По обидва боки кухні, один навпроти іншого, розташувалися дві печі: для риби і для м'яса, і їхній жар був таким нестерпним, що більшість працівників познімали сорочки й працювали у білизні. Тому запах людського поту змішувався із іншими ароматами. Роджер ходив поміж них у щедро прикрашеному жакеті, до якого кріпилися штани за допомогою застібок, більш відомих як «принади» чи «повії»; на ногах у нього були довгі туфлі з вузькими носками, які, за вимогами останньої моди, були загнуті догори і мали назву «краков'яки». Утім, професійний ковпак на голові робив із нього те, що він сам називав «мішаною мішаниною».
— На дні цієї каструлі залишився білий жир! Я що, маю все чистити власноруч? — він ретельно перевіряв горщики і гаки для м'яса, ополоники і ступки, тарілки й каструлі, які висіли на потинькованих стінах. — Сімкін, ти послав когось за спеціями? — він обожнював перекрикувати весь цей галас. — Шафрану в нас залишилося не більше, ніж у дулі черниці! — Сімкін був одним із трьох кухарів, який готував м'ясо, і вдача в нього була така, що, подейкували, коли б він одригнув у молоко, воно б миттєво скисло. Він товк м'ясо жайворонків і голубів у великій пласкій мисці і не звертав на Роджера ніякої уваги. — Не дай Боже, Сімкін, коли ти почуєш мене, — Роджер витер пальці об обідок дерев'яної миски, у якій був свинячий жир. — Кажуть, погані манери — віддзеркалення поганої людини. Що ти на це скажеш, Сімкін?
Сімкін хвилину дивився на нього.
— Майстре Роджере, у мене тут забагато справ, аби бігати за шафраном, наче якась служниця.
— О-ля-ля. Та вона огризається, — люди, які працювали з Роджером, поміж себе звали його Дама Дурден[89] чи Стара Матінка Трот;[90] він відрізнявся таким самим гострим язиком, а також непристойним гумором, як і ці дві старенькі леді з інтермедій. І зовні був точно як вони: такі ж гострі риси обличчя й занадто дрібні кроки.
На одному довгому столі було розкладено фазанів, гусей, дичину, просолену свинину, свіжу свинину, бекон і тельбухи; деякі зі шматків м'яса вже поверталися на рожнах, разом із головою кабана й боком оленя. Над частиною вогнища стояла велика тринога, всі ноги якої глибоко входили в жаринки, що жевріли. Чоловік похилого віку витягував шматки м'яса за допомогою гаків, як робив це останні тридцять років; він працював у кухні задовго до того, як сюди прийшов Роджер. На цьому самому місці більш ніж сто років працювала харчевня, яка була свідченням принаймні того, що смаки та звичаї жителів Лондона з часом не змінилися.
Густі хвилі запахів, що йшли від кількох видів м'яса, змішувались із більш гострими ароматами щуки та лина; затхлий запах вугра змішувався із різким запахом свинячої плоті, а пряний запах оселедця — із м'яким ароматом бичини. Це була тема і контрапункт, узяті з пісенника пахощів. Кухня була маленьким містечком запаху. І жоден із тих, хто проходив повз харчевню, не міг не відчути різниці між ними — відтінок окуня й коропа, цибулі-порею і гороху, зеленого інжиру і капусти. Відтінки приготованої їжі — не важливо, риби чи м'яса — напахували бруківку всього району; тут блукали собаки всіх видів, й іноді вони гинули від стріл чи рогачок підмайстрі», і тіла їх летіли до канави в кінці вулиці. Сама назва вулиці, «нанчеон», означала прийом їжі чи трапезу в другій половині дня — підвечірок.
— Ось людина, яка почала будувати, але закінчити так і не змогла! — Роджер прискіпливо наглядав за одним кухарем, який ніяк не міг спромогтися приготувати суміш із перетертої свинячої печінки, молока, круто зварених яєць та імбиру. — Господь може послати людині гарну їжу, але диявол може прислати їй поганого кухаря, який усе зіпсує. Чи не так, Митток?
Молодий кухар не відводив очей від дошки, але почав приділяти більше уваги імбиру.
— Майстре Роджер, ці печінки такі жорсткі, що ними можна фати замість м'яча. Коли ви ходили на ринок?
— Бачу, бачу, це цілком моя провина. Пробач мені, Маріє, бо я згрішив, — жар і гомін кухні постійно впливав на висловлювання присутніх; якби хтось увійшов сюди з вулиці, то міг би подумати, нібито вони увесь час лаються.
— Знаєте, майстре, від красивих слів лише голова товстішає.
— Тобі це відомо краще за мене, сучий ти сину. Гепа в тебе розміром аж зо дві бочки.
Волтер, кухарчук, побіг коридором і приклав долоню до рота, щоб його було краще чути: «Прийшли! Прийшли!». Перші клієнти прийшли пообідати і вже знімали капелюхи. Волтер заздалегідь накрив на столи: всюди вже покладено хлібні дошки, серветки й дерев'яні ложки; перед кожним стільцем лежав буханець хліба і стояв кухлик, а на кожні дві тарілки припадала одна сільничка. На кожному столі стояла невеличка залізна лампа, яку запалювали похмурими днями, хоча в coquina світла вистачало. Стіни її були тиньковані й прикрашені картинами полювання, у тому числі з яструбами; з ротів мисливців виходили слова, наприклад, «sa су avaunt», «ату», «стережись». По підлозі з червоної глини розкидали свіжий очерет.
Не встиг Роджер увійти до зали, щоб привітати перших клієнтів, як його закидали звичайними запитаннями ввічливості: «Як ся маєте?», «Як ваші справи?», «Як торгівля?», «Боже поможи». Фрази ці нескінченно повторювалися день за днем, так що дні нанизувалися один на одного, утворюючи гармонійну лінію життя. Роджер зібрав плащі й мантії відвідувачів, вітаючись кивком із незнайомцями і звертаючись до добрих знайомих на кшталт «пане величезний шлунок», чи «пане могутні кишки», чи «сер ненажера». Коли дзвони церкви Сен-Дені пробили полудень, зала наповнилася голосними замовленнями яловичини, вареної з гвоздикою, та гарніром зі смаженого мигдалю; мідій в юшці зі щуки; поросячих вушок, зварених у вині; куріпок, підсмажених з імбиром; смажених вугрів у цукрі й макрелі у м'ятному соусі. Кухарі розкладали на блюда фрукти й овочі, варені чи тушковані: їсти сиру їжу вважалося поганим для здоров'я. Відвідувачі користувалися власними ножами, а замовлення їм подавали на олов'яних тарілках; вони пили зі шкіряних, дерев'яних чи олов'яних чаш. На кожному столі також стояла велика порожня тарілка для недоїдків і недопитків, які Роджер пізніше роздасть жебрака на вулиці.
Розмови були голосними, хриплими та жвавими. Хто вже чув новини про короля? Поміж столами йшов обмін плітками и фальшивими «достовірними фактами», так само як і скаргами щодо загальної ситуації в світі. Напевно було відомо лише те, що Генріх Болінґброк разом із Річардом II, своїм бранцем, нещодавно прибули до Данстебла. Піднявшись на вежу з годинником, Генріх виступив перед народом, заявивши, що повернеться до Лондона в перший день нового місяця Перше вересня було святом Дванадцяти мучеників, а відвідувачі харчевні Роджера натякали на те, що буде й тринадцятий: Болінґброк нестерпно жадав посісти трон.
— Зміна сезону може всіх нас зробити сумними й хворими, — зазначив Ганекін Фізелер своєму сусіду Хьюгену Річоксону.
— Молю Бога, щоб Він дарував нам веселий світ, — відповів той.
— Я з тобою згоден. Як справи у твоєї сестри?
— Добре. Як ніколи добре.
За сусіднім столом сам Роджер Уерський розглядав прикрашену коштовностями скриньку, яку йому дав Генрі Гат-тескрейн.
— Скільки хочеш за неї?
— Тобі задешево віддам, Роджере.
— Я відчуваю тут щось недобре.
— Ні, клянуся, все гаразд. Вона з Африки.
Лікар Томас Ґантер їв разом із Емнотом Галінгом, клерком; вони обидва були членами Стародавнього Ордену Чоловіків, які Полюбляють Пестити Котів. Так, цю назву можна було зрозуміти й буквально, але вираз «пестити котів» означав також «підходити до завдання чи загадки спокійно та у приязному настрої». Питання, яке вони обговорювали минулого вечора, було таким: «Якщо б Адам так і не пізнав Єву, то чи було 6 усе людство чоловічої статі?». Під час цієї розмови Ґантер запропонував Галінґу повечеряти разом наступного дня. Вія не знав, що клерк входив до спільноти приречених, але отримував задоволення від його компанії та розмови на філософські теми. Так, той розповів йому про несподівану зустріч своєї сестри із певними духами на вулиці Камомайл-стриг, на це лікар відповів, що, на його думку, можливо, що певні форми, тілесні чи безтілесні, можна викликати у цей світ, відірвавши їх од сил, які не були ані землею, ані водою, ані вогнем, ані повітрям, ані будь-якою істотою, створеною з них. Він пригадав слова ченця Джерваза Вінчестерського перед його несподіваною смертю: «Хто це там стукає?». Багато було людей, які потопали у чаклунських справах, які створювали змови, а вночі промовляли заклинання.
