— Розгадка таємниці по той бік Бар’єру, Лео. Саме там побував старий Мак, саме туди ходять юні пухі. Але де ж, хай їм біс, вони пробиваються? Навряд чи через верхів’я Берое; ми знаємо, що там долина впирається в безвихідь. І вже, звісно, не на півночі: там стрімкі скелі. Лишається південь. Що ж, підемо попід Бар’єром на південь, поки не знайдемо прохід!

У високих передгір’ях, де вони опинилися, рослиності майже не було, лише хирлява трава між безформними валунами, залишками стародавнього льодовика. З півночі на південь тяглась безводна долина. Очевидно, старе русло Берое, подумав Лапрад. Нижче вона прорізувала пагорби й повертала прямо на схід. Вони спустились у долину. Там подекуди росли типові для цих висот деревця з перистим листям. Траплялося ще досить багато тварин: травоїдних — своєрідних земних гірських баранів та сарн — і хижих — на зразок “гірських вовків”. Зустрічались і інші звірі, яких Тераї досі ніколи не бачив, але всі вони не являли небезпеки ні для нього, ні для Лео. М’ясо травоїдних виявилося смачним і цілком їстівним, його треба було тільки добре виварити й додати вітамінізованих пілюль. А втім, довго ним харчуватись не слід було — в ньому надто багато важких елементів. Але поки що свіжина приємно врізноманітнювала їжу із обезводнених продуктів.

Вони простували на південь уже кілька днів, коли Лео, що завжди біг попереду, враз зупинився й заклично ревнув. Тераї кинувся до нього й побачив добре втоптану стежку, яка бігла зі сходу і впиралася прямо в скелю. Вони пішли нею й незабаром опинились перед входом до печери. Тут у вапняковому стрімчаку було безліч гротів. Вхід до печери прикривав величезний виступ, на майданчику перед печерою виднілися сліди численних багать.

— От ми й знайшли місце перепочинку молодих пухі. Тут вони зупинялися під час свого таємничого паломництва. Лишається тільки йти по їхніх слідах, і вони приведуть нас до розгадки таємниці. Що скажеш, друже Лео?

Лев коротко рикнув.

— Цебто як? Що ти хочеш сказати?

Але він і сам швидко зрозумів: тільки одна стежка вела до печери, другої, яка б виходила з неї, не було.

— Що ж, мабуть, десь неподалік стежка розгалужується. А сюди вони заходять лише для того, щоб зручніше переночувати… Знову не те?

Лео принюхався і, не відповідаючи, рушив у глибину печери. Тераї пішов за ним, і невдовзі побачив у темній ніші цілу купу смолоскипів та товстих свічок з рослинного воску, якими пухі в селі освітлювали свої халупи.

— Все ясно! Зовнішньої дороги через Бар’єр нема, отже, має бути прохід крізь гору. Сподіваюсь, ми ним проберемось. Ці пухі з тонкими кістками — вроджені спелеологи. На жаль, на відміну від нас з тобою!

Тераї дістав з мішка атомний ліхтар, і вони рушили вглиб гори. Спершу йти було легко: перед ними відкривалась довга суха галерея з мертвими білуватими сталактитами. Потім почались труднощі, й Тераї двічі довелося вдаватись до молекулярного щупа-зонда, аби розширити прохід. Нарешті вони опинились у великій залі зі спокійним підземним озером, де й заночували.

І тут вони не були першими: сміття й згорілі смолоскипи говорили про те, що паломники-пухі теж зупинялися тут.

Далі їм уже більш не траплялись по-справжньому важкі проходи: вузькі щілини були розширені, мабуть, у далекі часи металевими кирками, сліди ударів інструментів ще проступали у вапнякові, про особливо небезпечні місця заздалегідь, за десять метрів попереджали червоні знаки на стінах, а там, де зяяли глибокі щілини, тяглись примітивні бар’єри. В одному місці через безодню був перекинутий місточок, зовсім недавно укріплений колодами. Усе свідчило про те, що пухі регулярно ходили цією дорогого й намагались утримувати її в порядку.

Надвечір наступного дня вони знову вибрались на світло. Сонце схилялось над болотистою й лісистою долиною. На тому березі лінивої річки бовваніли заліснені схили третього гірського пасма, куди нижчого за Бар’єр.

Печера, з якої вони вийшли, була менша за першу й виходила прямо на захід. Тут вони й улаштувались на ніч.

При світлі догоряючого дня Тераї оглянув найближчі підступи до печери. Він трохи зійшов униз стежкою, що поросла травою й проступала не так виразно. Виявилося, що за п’ятсот метрів нижче вона зливається з іншою, ширшою стежкою, яка йде з півдня. Він повернувся до печери, певен, що мета близька.

Ніч видалася жахлива. Незабаром після заходу сонця здійнявся вітер, він завивав у деревах і зі свистом гнув до землі кущі. Потім хлинула злива, й вони мусили ховатися в глибині печери, бо біля входу хлюпало на них наче з відра. Сон Тераї часто уривався, хоча він і загорнувся в ковдру і його зігрівав своїм тілом Лео. Лев теж хвилювався й час від часу глухо ревів уві сні. Перед світанком Тераї охопило дивне почуття: мовби щось квапило його мерщій розвести багаття й приготувати вбогий сніданок до сходу сонця. Йому здавалось, хоч сам не знав чому, що має розгадати таємницю пухі якнайшвидше, неодмінно сьогодні ж. Якась незбагненна сила примушувала його поспішати, штовхала вперед, і це відчуття наростало з кожною хвилиною. Лео, либонь, відчував те саме, бо, тільки-но проковтнувши свій шматок сирого м’яса, одразу ж рушив до виходу з печери, заклично ревучи.

— Гаразд, Лео, ходімо! Не знаю, що ми знайдемо — чи свою долю, як старий Мак, або ж смерть, як знаходили її чимало пухі, але я певен, що це станеться сьогодні. Та будь я проклятий, коли розумію, звідки в мені така певність!

Дощ перестав. Жалюгідний світанок ніяіс не міг пробитись крізь хмари, що клубочились над Бар’єром. Грунт під ногами нагадував насичену водою губку, а з дерев лились на мандрівників цілі струмені. Лео враз намок, його шерсть прилипла до тіла, але це не заважало йому вперто йти вперед. Тим часом стежка, в яку вливалися все нові стежини, ширшала й ширшала. Тераї ішов за Лео з карабіном у руках і лазером за поясом, готовий до будь-яких несподіванок. Так вони простували кілька годин, не бачачи нічого, крім стежки й мокрих кущів обабіч неї. Жодної тваринки, хіба що десь якийсь жучок у шпарині нори!

Ополудні вони зупинились під виступом пісковика нашвидкуруч перекусити. Поки вони йшли, тривога, що підганяла їх, ущухла, але тепер вона знов охопила їх разом з відчуттям, що вони втрачають цінний час, що вони мусять іти, іти без упину і якнайшвидше.

О другій годині вони дістались до сорокаметрової скелі, яка перегороджувала стежку. Довкола неї не росло нічого, окрім ріденької жорсткої трави. Лео без вагань звернув ліворуч, де видно було вирубані в прямовисній скелі кам’яні сходи з високими приступками. Тераї зупинив його.

— Зачекай, Лео! Спершу я хочу подивитись, що це!

“Це” — виявилося величезною купою скелетів з тонкими кістками.

— От яка доля тих, хто не повертається, — пробурчав Тераї. — Вони кидаються з верхівки скелі. Вкорочують собі віку. Але ж чому? Чи, може, хтось зіштовхує їх униз?

Тоненький голосок обережності в глибині свідомості закликав його зупинитись і якнайшвидше втікати звідси. Але Лео вже біг сходами вгору. Знизавши плечима, Тераї зняв запобіжник карабіна й подався за левом. Сходинки були вичовгані й слизькі, тому Тераї, підіймаючись ними, позаздрив упевненості Лео. Нарешті вони дістались до широкого, зовсім рівного майданчика з піддашшям, вирубаного в скелі, в кінці якого зяяв отвір печери. Лео чекав його, нетерпляче шмагаючи себе хвостом. Тераї пересилив себе й зупинився. Ні цього майданчика, ні геометрично правильного входу до печери не могли вирубати ні сучасні пухі, ні їхні предки.

Трохи глибше, там, куди не діставали струмені дощу, вапняк був наче відшліфований, ніби його, мов масло, різали якимсь надпотужним ножем.

— Авжеж, тут не обійшлось без молекулярної пили, — мовив Тераї. — Мабуть, нам треба бути обачнішими. Цю галерею не могли створити ні туземці Офіру, ні земляни. А досі ми не знаходили слідів інших мандрівників Всесвіту. Щоправда, в деяких рас є кораблі, але тільки міжпланетні. Лише ми здатні долати міжзоряні безодні! Точніше — були лише ми… Бо ж ті, хто створив це, випередили нас принаймні на тисячоліття!