— Але ніхто не знає, який вигляд мають люди, що мешкають у тій країні.

— Та, мабуть, такий точно і в жителів Лондона. В нас теж так темно буває. Наприклад, учора вночі був такий туман, що я взагалі не в змозі була щось побачити.

Вони тим часом підпливали до святого джерела Чада; багато пілігримів заходили та виходили із маленької кам'яної каплиці. Ґілберт помахав їм рукою. Хтось відповів йому на вітання, а одна молодиця підняла свого костура. Джолланд, чернець із Бермондсі, молився вголос і перебирав чотки, стоячи позаду неї.

— Важка дорога на небеса, — сказав Ґілберт.

— Сама дивуюсь, як це ви іще туди не запливали.

— О ні, ніхто зі смертних не увійде туди, хоча багато хто намагався. Ріки Раю течуть так бурхливо й несамовито і беруть витоки в таких місцях, що жоден корабель не зможе їх подолати. Вода реве так гучно, що не почуєш, як тебе кличе хтось із твого ж корабля. Багато хто загинув через втому від боротьби зі скаженими хвилями. Багато хто оглух у тому шумі вод. А хтось просто випав за борт і пропав.

— Чесне життя скоріше привело б їх. туди.

— Так говорять, Маґо. Та хто зможе залишитися доброчинним на цій грішній землі?

Вони пропливли повз церкву Святого Панкраса, де лежав вівтар Августина, та зараз наближалися до залишків давнього лісу тих місць; дикі горобини та анемони росли там удосталь. Мешканці Лондона і досі приходили сюди за лісоматеріалом, тому ліси вижили лише на північних висотах. На мить здалося, ніби у воді проплила колода; проте коли шкіпер наблизив судно до неї, він гучно викрикнув: «Агов!» — виявилось, що в кількох ярдах від баржі у воді був чоловік. Шкіпер орудував жердиною і хутко опинився біля тіла, щоб витягти його з води на борт. Хлопчина з корми швидко перестрибнув через мішки з вугіллям, щоб краще роздивитися несподівану знахідку. Маґа та Ґілберт пильно вдивлялися чоловікові в обличчя. Потім вона перехрестилась і почала читати молитву:

— «Упокій, Господи, душу новопреставленого раба Твого».

Раніше того ж дня, тієї самої миті, коли призахідне проміння сонця освітило ліси Кентістоуна червоним, Томас Ґантер їхав верхи поміж дерев. Його мучила цікавість щодо листа, в якому так багато обіцяли, проте нічого конкретного не було зрозуміло. Може, його сам Майлз Вавасюр відправив? Чи то був Бого-пристав, готовий розповісти більше? Ґантер нахиляв голову під гілками, а копита його коня видавали глухий звук, ступаючи по сухій землі. Почався дощ, краплі залопотіли по листю й папороті, а він усе їхав у тіні, зрідка потрапляючи на просвіти в деревах. Лапи туману тяглися через хащі та галявини того великого лісу, а лагідний спів птахів нагадував Ґантеру про «оселю благодаті», як про неї писав його улюблений поет. Вільям Ексмю чекав на нього під старим дубом. Під плащем він ховав кинджал і вихопив його відразу, як почув стукіт копит. Коли кінь уже мало не пройшов повз нього, він вистрибнув із криком «Хо!». Кінь здибився та скинув Ґантера на землю. Ексмю поранив тварину, й кінь з іржанням понісся геть.

— Коли побачиш мене, відразу впізнаєш! — вигукнув Ексмю.

Ґантер був надто збентежений, аби відповісти; він забив собі ліве стегно та пошкодив зап'ясток через падіння.

— Впізнаєш мене? — знову запитав Ексмю.

— Ніколи в житті тебе не бачив, — Ґантер стогнав од болю, лежачи на траві.

— О, проте я тебе бачив. Чи чув твій запах. Знаю я твої штучки, лікарю!

— Що я тобі зробив, чоловіче?

— Як там ви, лікарі, кажете, га? Зцілити чи вбити? Творити чи паплюжити? Допомагати чи шкодити? Еге ж, ти знищив майже все.

— Не можу…

— Я на боці Генріха, скоро не буде вищого за нього. Його йменням Dominus зробив свою справу.

— Яку справу?

— Ти говорив негідно про церкви. Ти говорив негідно про приречених. Ти не твориш, ти шкодиш.

І Ґантер нарешті зрозумів.

— Бого бачив кола…

— Хіба не відомо тобі зі Святого Писання, що хаос завжди передує порядку? — Ексмю гучно засміявся. — Тепер, коли Річард не стоїть нам на заваді, ми почнемо спочатку, — він схилився над Ґантером із кинджалом. — Утім, для деяких до Судного дня всього нічого лишилося, рукою сягнеш. Це тобі за цікавість, лікарю!

Одним лише рухом він перерізав Ґантерові горло. Витерши кинджала плащем, він сховав його у піхви. Потім відтяг легке тіло лікаря по моху та папороті просто до ріки Фліт, яка в цьому місці була глибокою, а течія її — сильною. Він скинув тіло з берега, і воно повільно сковзнуло у воду. Коли, кількома годинами пізніше, Маґа та Ґілберт знайшли Томаса Ґантера, риси його обличчя ще можна було впізнати.

Джон Ферур читав молитви у каплиці Вестмінстерського палацу. Він був людиною побожною, середніх літ, протягом вісімнадцяти років служив священиком та духівником у Генріха Болінґброка. Був він і священиком у Тауері 1381 року, за часів Селянського повстання, і тоді зберіг життя юному Генріхові.

П'ятнадцятирічний Болінґброк ховався у замку Бошам, в одному із тих кам'яних «апартаментів», які зазвичай відводилися шляхетним в'язням, а Ферура відправили заспокоїти його та надати йому ради.

— І Давид про це свідчить, — сказав він йому, — у наступному рядку: Laqueum paraverunt pedibus mets. Вони заманили мене у пастку. Ти маєш бути дуже обережним. Давид іще каже: «Я замкнувсь у своєму болю, допоки той шип іще у мені». Проте його можна витягти.

— Нащо всі ці балачки про Давида, коли перед тобою Генріх, який страждає?

Із вузьких вікон, крізь які може пройти хіба що стріла. священик та втікач побачили, як повстанці біжать до Тауера. Приховані механізми не дозволяли навіть опустити міст до Тауера, проте дехто з повстанців так жадав потрапити до будівлі, що просто поплив через рів. Усередині залунали крики тривоги, а потім — про допомогу. Хлопчик-король Річард уже вирушив у путь до Майл Енда, щоб розпочати переговори з ватажками повстанців; за його відсутності у Тауері безконтрольний натовп кинувся грабувати та вбивати тих, хто залишився. Ферур чув важку ходу того, хто підіймався крученими сходами замку Бошам. Він зняв пишно прикрашений камзол Болінґброка та розрізав його ножем на клапті лахміття. Потім зробив кілька брудних відмітин шматочком вугілля на горлі та руках хлопця. Болінґброк застогнав і закрив обличчя руками, ніби був у змозі таким чином стерти його. На підлозі камери лежав солом'яний матрац; Ферур наказав йому лягти туди та молитись. «Покладися на милість Божу», — то було все, що він промовив перед тим, як відчинити товсті дерев'яні двері та вийти на кам'яну кліть. Звідти лунало ревіння, в якому не можна було ані слова розібрати, а через декілька секунд з'явився високий чоловік із мечем у руках й у старому пошарпаному камзолі. Ферур підніс руки:

— Бережи тебе, Господи! Ми чекаємо на вердикт!

— Кого ви тут тримаєте? — До чоловіка з мечем приєднались іще двоє повстанців та стали пильно дивитися на Болінґброка, який усе ще лежав на матраці.

— Що це тут за маленьке мишеня?

— То син бідного чоловіка, ув'язненого за наказом самого короля. Батько його полишив цей світ, а хлопчик хворий. Підійдіть, подивіться на його хворобу.

Вони не стали наближатися.

— Хвороба смертельна?

— Як і в усіх. Чума.

— Вбити його було б милосердям.

— Панове!.. — здається, він обрав саме ті слова, бо вони трохи підбадьорили халамидників. — Подумайте добре. Уявіть, який жах ви накличете на себе, допустивши вбивство, який це гріх перед очима Небес, ви відкидаєте Бога. Ходіть, — священик виставив перед собою руку, проте вони зробили крок назад. — Наблизьтеся до ліжка. Вбийте ягня. Створіть у своїх серцях гнійну купу гріха. А потім убийте мене, бо я не відпускатиму вам гріхи. Кров обпікатиме вам руки. Та запам'ятайте це. Ніхто не зможе сказати вам, коли ваші оголені душі зустрінуться з Творцем.

Його красномовство вразило їх. Вони сплюнули на підлогу, подивились одне на одного, а потім відступили до сходів.