в оману дурнів, яких веде у прірву.

— Утім, добрий лікар Томас каже нам, що душа має властивість самостійно відрізняти правду від брехні і що вона може дістатись Бога завдяки бажанню й розумінню. Можливо, саме це і відбувається з черницею?

— Добрий лікар помиляється, Джолланде. Бог поза нашою волею. Навіть поза здоровим глуздом. Здоровий глузд стосується справ цього світу, а не справ Божих, Дозвольте мені навести приклад. Вбивство себе самого є правильний вчинок, якщо його було скоєно за Божим наказом.

— О ні. Для того, щоб потім бути навічно проклятим самим Господом нашим?

— А в кого вистачить сил запобігти цьому? Чи можете ви запобігти тому, щоб свиня з'їла немовля? — Вавасюр швидко підвівся з-за столу й підійшов до еркера, вікно якого виходило на млин і пекарню абатства. — Навіщо ви піддаєте себе таким стражданням, сидячи тут стільки часу, пане чернець? Тільки нещасна мишка ховатиметься у своїй норі.

Чернець не образився: за своє тривале служіння він навчився покірності.

— Я знаходжу мир і спокій в оточенні рукописів, сер Майлз. Ви живете у світі людей і справ, і у цій клітці вам навіть у страшному сні не привидиться будь-яке інше життя. Але тут, у мене, лежить книга, що розповідає мені про ангелів небесних і патріархів, які прогулюються долиною світу. Насправді, ми з вами…

Раптом унизу, надворі, пролунали звуки гучної суперечки, і Джолланд приєднався до Вавасюра, який усе ще стояв біля вікна. Четверо чи п'ятеро жебраків якось спромоглися ввійти у двір і тепер скупчилися біля пекарні, вимагаючи хліба.