Єпископ зробив жесТ, наче хотів ударити її, але Гібон Магфельд знаком заспокоїв його.

— Зніми покривало, Кларисо, — дуже чемно попросив її сквайр. — Покажи нам своє обличчя.

Вона неохоче підкорилася.

Коли вона зняла покривало, вони побачили, що обличчя в неї бліде, наче мигдаль, очі широко розкриті, губи трохи розімкнеш.

— Ти можеш розвеселити оточуючих своїм виглядом, якщо забажаєш. Ну ж бо. Будь веселішою.

— Веселішою? — вона повернула покривало на місце і знову схрестила руки на грудях, але тепер це здавалося скоріше ознакою непокори, аніж смирення. — Ви хочете моєї смерті Чому ж я не можу бути у великій печалі?

Єпископ голосно розсміявся.

— Вона закликала до непокори королю, а тепер прикидається пригніченою лихом! Насадіть її на рожен і покрутіть. З неї можна вичавити жир та масло, але не слова.

— Я сказала, що король помре. І так воно і буде.

— Кларисо, — буркнув Гібон. — Притримай язика.

— Коли я мовчу, сер, мої кістки старішають.

— Дивні в тебе розмови, чернице, — єпископ знову наблизився до неї, та вона не поворухнулася. — Слова твої темні. Тут потрібні роз'яснення.

— Я надам вам dispositio, expositio та conclusio — роз'яснення, пояснення і висновки.

— Нехай так! Це не добре, коли в одязі черниці бачиш схоласта.

— Ви помиляєтесь щодо мене. Навіть за допомогою всіх слів на світі ви не намалюєте образу моєї душі.

Єпископу, здавалося, починав уриватися терпець через її свідчення.

— Дехто каже, що тебе надихає Дух Святий, а інші стверджують, що то — духи з іншого боку.

— Те, що кажуть всілякі «дехто», зовсім не має значення.

— Ти просто патякало. Порожнє місце.

Сквайр вирішив перервати викривальну промову єпископа.

— Кларисо, дозвольте мені ось що вам сказати. Ви стверджуєте, що бачили Святу Божу Церкву в руїнах після смерті короля. Ви каламутили народ. Багато з того, що ви кажете, перекручується і призводить до біди. Ті, хто колись були вашими друзями, перетворилися на ваших ворогів. Вони, наче мисливці, котрі переслідують вас, щоб убити.

— Не знаю, як це сталося. Хто вони — ті, хто використовує свою витончену майстерність проти мене?

— Вороги всього доброго й порядного. Ті, хто палає бажанням привести цей світ до загибелі.

— Так. Я чула, як деякі з них казали: «Невже світу нарешті настане кінець?».

— Ти граєш на руку обом сторонам, — знову заговорив єпископ. — Ти чуєш, як хтось щось там каже. Ти — невинне ягня, доля якого — принести себе в жертву. Це твоя байка? Але ти більше схожа на стару кобилу мого батька. Ти нікуди не підеш, якщо тебе не штовхнути в той бік. У всій Англії не знайдеться людини, яка б уміла так вправно затьмарювати очі, як це робиш ти.

— Я розкриваю очі. Одні різьблять по дереву, інші — по каменю. Я ж різьблю по серцях.

— О, який покірливий вид, яке лицемірство, чернице… Ти — справжня рука диявола.

Хвилину вона мовчала, схиливши голову, наче в молитві.

— Якщо б я погодилася виконувати ваші накази і відмовитися від усього, що я казала до цього, тоді я і справді заслуговувала б на Боже прокляття.

— Навіщо ж відмовлятися? — здивувався Гібон. — Ми вимагаємо, щоб ти просто мовчала і не підбурювала народ до бунту.

— Щоб я пронесла по Чіпсайду свічку каяття? Це те ж саме, що й відмовитися.

— Ти заслуговуєш на більше, ніж свічка, чернице. Ти заслуговуєш на те, щоб пройти вогонь, воду та мідні труби. Гадаю, Гібоне, тут ми вже нічого не зробимо, принаймні зараз.

— Ви помиляєтеся щодо мене, панове. Мою розповідь іще не закінчено. Оскільки, панове, я не журитимусь, коли не все піде так, як ви того бажаєте, — черниця опустила руки, а потім простягла їх уперед у жесті благання. Сквайру вона здалася схожою на статую, загорнену в квіти та фіміам. І тут вона стала співати вірша, який склала сама:

Сквайр усе ще не зводив з неї очей. Іноді йому здавалося, що вона стримує себе й усихає до розмірів звичайної людини, а іноді — що головою торкається небес; голос її, так само як і в його тітки, мав крила.

— Чи знаєш ти, чернице, — продовжував єпископ, — що в моїй владі виставити тебе за ворота нашої Святої Матері Церкви?

— Так, знаю.

— Ти свідомо й охоче лжесвідчила про найбільш священні речі. Нехай єдиний Бог прокляне тебе. Нехай Свята Матір Божа прокляне тебе. Нехай патріархи й пророки проклянуть тебе. Нехай мученики й непорочні святі проклянуть тебе…

— Святі непорочні знімуть із мене тягар…

— Та невже ти й справді гадаєш, що зможеш пролізти до раю?

У великі двері постукали. До кімнати увійшов гонець із палаючим смолоскипом, пройшов до Гібона Макфельда і щось прошепотів йому на вухо. Сквайр повернувся до єпископа, опустився на коліно й поцілував його перстень.

— Вибачте, мілорде. Мене терміново викликають до місця зібрань гільдії.

Гонець повідомив йому, що Генріх Болінґброк дві години тому прибув до Вестмінстера; він відправив короля до Тауера «задля його ж власної безпеки» через можливий гнів населення Лондона — чи, як пізніше заявить парламенту представник Генріха, — «через велику жорстокість, яку він свого часу заподіяв місту». Мер і олдермени якраз збиралися, щоб обговорити свою лінію поведінки у цей непростий час. Збиралися вони в залі зібрань гільдії, недалеко від палацу єпископа, і Гібон пішов туди пішки вулицями, що занурювались у темряву.

Скоро вже мали зачинити ворота, і стражі давали сигнал з рога; люди за стінами отримали попередження повертати худобу до міста. Цієї ночі шість сотень озброєних людей мали підтримувати спокій на вулицях, а біля міських воріт посилили варту; Гібон Магфельд печінкою відчував загальне збудження й неминучість змін. Наче місто збиралося з силами, щоб протистояти лихоманці. Городяни блукали поміж вулицями, чи поміж провулками, і на їхніх обличчях читався страх і здивування. Проходячи повз них, він удивлявся в їхні обличчя, але жодного не впізнавав. Тут йому в голову прийшла несподівана думка. Що, коли ці фігури були створені з панічного страху, зі злості й нервування самого міста? Можливо, вони виникають у часи пожежі чи великої смерті — видимі групи нічних бурлак. Можливо, вони з'являються на тих самих вулицях Лондона протягом усієї його історії.

Поки сквайр ішов, дивуючись усім, що відбувалося, вулицею Сільвер-стрит та Еддл-стрит, єпископ Лондонський і черниця з Клеркенвеля підіймали келихи вина й вітали один одного з добре зіграною виставою.

— Скажи мені, де був Бог, коли створив небо та землю?

— Гадаю, що на найвіддаленішому кінці вітру, пане.

— А з чого був створений Адам?

— З восьми речей: по-перше — із землі, по-друге — з вогню, по-третє — з вітру, по-четверте — з хмар, по-п'яте — з повітря, щоб міг розмовляти та думати; по-шосте — з роси, через що і пріє; по-сьоме — з квітів: це очі Адама; по-восьме — із солі: тому сльози в нього і солоні.

— Добре. Дуже добре. Із чого склалось ім'я Адама?

— Із назв чотирьох зірок, чотирьох сторін світу: Ανατολή (схід), Δύσις (захід), Άρκτος (північ), Μεσημβρία (південь).

— Ким був Адам під час створення?

— Він був чоловіком віком у тридцять зим.

На шляху до Вестмінстер-холу Майлз Вавасюр допитував юного законника Мартіна; він пояснив усім своїм учням, Що досконалі знання змісту Біблії є необхідним досягненням У вивченні всіх кодексів та законів. Він справляв враження набожної людини.

— Якого зросту був Адам?

— Вісім футів шість дюймів.

— А як довго Адам жив на цьому світі?

— Сто тридцять зим, а потім у пеклі, аж до самих страждань нашого Господа Бога.

— А скажи мені, Мартіне, чому сонце увечері червоне?