— Тобі треба було зостатися вдома. Верноне, розгулювати своїми плантаціями, а не джунглями, мати справу з неграми, що звикли промовляти “так, масса”, а не з Нгалою, і цікавитись — так собі, знічев’я — якимось лінчуванням, а не пошуками давньоафриканської культури.

— Всього кращого, Джіме, — тільки й відповів я і швидко пішов геть.

Я пречудово міг знайти шлях і без нього і зовсім не мав бажання залишати свою шкіру в джунглях тільки через те, що він несподівано втратив глузд.

Несподівано?

Не знаю.

Я знизав плечима і пішов лісом, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком. Я ж бо знав, що Джім завжди був несповна розуму, що його батько, невдаха Чарлі Браун, найбільший злидар з усіх білих жителів Джорджії, один із тих волоцюг, котрі живуть упереміш із неграми, здатні напиватися з ними й навіть одружуватися з негритянками и дюжинами плодити на світ нещасних дітей, які з перших днів свого життя ладні проклинати батьків. Щоправда, Чарлі одружився не з негритянкою, а з якоюсь Евдорою, котру підчепив невідомо де, однак вони обоє надривались на плантації поруч із неграми. І якби я випадково не зустрівся з Джімом… Хоч як я старався, але в цій імлі, під густим листям, що тіснилось на змієвидних гілках, поміж стовбурами, обплетеними сіткою ліан, по тванюці, яку мені не хотілося б називати землею, іти швидко було неможливо. Усе довкола таємниче шелестіло й ворушилося, ніби я забрів у пастку, чиї стіни ладні були ось-ось розчахнутися, полишивши мене сам на сам з якимось із тих диких звірів, котрі, як я відчував, безшумно скрадалися за зеленими завісами листя, винюшкуючи мої сліди й зарання облизуючись. До того ж, у глибині душі я не дуже вірив, що йду правильно до священних руїн, про які розказував нам Нгала. Той, хто вирушає в джунглі — та ще й уночі, — маючи намір брести навздогад, не швидко наближається до мети. Я всім серцем проклинав Джіма й дослухався, сподіваючись, що він усе ж пішов услід за мною. Проте я знав, що ніяка сила не зрушить його з місця, якщо тільки він сам не передумає. Та ще гірше — і це я знав напевно: ніяка сила не здатна вибити йому з довбешки того, що він туди втокмачить.

…Мені було тоді, певне, років вісім. Стояло літо, і я геть засапався, поки прибіг у маленький акацієвий гайок, де ховався старий негр, котрий гнав самогон у ветхій халупі, побудованій колись давно ще моїм дідом Стюартом. Щоправда, ховався — це ми тільки так казали. Насправді ж Іаків зовсім ні від кого не ховався, бо самогон у нього купував сам шериф Хоуард. Звісно, не особисто, а через здорованя Джо — адже не міг шериф власною персоною з’являтися до Іакова по спиртне. Я хочу сказати, що Іаків цілком відкрито жив у цій халупі й, напевне ж, сплачував моєму батькові якусь оренду, грішми чи самогоном (гадаю, скоріше за все самогоном). Іакова я боявся, бо він завжди був п’яний, але мені подобалось підглядати за ним, доки він вовтузився під акаціями, котив барильце чи плівся по воду до маленького струмочка, котрий ледве сочився поза його халабудою. Я й нині ще пам’ятаю, з яким захопленням, затамувавши подих, я вдивлявся в нього, бо він — як би це сказати? — був людиною особливою. Одного разу я чув, як моя мати осудливо говорила про нього з негром-проповідником і звинувачувала його в тому, що він “робить ще нещаснішими людей, котрі й так уже нещасні”, і в моїй дитячій уяві старий поставав якимось демоном, що на довершення святотатства мав ім’я біблейського патріарха. Проте цей демон притягав мене значно дужче, аніж святі, про яких нам розповідав священик, і, коли я дивився, як він, заточуючись, блукає під зеленими кронами акацій, мені здавалось, ніби я присутній при якомусь таємничому ритуалі, схожому на чорну мессу.

Його звичне заняття було схоже на релігійний ритуал, бо він весь час наспівував уривки духовних гімнів і з його товстих бузкового кольору уст на кожному кроці злітали імена біблейських святих. Згадуючи про це нині, коли я вже дорослий, я кажу собі, що старий був надто простим і вірував надто нехитро, а отже не вбачав жодного протиріччя між біблейськими заповідями й потайним винокурінням. І все ж тоді мені здавалося, що він, справляючи свою службу, глумиться над усім священним для людини. Це, вочевидь, і було поясненням того жаху, який я відчував, коли стежив за ним.

Я щойно перебіг через струмок по перекинутому через нього невеличкому дощатому місточку й заховався за деревами, щоб непомітно підкрастися якомога ближче до халупи, аж раптом над моєю головою пролунав голос, котрий линув, здавалося, просто з неба:

— Агов, білий, що тобі тут потрібно?

Першої миті мені здалось, що це якийсь ангел вимагає пояснення за нечестиву цікавість до старого. Мене кинуло в піт, коліна затремтіли. Та, підвівши зляканий погляд, я вгледів на дереві хлопчика приблизно мого віку й очманіло пробурмотів:

— Чому ти виліз на акацію? Там же шпичаки…

— Це не акація, а шовковиця, телепню! Позбувшись страху, я так зрадів, що навіть забув про образу.

— Чому ти називаєш мене білим? Адже ти сам білий.

Як він стрибнув з дерева, я навіть не помітив. Мов кішка. Він був босий, з розпатланим чубом, одягнений у порвані штани й сорочку. Та більш за все мене вразив шматочок червоної матерії, пришитий там, де малося бути серцю.

— Так, я білий, але — слон! — заявив він так, ніби це було само собою ясно. — Що тобі тут потрібно?

Мені й невтямки було, що я міг би запитати те саме в нього, а оскільки відповіді придумати я не зміг, то вирішив змінити тему.

— Чому в тебе червона ганчірка на грудях?

— Я поранений, — відповів він так лагідно, що це ввело мене в оману. А після цього одразу ж кинувся на мене.

Ми покотились по траві. Спочатку я подумав був, що він просто хоче поборюкатись, як це властиво хлопцям нашого віку, однак мій несподіваний супротивник швидко довів мою величезну помилку. Він добряче відлупцював мене. Я почав горлати так голосно, що мої крики почув старий демон з довгим сивим волоссям і вийшов із своєї халабуди. Те, що мене врятував саме Іаків, було несподіванкою — від здивування я навіть забув потім поскаржитись батькові. Старий, як завжди, був п’яний — ішов похитуючись, а язик заплітався. Але все ж тримався на ногах досить міцно — він схопив нас своїми могутніми ручищами, мовби кошенят, і посадив по правий і лівий бік од себе, добродушно примовляючи:

— Ягнята божі, маленькі ягнята… бее… бее…

Ми з Джімом розреготались, старий теж зареготав. Одначе відтоді я добре запам’ятав, що коли Джім згадує білого слона, з ним треба бути насторожі.

Раптом мені здалося, ніби я збився зі шляху. Зупинився, посвітив навсебіч ліхтариком. Довкола не було нічого видно, хіба що стовбури дерев, і в їхній зеленій незрушності ввижалася глумлива посмішка. Мені вже подумалось, чи не краще вернутися назад і знайти Джіма. Може, за цей час він уже трохи спам’ятався. Насправді ж це була спроба обдурити себе (десь у глибині душі не було сумніву, що повертатися до Джіма — даремна річ), одначе я розгубився, наче сліпе цуценя. Про всяк випадок — щоправда, без особливої на те надії — голосно прокричав кілька разів ім’я Нгали. Навіть сьогодні я вважаю за краще не знати, який звір відповів мені. Його гарчання пролунало так близько, що я, вже ніскільки не роздумуючи, майнув уперед, наче ядро з гарматного жерла, перескочив через дерево, яке лежало впоперек стежини, проломився крізь плетиво мокрих ліан і, заточуючись, ледве переводячи віддих, спинився посеред замуленого болітця. Вода тут не сягала краю моїх халяв. Проте я не насмілився рушити далі, бо не мав певності, що дістануся твердого грунту— попереду, скільки сягав промінь ліхтарика, виднілося те саме зелене болото, в якому я стояв.

Раптом довкола залягла тиша, ніби джунглі затамували подих.

За мить почувся якийсь шум. Я присвітив ліхтариком у той бік, і в плямі світла виник Джім.

— Не будь дурнем, Верноне, — сказав він.

— Я, здається, заблукав.

Він стояв потойбіч зваленого дерева.

— Руїни там.

І він показав рукою праворуч.