Лео заревів.

— Хочеш іти вперед? Я теж. І саме це мене турбує. Якась сила тягне нас, примушуючи забути обережність, якийсь гіпноз… Там, у глибині, є щось для нас невідоме й, здається, дуже небезпечне. Ні, Лео, ми повертаємось! Ми прийдемо сюди з підмогою й тоді…

І враз він відчув владу невідомого. Мимо його волі ноги самі понесли Тераї в глибину галереї, в темряву. Марно він намагався зупинитись: м’язи не корились йому. Лео вже зник у пітьмі.

Тераї ішов кілька хвилин, увімкнувши ліхтар — зробити це йому ніщо не завадило, — по галереї, прикрашеній барельєфами, які він не встигав роздивитись, але вони явно відрізнялись від барельєфів у мертвому місті. Відтак попереду замерехтіло сяйво, й він опинився в храмі.

Але чи був це храм? Щоправда, в глибині величезної зали, яскраво освітленої невидимим джерелом, стояло щось на зразок вівтаря, і лев, опустивши голову, вже завмер перед ним у центрі червоного інкрустованого в підлозі кола. Тераї теж зайшов у це коло, і ноги його зупинилися. Він стояв нерухомо з карабіном у правій руці й ліхтарем у лівій. Ліхтар він зміг вимкнути, але при спробі підняти карабін рука його затерпла, мов паралізована.

— Ще не час, людино долі! — пролунав безпристрасний голос, що линув, здавалося, з вівтаря.

Тераї не відчув ні страху, ні навіть подиву. Він переповнився чеканням. Чекав спокійно, і спокій цей явно йому навіювала та сама сила, що й привела його сюди.

— Хто ви? Чого ви хочете? — спитав він просто.

— Хто я? Це довга історія, яка наближається до кінця. Незабаром ти мене знищиш. Ти звільниш мене від рабства, яке триває вже понад три тисячі років! Чи страшно мені помирати? Вже понад три тисячі років я живу. Хто я? Мозок, біокібернетична машина, єдине призначення якої — коїти зло. Так захотіли її господарі! Господарі, які зникли давно-давно. Ти звільниш мене сьогодні до заходу сонця, але спершу я повинен востаннє вчинити зло, бо нема в мене своєї волі з того проклятого дня, коли акнеани з’явилися в небі моєї планети!

— Якої планети? Офіру?

— Ні, це було не на цій планеті, яку ти називаєш Офіром. Моя батьківщина — нині крижана мертва кулька в глибинах Всесвіту. Колись, можливо, ви її знайдете. Ви — юна раса на самісінькому початку розквіту. Поки ти йшов по галереї, я прочитав усе в твоїй свідомості, я знаю все, що знаєш ти, знаю, хто ти зараз і ким ти станеш. І про те, що буде з тобою, я тобі зараз розповім, бо саме в цьому й полягає нав’язана мені роль: приносити нещастя, відкриваючи майбутнє!

— Відкриваючи майбутнє? Отже, Мак-Грегор був тут?

— Атож. І ще один представник твоєї раси. Я не скажу тобі, хто це був, ти сам дізнаєшся дуже скоро.

— Відкривати майбутнє? Отже, все визначено наперед, отже свобода волі — порожній звук?

— Ні. Хоча туземці Офіру й називають це місце Храмом Долі, — для них я божество, — свобода існує. Твоє майбутнє залежить від тебе, ти сам його творець, і воля твоя досить вільна. Я не можу визначати наперед, можу лише побачити те, що станеться. Для цього я посилаю свої сенсори в майбутнє по лінії твого життя. Уяви, що ти сам можеш перенестись у майбутнє й прочитати свою власну біографію, написану після твоєї смерті. Хіба це обмежить свободу твоїх вчинків?

— Так, адже я знатиму заздалегідь усе, що зроблю!

— Ні, бо в твоїй біографії буде написано про те, що ти зробив з власної волі, і ця подорож у часі буде теж там записана. Немає ніякої долі, нав’язаної тобі зовнішніми силами. Ясна річ, ти робитимеш тільки те, що зумовлено твоїми генами, твоїм вихованням, твоїм досвідом, твоїми особистими якостями. Ти вільний, бо ти сам дієш. Твої дії визначені наперед, бо ти є ти. Ти такий, яким тебе створили, і такий, яким ти став сам. Але час біжить, і я повинен відкрити твоє майбутнє. Особливо твоє майбутнє на планеті Ельдорадо. Дивись на цю блискучу цятку. І ти дивись, нещасливий звіре, який собі на лихо перестав бути звіром!

Низка картин, що змінювала одна одну з неймовірною швидкістю, проте чітких і яскравих, умить закарбувалися в пам’яті Те-раї. Розмови, подорожі, дні битв, ночі кохання, різні зорі, різні небеса, цілі роки — за кілька секунд. Нова планета з нескінченними рудуватими джунглями, туземці-іхамбе, його супутники й друзі, жінка чужої раси, ще одна жінка, гарненька, білява й небезпечна, любов і ненависть, і Лео, що помирає біля його ніг, скошений автоматною чергою, і юна білявка впоперек порога зі стрілою в грудях та мертвими очима, що вже не бачать ні чорного неба, ні струменів дощу, величезна хвиля горя й безсилої люті, і кінцева перемога, безглузда й сумна. Потім — нова подруга, сильна й ніжна, і знову битви й довге життя творця нової цивілізації, численні могутні сини, вродливі й дужі доньки, вірний друг, який прилітає час від часу, і зрадники, і нові міста, і небезпека, що загрожує із Землі, а наприкінці спокій та ніч.

Тераї здригнувся, дивуючись, що він ще живий, ще молодий. У нього розвалювалась голова. Лео ревів, обхопивши лапами голову, мовби намагався вирвати стрілу, що застряла в черепі.

— Не трать марно сил, Лео! Нам доведеться навчитися жити, знаючи своє майбутнє. Ми з цим упораємось, Лео, бо…

Він замовк, не докінчивши фрази. Лео лишалося тільки десять років життя. Він загине на Ельдорадо, рятуючи йому життя.

Відтак головний біль скінчився. До нього повернувся спокій, навіяний істотою, яка ховалася за вівтарем.

— Я зробив це востаннє, — озвався голос. — Перш ніж ти мене знищиш, я хочу тобі ще дещо сказати. Ти помреш у віці ста двадцяти чотирьох років, могутнім, коханим… і самотнім, як усі розумні істоти. Та все ж не таким самотнім, як я, бо я — останній і зі мною помре моя раса.

— Хто ж ти?

— Я був розумною істотою на планеті, яку називали Ріа. Наша цивілізація розквітла, ми перебували на порозі розгадки таємниці міжзоряних польотів, коли з’явились ті, інші, акнеани. Вони знищили нашу расу, планету й усі наші колонії в нашій сонячній системі. Ніхто не зумів урятуватись! А декого акнеани захопили, аби використати їхній мозок. Я був одним з таких бранців. Мене звали Фленг-Ші… три з лишком тисячі років тому. Мене приспали, а коли я прокинувся, то був лише часточкою велетенського комп’ютера. Тут, на Офірі. Незабаром моя гіпнотична сила вичерпається, ти розшукаєш двері й знищиш мене.

— Але для чого все це робилось? З якою метою?

— Мої господарі належали до раси, що вимирала, і цього не могли ні зупинити, ні сповільнити всі їхні величезні знання. А вони ж панували над усією цією частиною Галактики! Отож, усвідомивши, що їм судилося зникнути, вони зробили так, щоб жодна інша раса не змогла посісти їхнє місце. В безсилій люті розшукували вони планети з розумними істотами. Населення одних знищували, а на інших споруджували Храми Майбутнього, як тут, на Офірі.

— І їхній намір здійснився?

— Тут здійснився. Пухі швидко розвивались. Але через кількасот років після моєї появи вони були зламані назавжди й повернулись до кам’яного віку. Вони зникли, чи не так?

— Еге ж.

— Небагато істот може витерпіти тягар знання свого майбутнього.

— Але ж ніхто не примушував їх приходити сюди!

— Ніхто, якщо вони перебували поза полем мого гіпнотичного впливу, яке було досить потужне, особливо спочатку. Але існує притягальна сила таємниці, перед якою важко встояти. Досить було прийти до мене їхнім правителям, як решта прийшли вслід за ними. Ну, а потім, чим дужче руйнувалась цивілізація, тим могутнішим божеством я ставав. До мене приходили на пораду, це стало неодмінним ритуалом посвячення. Певне, так само було і в інших світах.

— На щастя, вони не знайшли ні Землі, ні Тіксани, ні…

— Найімовірніше, що вони зникли раніш. Я, певне, останній з Храмів Майбутнього. Та й мені залишилось уже недовго, навіть коли б ти, людино долі, не прийшла. Знання моїх господарів були величезні, проте ніхто не може змагатися з вічністю. Моя влада з часом ослабла. Ти її відчував, та й то вже дуже слабко, поблизу мене. А тепер вона зовсім зникла: ти вільний!