Наступного ранку тіло Гамо Фулберда із тріумфом одвезли на пагорб Сноу-хілл і далі, через міст Голборн. Оскільки його визнали гнилим і шкідливим для людства, тіло вивезли за межі міста, до району, який мав назву «Номаннеслленд», тобто «Нічия земля», де його і поховали у ямі з вапном.

Через п'ять днів Томас Ґантер під'їхав до заїжджого двору «Скроупс Інн», де мешкав Майлз Вавасюр.

— Ласкаво просимо, майстере лікарю, — по тому, як Вавасюр висловлювався, було помітно, що поговорити він любить. — Уже три роки я сідаю і не здригаюся від болю.

— Я привіз вам свіжої мазі, щоб приборкати будь-який крововилив.

— Цього немає, дякувати Богові.

Вони стояли у маленькій вітальні, що виходила вікнами на вулицю Трайвет-лейн, коли слуга приніс їм чаші з рейнським вином.

— Що новенького? — спитав у баристера Томас Ґантер.

— Тобто чи є якісь новини щодо короля? Важкі дні настали, майстре Ґантер.

Генріх Болінґброк виїжджав із Честера, а разом із ним, як заручник, — і король Річард; війська Генріха вже пройшли відстань від Нантвіча до Саффорда і скоро мали прибути до Ковентрі. Генріх, од імені короля, вже видав постанову, щоб парламент зібрався наприкінці вересня. Майлз Вавасюр був членом парламенту від Лондона, а тому неодмінно мав поїхати на це зібрання, до Вестмінстер-холлу.

— Хоча я б із радістю опинився за цілий світ од цього будинку парламенту, — зізнався він Ґантеру. — Не така це й легка справа — позбавити королівство од його законного короля. Утім, я — слуга Генріха. Я відстоював його інтереси в суді… — він раптово замовк. — Але я зараз у розпачі: що ж мені відповісти на запрошення — «так» чи «ні»? — Тут баристер, зрозуміло, трохи збрехав: він давно вже був налаштований проти короля. — Чи зможемо ми стерти ім'я Річарда?

— Але ж, напевно, до цього не дійде?

— Авжеж, дійде, і не пізніше, ніж завтра.

— Але невже Генріх не збирається залишити короля й правити країною як сірий кардинал?

— У курятнику має бути тільки один півень. Правити може тільки одна людина.

— Але ж герцог — такий вправний і підступний чоловік…

— Так, підступний. Він завжди під чиєюсь стопою. Річард швидко опиниться під стопою Генріха.

— А черниця вже благовістить, наче дзвін.

— Невже? І що каже?

— Каже, що врожай опинився під коренем. Що світ став із ніг на голову.

— Ця жінка — просто патякало, — зазначив Вавасюр. — Кляузниця. Через неї люди можуть з глузду з'їхати. Посадіть її на ганебний стілець і занурте її поглибте у воду.

— О ні, Боже борони. Сестра Клариса стала просто улюбленцем Христа. Прості люди ходять за нею, роззявивши рота.

— От лайно! — Тут баристер раптом змінив тему; такий прийом він часто використовував у залі судових засідань. — Тепер, коли ви вже тут, лікарю, я згадав, що ви мені потрібні. У мене простріл.

— Радикуліт?

— Біль різкий та несподіваний. В усій нозі.

Ґантер вважав такий стан ознакою меланхолії чи нервового струсу, ліками для якого були скоріше відпочинок і зневажливість, а не порошки чи мікстури; але також він знав, що люди, наділені владою, мають лікуватися за допомогою трав.

— Так, біль від нього дуже сильний, Майлзе…

— Я і сам це знаю.

— Якщо це перший напад хвороби, я б порадив вам рослину під назвою водяний перець чи чебрець.

— Не перший. Це застаріла хвороба.

— Тоді як панацею я пропоную сік піретруму, змішаний із медом. Я відправлю його вам із гінцем. Чи прокидаєтеся ви вночі?

— Дуже часто.

— Беладона допоможе вам добре спати.

— Ви маєте на увазі жовтець?

— Так її теж називають.

— Ця ж рослина завдає багато шкоди людям, чи не так? — Шановний баристер, коли вчиняв перехресний допит, часто користувався такою технікою: удавати, що значно краще розбирається в тій чи іншій сфері знань, аніж це було насправді.

— Незначною мірою. Дуже незначною. Від цього ви не помрете.

— Отже, лікарю, мені немає чого боятись, якщо це «щось» походить із ваших рук, так? — І Вавасюр одним ковтком випорожнив чашу з вином. — Бачите цей перстень, майстре Ґантер? — І він пхнув праву руку Томасу під ніс.

— Авжеж.

— Ця прикраса була знята з голови жаби.

— Мені це добре відомо. її наймення — бура, чи Chelonitis.

— Це запобіжний засіб проти отрути. її сила лине з мого підмізинного пальця і до серця.

Цієї миті зелене каміння піймало світло від свічки, і в цьому несподіваному блиску Ґантер побачив велику пожежу, на кшталт такої, яка примушує бити тривогу. Він моргнув. Усе минулося. Утім, віра його у власну здатність до передчуття, У значущість снів та видінь була великою. І він вирішив, що попереду на нього чекає якесь одкровення стосовно Майлза Вавасюра.

Запрошую до столу, — із цими словами баристер провів гостя до великої зали; на помості, під балдахіном, стояв великий стіл, а на двох його протилежних кінцях — по стільцю Одну стіну зали займав темно-каштановий буфет, геть увесь посуд в якому було підсвічено факелами та свічками. На протилежній стіні зали розташувався дубовий комод, на якому лежали папери; над ним висів гобелен, який зображав історію короля кохання.[86] За наказом Вавасюра до зали увійшов слуга чемно поклонився, після чого почав подавати м'ясні страви. Вечеря скоро добігла кінця, і після тосту за фістулу Ґантер побіжно зазначив, що, завітавши до церкви Гроба Господнього, побачив там тіло якогось Гамо Фулберда. Вавасюр відповів, шо був здивований тим, як така молода людина могла плекати таку ненависть до Божої церкви. Лікар уголос поцікавився, чи не знайдуть іще якихось єретиків внаслідок смерті Гамо. Вони скажені, наче дикі вепри, відповів на це баристер, і Господь віддасть їм таку шану, на яку вони заслуговують. Отже, є й інші? Гантер помітив, як на хвильку напружилось обличчя баристера, коли він заявив, що стосовно цієї справи йому нічого не відомо.

— Але дехто, Майлзе, говорить про таємну змову. Змову, в якій беруть участь невідомі люди.

— Тоді я знаю, як звуть їхнього вождя, — очі баристера із кожним словом усе більше округлювалися. — Напевно, звати його Джон Зруйнуй Усе.

— Мене дуже сильно здивувало… — продовжував лікар, не зводячи очей із господаря, який сидів на протилежному кінці блискучого дубового столу, — …мене здивувало, що за всіма цими негараздами і потрясіннями може стояти знак п'ятьох.

— Хто вам таке сказав? — пролунало швидке і підозріле питання.

— На вашому обличчі я бачу здивування, сер.

— Здивування стосується лише цих жахливих, мерзенних вчинків. Що ви там казали про п'ятьох?

— До мене дійшли чутки.

— У старих книжках це символ стародавньої церкви. Але зараз, у нові часи…

— Він не має значення?

— Ніякого.

Тему розмови змінили; чоловіки обговорили поганий урожай і ціну на хліб, новий закон, що зумовлював довжину взуття, нещодавнє народження дитини з оком посеред лоба, — аж доки розмова знову повернула до нещастя короля.

Вавасюр на хвилинку вийшов, аби завітати до відхожого місця надворі, і Ґантер вирішив скористатися можливістю й розглянути комод. Баристер залишив там — чи то через поспіх, чи то випадково — два пергаменти, обидва з яких мали відношення до судової справи у Вестмінстері; Ґантеру вдалося прочитати речення «In cuius rei testimonium presentibus sigillum meum apposui», але все інше було незрозуміле. Втім, скоро він помітив кілька слів, які було нашкрябано чорнилом на зворотному боці одного з документів. Вони складались у перелік чи таблицю, бо їх було написано у стовпчик:

Каплицю на вулиці Сент-Джон-стрит спалили. Так само як і церкву Гроба Господнього. У соборі Св. Павла сталося вбивство. Так, може, така сама ж доля спіткає й церкву Сент-Майкл-ле-Керн? А ще якийсь Джайлз. А чи може це бути церква Сент-Джайлз-ін-зе-Філдз?