— Що ж, — зазначив він, — хоч-не-хоч, а попливеш, якщо за підборіддя тримають.

Економ їхав назад, до собору Св. Павла, у піднесеному настрої. Ще б пак, адже він здихався важкого та небезпечного завдання, через яке запросто міг загинути чи покалічитись. Якби його 6 схопили, то на нього безперечно чекали б Munis, чи мури навколо, чи ув'язнення. Як людина приречена, знав, що він — частина дихання й існування Божого, але це знання постійно зазнавало болісного досвіду плоті, в якій він зараз відбував свій термін. Роберт Рафу був людиною практичною, чи «корисною», як це зветься за каноном; утім, його вдале керування справами собору завдячувало байдужості й навіть огиді. Він зневажав вірування Церкви. Знав, що її прощення та інші дурниці можна купити чи продати на вулиці Ломбард-стрит так само просто, як можна купити чи продати корову на ринку Смітфілд. Перебування в чистилищі купити так само легко, як пиріжок за два пенси на Соупер-лейн. Що ж до таїнства святої меси, ну, маленька мишка з'їсть облатку, але користі з цього не отримає. Так зване священне вино геть провисло й смерділо, так само як і свята вода, яка занадто довго простояла перед цим.

Він під'їхав уже до самих воріт собору, коли раптом побачив яскраве світло смолоскипів, що їх винесли надвір; кілька служок і каноніків зібралися надворі й прискіпливо оглядали щось, що лежало на землі. Розмовляли вони голосно: через збудження чи то через острах, економ зрозуміти не міг. Він спішився і підійшов до них своєю звичайною тихою ходою. У землі, в кількох ярдах од північних дверей, з'явилась яма чи лощина. Настоятель послушників підійшов до нього й промурмотів: «Якась дитина впала. І раптом земля розійшлась, і ми побачили…» Рафу підійшов ближче до ями і розгледів обрис неглибокої могили. Унизу була труна, схожа на античну, близько восьми футів у довжину. Верхня її частина вже розклалась, і в ній можна було впізнати величезний скелет. На перший погляд йому здалося, що цей скелет мав би належати якомусь велетню, з тих, що блукали землею ще до Потопу. Втім, біля його правого боку лежав невеличкий келих, оздоблений візерунком, а стегна його прикривав шматок тканини — чи то шовку, чи то полотна. На лівому боці явно були залишки того, що колись називалося єпископським посохом. Але що ж це за велетень-єпископ? Рафу пильніше вдивився в порох навколо стегнової кістки тіла; там у світлі смолоскипів виблискувало металеве кільце. Він ліг на землю й опустив руку в яму. Коли він витяг перстень, то відразу ж помітив, що смарагд у центрі був прикрашений дивним візерунком: п'ятьма колами, вписаними у коло.

Лікар, Томас Ґантер, спостерігав за Матір'ю Христовою, яку досить мило виконували «Королі Шлараффенланду».[77] На хмарці, яка звалася Весна, стояв вродливий молодик; він грав на дудці, ще й співав. Із хмарки звішувалася стрічка, на якій червоними літерами було написано такій двовірш:

На вичепуреній сцені, яку несли шестеро носіїв, розташувалися двоє городян, які грали Провидіння та короля Річарда II; їдучи вулицею Корн-хілл, вони обіймалися та цілувалися. За сценою їхав пишний фургон, який тягли двоє коней із яскраво-золотавими сідлами й блискучими вуздечками. У фургоні було влаштовано величезну кольорову модель космосу, де на блискучому колі кожної сфери сиділи оголені хлопчики. Відразу ж за ними пересувався юнак, прив'язаний за руки й ноги до платформи; на ньому — білий шкіряний костюм, який він позичив у Адама із акторів містерій;[78] на костюмі фарбою було написано числа. Поряд із ним стояв хлопець, одягнений як астролог: у довгому, підбитому хутром плащі з каптуром, і співучо вигукував до юрби: «Що то за темна гострота? То гострота чисельна!». Утім, Ґантер його майже не чув через ґвалт менестрелів, які йшли поміж фургонами і пересувними сценами з арфами і скрипками, волинками і кіфарами, віолами і трубами, волинками з маленьким мішком і тамбуринами, колісними лірами і дудками. Це було свято параду літнього сонцестояння, у переддень Успіння Пресвятої Богородиці, коли святкували могутність і славу міста.

Ґантер скорчив гримасу, коли на стінах та бастіонах почали стріляти з вогнепальної зброї, щоб «потішити публіку», за висловом мера, а повз Великий хрест Чіпсайда проходила процесія із представників різних гільдій. Потім пройшли гвардійці у своєму старовинному вбранні; жителі районів Брідж та Уолбрук несли списи, червоні-червоні, у той час як, скажімо, жителі Фаррінгтону та Олдерсгейта — чорні списи, прикрашені білими зірками з пудри. За ними йшла група городян, одягнених наче на маскарад. Деякі з них були у костюмах лицарів із червоними плащами, із опущеними забралами; один одягнувся пишно, наче імператор, а за ним, на відстані, крокував чолов'яга в костюмі Пали Римського в оточенні двадцяти чотирьох кардиналів. У задніх рядах були ще семеро, чиї обличчя закривали чорні забрала, — вони мали вигляд зовсім не доброзичливий і справляли враження, наче служать якомусь іноземному принцові; юрба глядачів, які з радістю пройнялися духом параду, свистіла їм услід.

Він дійшов до рогу вулиць Фрайді-стрит і Чіпсайд, звідки йому значно краще було видно традиційну процесію бідняків, на кожному з яких була солом'яна шапка із пришпиленим до неї шматком свинцю; їх зібрання уособлювало рядки з «Книги параду в день сонцестояння», де сказано таке: «Тільки багаті плататимуть, тільки бідні отримуватимуть допомогу». Ґантер. добре їх знав, а ще він знав, що вони посідали належне місце у складній ієрархії нужди та обслуговування; з одного боку, не були вільними городянами, але з іншого — не були й неробами чи заблудними вівцями. Не були вони й жебраками чи, як їх іще називали, «копійчаними людьми» — з вислову «немає ані копійки». Бони стояли на третій сходинці бідності, та їх називали «людьми без господаря». Роботу свою вони змінювали відповідно до пори року — взимку працювали дроворубами, а восени — шевцями, — і щоразу, коли їм вдавалося заробити стільки, аби на життя вистачило, вони тієї ж миті припиняли працювати. Це серед них було неписаним правилом. Чи, як зазвичай зазначав Ґантер, це був закон Лондона. Вбрання вони покупали тільки ношене, в якому кольори вже вицвіли, а шви протерлися. Перебували вони на найнижчому щаблі суспільства, лише на один щабель вище за найгіршу бідність і злидні, й до того ж вони становили значну частину населення міста. Ось чому їм дозволили створити власну процесію.

Спостерігаючи за ними, хрипло наспівуючи церковний гімн Діві Марії, лікар якоїсь миті відчув на собі чийсь погляд. Він інстинктивно обернувся, але всі, хто скупчився навколо нього, здавалося, не могли відірватися від пишної процесії. Саме зараз повз нього йшли два високі чоловіки на ходулях. Вони уособлювали велетнів Ґога і Маґоґа, які були близнюками-охоронцями міста; на обличчях у них були маски левів, а на спинах — штучні крила. Томас Ґантер вирішив пройтися вулицею Фрайді-стрит, кожні двері домівок якої було прикрашено зеленими гірляндами із гілок берези та довгого кропу, білими лілеями та безсмертником на честь і Лондона, і Діви Марії. Йому все ще було ніяково, наче чийсь природний гумор кидав тінь на його власний. Він пішов швидше і навіть раз чи два оглянувся, коли звук музики менестрелів став не таким голосним.

— Заради любові Христової! — Ґантер аж здригнувся, коли почув цей голос, що ішов невідомо звідки. — Заради любові Христової дайте м'яса чи грошей бідній людині! — з алькова на розі вулиці Вотлінг-стрит вийшов жебрак із мішком і всім іншим; цей ріг був «проміжною точкою», яку всі жителі називали «точкою промежини». — Я у злиднях, шановний пане. Я втратив усе, що мав, — його оточувало коло із сонячного світла. Іантер помітив, який у жебрака видатний ніс і який широкий лоб. Він міг би стати великим схоластом, але випадково, чи за бажанням долі, перетворився на того, хто сидить у пилюці й тільки дивиться на світ.