Річард Мароу залишив зубодера на милість народу та умудрився пробратися вулицею Св. Мартіна до Старої Біржі Тут, у районі Павлового собору, всюди велися будівельні роботи й вулиця голосила вигуками «Туди!», «Вгору!» та «Гей!». Фури будівельників були запряжені кіньми та мастифами, а робітники грали в футбол або співали, вимахуючи кухлями, під час своїх коротких (бодай і частих) перерв. Це був Лондон в усій красі.

Коли Мароу звернув од їхніх вигуків і криків на Дівочий провулок, опинився у рідному районі Тут його звали Довгим Річардом або Довгим Дияконом. Ніхто не знав про його стосунки з Вільямом Ексмю, але всі вважали його «торкнутим» або «благословенним» якимось неземним духом. Приміром, він не виявляв поваги до багатіїв і знаті й ніколи не мурмотів «Бережи вас Бог» при зустрічі з ними; ніколи не кланявся їм, не ховав руки в рукавах і не знімав кашкета, перш ніж заговорити. Сусіди часто докоряли йому за таку поведінку, бо побоювалися за репутацію їхнього району, але він багаторазово відповідав, що, мовляв, «я радше їстиму деревних хробаків, аніж схилятимуся перед їхньою дурістю». На питання про його нечепурний одяг він відповідав притчею про павича, що плакав пізньої ночі, коли не міг себе побачити, бо гадав, що втратив свою красу. На питання, чи розуміє він, як його поводження загрожує міському порядкові, він цікавився, «чи галка може збурити море, посцявши туди?». «Крім того, — додавав він, — я надто молодий, аби принижуватись». Побожні мешканці району вподібнювали його до хреста, що стоїть серед вулиці, вказуючи людям шлях.

Під вечір Гамо Фулберд повернувся до Св. Варфоломія. Він жив у маленькому кам'яному сараї, збудованому в кутку церковного подвір'я попід зовнішнім муром; там він спав на дошці, вкритій соломою, поряд із начинням свого ремесла, що було акуратно розкладене на низенькому столику під вікном. Його заспокоювала мовчазна присутність цих знайомих речей — хутряних пензлів, олівців, череп'яних мисок, скляних фіалів. Тут не було вовняних ковдр, гобеленів чи подушок; усе було простим, як і сам сарай, хіба що земляна підлога була вкрита дерном, як і решта подвір'я. Він сів на свій табурет і почав працювати над пергаментом, який дістав од свого вчителя, отця Матвія, як нагороду за старанність. Він малював образ Трьох Живих і Трьох Мертвих. Живі тримали сувої, де було написано їхні клятви. «Клянуся кістками Божими, то був гарний ель» та «Клянуся ногами Христовими, я поб'ю тебе в кості» доповнилися новою — «Клянуся серцем Божим, піду на гулянку». Гамо стирав частину невдало намальованої фігури за допомогою шматка шкіри в'яленої рибини, коли до сараю тихо ввійшов Ексмю.

— Це крихкий світ, Гамо. — Він став у парубка за плечем, дивлячись на його роботу. — Холодний світ.

— Це холодна ніч.

— Є місто горланів — і місто Господа. Той чоловік був із горланів.

— Зубник?

— Тепер він мешкає у пеклі.

— Ви хочете сказати, що він мертвий?

Ексмю поклав руки на плечі Гамо.

— Коротше не скажеш. — Гамо нізащо б не здогадався й навіть не запідозрив, що Ексмю каже неправду. Зубодер вижив, причому тої самої миті він розповідав про напад у таверні «Прудкий пиріжник». — Його тіло підібране й наразі лежить у Залі цирульників-хірургів на славу його ремесла. Нам доведеться тримати тебе в таємниці й нікуди не випускати, допоки його не поховають.

Гамо хитнувся на табуреті.

— Чому? Чому я не належу до життя доброго люду?

— Якого доброго люду? Світ повен злодіїв. — Ексмю відчув украй незвичну для себе жалість. — Не занепадай духом. Твій кращий друг досі живий.

— Хто?

— Ти.

Від цих слів Гамо сплакнув, потім розсміявся.

— Тож я народився самотнім і таким і зостався.

— Ти не самотній. Ти входиш до царства блаженних.

Гамо чув, як Ексмю викладав Річардові Мароу таємну релігію. Він недовірливо слухав, як чернець розповідав тесляреві, що Христос не добровільно пожертвував собою на хресті, а став жертвою змови між двома іншими членами Трійці. Чув він і їхні дебати про природу долі та провидіння. «Отже майбуття приходить завдяки долі», — сказав тоді Мароу.

Гамо пригадав це зараз, сидячи на табуреті з риб'ячою шкірою в руці, та звернувся до Ексмю:

— Тож усе передречене провидінням?

Це був відносно новий спір, розпочатий оксфордськими богословами. Останніми роками чимало людей впали у відчай від думки, що вони приречені й ніщо в світі не здатне відвернути долю, яка на них чекає. Деякі самобичувалися, готуючись таким чином до майбутньої кари. Це стало настільки серйозною проблемою, зокрема поміж духовенства, що папа видав енцикліку проти гріха зневір'я. Уявлення про провидіння та позачасовість Бога викликало відчуття безнадії та байдужості. А втім для інших та сама доктрина була приводом тішитися; вони не відчували відповідальності за свої дії, тож могли грішити без розкаянь. Вибір між раєм і пеклом не належав їм, вони ніяк не могли вплинути на кінцевий результат, а отже, могли діяти — або утримуватися від дій — цілком безкарно.

— Хіба я знищив зубодера через провидіння чи долю?

— Усе буде гаразд.

— Себто пак?

— Не ходи й не виїзди з Варфоломія без моєї прямої вказівки.

Тоді Ексмю залишив його, і Гамо Фулберд повернувся до свого пергаменту. Аж раптом він опустив голову на стіл і розридався, волаючи до невимовної милості Божої.

Досвіток прийшов на вулицю Св. Івана тихо. Самотня свиня прошкандибала Сцяною алеєю, уникнувши ока нічного сторожа, і в одному з багатьох скромних помешкань, що вишикувались обабіч боків вулиці, пронизливо заголосило немовля. Галантерейник Радульф Страго тільки-но зібрався встати з ліжка, поки його дружина не прокинулась. Йому наснився кошмар, у якому він сказав своїй матері: «Я дам тобі два ярди лляної тканини обгорнути тіло, коли тебе повісять». Навіть уві сні він знав, що вона мирно померла три роки тому, переївши полуниць, У його сні пішов густий лапатий сніг, схожий на жмути вовни. Він силився розігнати сніжинки мухобійкою, але тоді вовна перетворилася на шматки бобрику й сукна. Він прокинувся в поту, але як практичний чоловік, чиї думки відразу повернулися до сьогоднішніх справ, купець відкинув ці видива як химери. Судомне бурління у нього в шлунку не проходило; він не мав сумніву, що треба буде лишень гарно прокакатися, але корчі сиділи в нутрощах, мов тугий вузол.

Він перехрестився й підвівся з ліжка; зойкнувши, докульгав до низького дерев'яного столика, де причесався й умив обличчя та руки в тазу з водою. Він досі лишався голим, але накинув лляну сорочку, перш ніж опуститися на коліна й прочитати отченаш і кредо. Потім присів на краєчок ліжка і, бурмочучи молитву до Богородиці, натягнув короткі вовняні шкарпетки та вовняні панчохи з блакитними і гірчично-жовтими смугами. Цього весняного ранку в камзолі було би надто жарко, тому він одягнув просту куртку з блакитного сержу; він пошепки прочитав заклинання «Memento, Domine», аби не будити дружину, потім одягнув зелений жакет і карміновий каптур. «Я вірно помолився, — промурмотів він упівголоса, — тож дай мені, Господи, гарного прибутку». Взувши гостроносі червоні черевики, зроблені з найкращої шкіри, ретельно зав'язав їх і спустився дерев'яними сходами до солярію. Його підмайстер спав на сіннику, і він розбудив його словами: «Тру-ля-ля, Дженкіне. Весна прийшла».

У віці п'ятдесяти семи років Радульф Страго міг би вважатися чоловіком похилого віку; але чотири роки тому він одружився зі значно молодшою жінкою і мав причину вважати себе щасливим. Та останніми тижнями дійсно почувався розбитим і хворим; він щодня блював, а його кал був рідким, мов плитка вода. Інколи він побоювався, що хворіє на саркому чи різачку, але частіше списував ці симптоми на свою рум'яність. Був певен, що зміна в розташуванні зірок усе перемінить. Хай там як, йото ґешефт процвітав, адже був розташований якраз між пріоратом і містом; вулиця Св. Івана вела безпосередньо до воріт пріорату Св. Івана Єрусалимського, тож багато відвідувачів проходило повз двері Страго. Також цим шляхом прямували всі, хто приїздив до Смітфілда в пошуках капелюхів і шнурків, гребенів і лляної пряжі.