Сама крамниця містилася на першому поверсі з виходом на вулицю, і він спустився туди, не чекаючи на Дженкіна; він розімкнув дерев'яні віконниці та розклав прилавок. Потім відчинив двері та вдихнув світанкового повітря. Сонячні промені торкнулися фарбованих тканин і дитячих гаманців, сюрчків і пергаментів, надаючи тихому передранню статечної врочистості. Аж тут закалатали дзвони, й наче сама вулиця прокинулася від сну.

На верхній сходинці Дженкін закашлявся та харкнув; він пробурмотів якесь нерозбірливе прокляття, на що Радульф відгукнувся:

— Дай тобі Боже гарного дня!

Минулого вечора Дженкін утягся в перепалку з молодими громадянами, що підтримували Генріха, герцога Ланкастерського, в його боротьбі проти короля Річарда. Дженкіне належав до королівської партії та носив кальцинове зображення білого оленя на своєму повстяному циліндрі. Іван Гентський, батько Генріха, помер сім тижнів тому. Тепер король Річард позбавив Генріха батьківщини, залишивши ланкастерську спадщину для власного користування, та відправив Генріха на довічне вигнання. Відтак деякі прибічники Ланкастерів учинили безчинства на вулицях, перекидаючи бочки та зриваючи вивіски.

Дженкін спостерігав за ними з рогу провулка Св. Марії та не втримався від зневажливих вигуків. Двоє з них почули й кинулися на Дженкіна, який вмить розвернувся і мерщій чкурнув униз по вулиці. На виході з якогось дворика стояв рибний лоток, і він перевернув його просто під ноги переслідувачам. Вони посковзнулися на оселедцях і вуграх, а він розсміявся вголос, відчуваючи п'янючу суміш паніки та збудження, а потім знайшов притулок на ґанку Св. Агнеси Вбогої. Якась старенька пані дала йому свічку. Він узяв її і благоговійно пройшов до церковного нефа. Там перехрестився, запалив свічку та лишив її під ракою Св. Агнеси, помолившись про те, щоб уникнути погоні.

Мабуть, Св. Агнеса дійсно кинула позір на Лондон і торкнулася Дженкіна своєю милістю, адже він дістався вулиці Св. Івана без подальших пригод.

Він був підмайстром Радульфа останні три роки. Перед тим як піти на служіння до купця, він присягнувся в Залі галантерейників і мануфактурників, що не вступатиме в статевий зв'язок і не чинитиме перелюб, а також не гратиме в кості чи інші азартні ігри; щоправда, виявився не до кінця вірним своїй клятві. Також він погодився «виявляти послух управителям і плахіттю сього товариства», але порушив і цю умову; мав коротке волосся, носив короткі сорочки за молодіжною модою, а його тонкі ноги були вигідно підкреслені карміновими штаньми. Радульф був не суворим майстром і пробачав ці недоліки як людські слабості. Крім того, за підмайстра вступилася його дружина Анна Страго. «Хіба може юний парубок, — спитала вона чоловіка, — бути щасливим у такому тьмяному й розважливому вбранні? Хіба може він носити двобортний камзол у Вест-Чеш? Та його собаки засміють!»

Анна була присутня на церемонії у гільдійській залі. Коли її чоловіка запитали, згідно з традицією, чи його підмайстер є добрим на зріст і статуру й чи має він будь-які тілесні вади, вона зацікавлено глянула на Дженкіна. Той не мав аніяких тілесних вад; був стрункий і зграбний, навіть у своєму віці вищий за її чоловіка. Вона вийшла за Радульфа чотири роки тому, і їхній союз було належним чином укладено в інтересах торгівлі. її батько теж був галантерейником і мав солідну крамницю на Старій Іудеї; вона була єдиною дитиною, тож після його смерті весь ґешефт перейшов до неї. Наразі його лишень було позичено Радульфом Страго до кінця життя; коли його душа переселиться в інший дім, їй судилося стати досить заможною вдовою. Тим часом вона гидувала своїми обов'язками щодо купецької мошонки — чи яєць, чи мудів, чи хрінини, чи прутня, чи хай там як його назви — й молила Бога, щоб він поклав їм край. Вона щиро бажала своєму чоловікові смерті.

Дженкін був єдиним учнем Радульфа. Гільдія наполягала, аби він найняв принаймні ще одного, але купець заявив, що підупав на силах і не має можливості навчати двох Анна підтримала його заяву, додавши лише, що двоє парубків під одним дахом ніколи не житимуть у злагоді. «Є три речі, про які важко сказати, що воно з ними станеться, — мовила вона. — Перша — це птах, що сидить на гілці. Друга — корабель на морі. А третя — шляхи юного парубка». Завдяки таким висловлюванням вона швидко набула серед сусідів репутації мудрої.

Тож Дженкін мешкав у домівці, де його мало що стримувало. Попри свою клятву, він грав у кості з іншими учнями на вулиці та брав участь у жорстокій грі, що поміж них звалася «таранити двері головами». Крім того, він вступав у часті бійки між суперницькими гуртами крамарів і купців. Чоботарі та шевці, приміром, билися за право ремонтувати взуття; бакалійники та рибники сходилися один проти одного у вуличних баталіях- Після однієї такої бійки Дженкін повернувся з розбитою головою. Анна промила йому рану та змастила її маззю, зробленою з горобиного жиру.

— І що ж за гострі стріли влучили в тебе, дурню? — спитала вона його.

— То все м'ясники з Чепа. Вони вчинили неабияку бучу.

— А ви що, ні? Яка жінка покохає такого бідолаху?

— В народі кажуть, господине, що в добрім серці найбільше жалю.

— Але я не маю доброго серця. Я взагалі не маю серця.

— Тоді доля жорстока до мене.

— Чому це?

— Бо я звернувся до вас по… по ласку.

— Ласку, бідолахо? Чи послугу?

— Безбожники пожадливі. Я хочу всього.

— Хто вчив тебе чемності?

— Самітник з маяка.

Вона розсміялася, й незабаром вони досягай порозуміння. В присутності галантерейника їм не можна було нічого робити, але варто йому було піти на день чи бодай на годинку, як вони віддавалися бісівській грі.

Після першого кохання Анна Страго зітхнула й поскаржилася, що Радульф не одягає її належно.

— Інші жінки, — мовила вона, — мають гарніше вбрання.

— Ти отримаєш гідне плаття.

— Чи не від тебе? Ти маєш не більше грошей, аніж чернець — волосся.

— Де є хотіння, буде й уміння.

Долю Радульфа Страго було вирішено.

Отже, цього весняного світанку Дженкін застебнув пряжки на черевиках і спустився сходами, тримаючи в руці скриньку зі слонової кістки.

— Що це таке? — спитав він. — Воно лежало серед вовняних капелюхів у солярії.

— А сам як гадаєш? Скринька під; гребінець. — Радульф Страго підійшов до учня й висипав уміст коробки тому на долоню. — Ось твої кістки. Твої ножиці. Твої вушні пінцети та інші дещиці.

Раптом прогуркотів вибух — такий сильний, що швиргонув Радульфа та Дженкіна через прилавок. Він стався на протилежному боці вулиці, де стояла самітницька ораторія. Власне, самітник помер близько трьох місяців тому, і відтоді прилеглі райони сперечалися щодо призначення наступника; втім ораторія лишалася популярним місцем молитви за душі тих, хто вирушив до чистилища. Почувши гучний вибух, люди з криками повибігали на вулицю. Стіни ораторії висадило, а солом'яний дах згорів ущент. Радульф не міг підвестися на ноги й так і лежав поміж капелюхів і кошелів, укритий обгорілими соломинками.

Дженкін же піднявся та обтрушував пил зі свого тафтяного жакета, коли раптом помітив високу фігуру, яка швидко рухалася в бік міста. Він був надто приголомшений, аби кричати пробі. Натомість він підтримав Радульфа, який нетвердо встав на ноги й бурмотів собі під носа: «Ісусе й хрест Його, спаси нас і збережи!» Навкруги всі волали: «Пожежа!» Одні були загорнуті в плащі, другі нашвидкуруч понатягали панталони та жакети, інші ж устигли вже вдягтися в робоче. Вони скупчилися довкола жевріючої ораторії, де серед почорнілого каміння лежав дерев'яний образ Богоматері, розколотий на шматки. В повітрі стояв запах сірки, ніби на землю повіяло димами з самого пекла. Радульф нетвердою ходою наблизився до згарища й помітив сліди чорного пороху на земляній підлозі.

— Вони застосували грецький вогонь,[25] — сказав він, ні до кого конкретно не звертаючись.