Я забрьохав по воді. Дивно, наскільки мене заспокоїла сама його присутність — я навіть про руїни спитав так байдуже, мовби мова йшла про щось далеке й абстрактне.

— Звідки ти знаєш?

Він не відповів і лиш простяг мені руку, аби допомогти переступити через дерево, що лежало в болоті. Я схопився за руку, і раптом вона із страшною силою потягла мене вперед. За мить Джім притис мене до грудей так, що я не міг навіть поворухнутись, і почав напихати мені в рота якусь гидоту — вона була липка, тягуча, пекуча, а все ж пахла квітами.

— Я не егоїст, — сказав він. — Залишив шматочок і для тебе.

Він притис долоню до мого рота. Цей клятий шматочок диявольського гриба обпік мені язик і піднебіння. Як я не намагався, мені не вдавалось його виплюнути. Коли я спробував виштовхнути його язиком, Джім з силою вдарив мене по потилиці.

Я підстрибнув і мимохіть проковтнув ту гидоту.

Джім випустив мене й відступив крок.

— Не будь дурнем, Верноне, — повторив він. — Без лнаги ми в джунглях загинули б. Жоден хижак не займе людину, яка з’їла лнагу.

— Охоче вірю! Ці хижаки розумніші за деяких випускників Гарварда…

Я мав померти від отрути й чудово розумів, що зарадити цьому чимось уже неможливо. У моїх словах вчувалась безнадійна покірність долі, все тіло дрижало.

— Погаси ліхтарика, випускник Гарварда.

— Що ще?

— А ще не будь таким розумним.

Мені тепер усе було байдуже. Я погасив ліхтарика.

— Ну як?

Я знизав плечима.

— Отрута починає діяти. Я відчуваю, як поколюють губи.

— Твої думки ніколи не позначались глибиною. Навпаки, вони були нав’язливими, — вигукнув Джім. — Хіба тобі дороге життя?

Поколювання швидко дужчало. Воно спустилося на підборіддя, охопило щоки, очі, повіки, чоло, шию.

Джім чекав.

І хоча за мить до цього морок був цілковитим, наче в замкненій шафі, я виявив, що поступово починаю бачити. Ні, річ не в тім, що мої очі звикли до темряви. Вона, як і досі, була непроглядною. Однак тепер я чітко вирізняв усе, на що дивився. Я бачив дерева, Джіма.

— Ну як, прозріваєш? — спитав він.

І тут я пригадав, що він знайшов мене без ліхтарика: у нас на двох був лише один ліхтарик. Але тепер я міг уже не дорікати собі тим, що залишив Джіма в темряві.

— Так, правда, я бачу.

— От і чудово. Тоді — вперед!

Я справді бачив дедалі краще. Джім упевнено простував туди, куди показував мені раніше, і я рушив услід за ним.

— А музику ти теж чуєш? — спитав я його.

Вже кілька секунд я вловлював безперервний тихий звук, схожий на зітхання органа, низький і глибокий, а тепер за ним чулися якісь інші звуки — м’які переливчасті акорди, мовби невидимі пальці торкали струни арфи.

— Спинись на хвильку, — сказав Джім.

Ми обидва спинились.

Арфи вмовкли, звучав тільки орган.

— Це зелений колір джунглів.

Його слова не видались мені дивними — я одразу зрозумів, що зелений колір обернувся на звук. Дивною тільки була спокійна байдужість, з якою я згадав, що отруєний. Втім, про це я більше не думав: якщо ж думка про те, що я проковтнув шматок пурпурного гриба, інколи й приходила мені на пам’ять, то лише як просте усвідомлення факту — так байдуже ми, помітивши грудку землі, піднімаємо ногу вище, аби не спіткнутися. Звісно, я знав, що гриб був… Але це вже не мало ніякого значення.

— Ходімо, — скомандував Джім.

І знову акорди арфи. Мені вже не потрібно було пояснювати, що я чую колір своїх чобіт. їх я, безумовно, бачив, коли дивився під ноги.

— Ну?

— Так, це мої чоботи.

— Ти прогресуєш, Верноне. А руїни?

— Що — руїни?

Він замовк і йшов далі поперед мене. Підвівши очі й глянувши поверх його голови крізь листя, звідки виривався могутній і глибокий акорд органа, я раптом побачив десь далеко попереду велетенський майдан, оточений стіною, котру дощі й вітри, а може, й люди перетворили в неправильний зубчастий хребет, що розповзся навсебіч. І тієї ж миті я почув звучання рудих руїн.

— Джіме! — закричав я.

— Ми скоро прийдемо.

І справді, йти залишалось небагато. Дерева стали нижчими, ліани розступилися, і ми нарешті вийшли на тверде, на справжню землю, котра приємно пружинила під ногами.

Джім протяжно закричав:

— Е-егей, Нгало!

І в цю мить я помітив місяць — досі його ховала зелена покрівля лісу. Це був повний місяць, круглий і червоний, який можна побачити тільки в Африці, місяць, мовби виліплений з червонястої африканської землі — з землі, сказати б, просякнутої сонцем, яка випромінювала свій жар, накопичений за день. Червоне світло заливало глиняні стіни, що здіймалися над руїнами на паморочливу висоту, і музичний відповідник червоного кольору пролунав тепер у моїх вухах, ніби пронизливий зойк саксофона. Глибокі органні акорди джунглів змовкли.

Я дивився на руїни з-під величної арки входу і слухав, як на тлі трагічної мелодії саксофона відлуння Джімового голосу кажаном перепурхувало од стіни до стіни.

— Нгало… ало… ало…

Враз я перестав чути саксофон. Проте мені виділись вибухи кольору, фейеричні плями, що спалахували в небі, на глиняних стінах — скрізь, куди я тільки переводив погляд. Вони вибухали мовби фейєрверки й розпадалися на клубки, на потоки кольорів, котрі перепліталися між собою, як в улюбленій грі в дитинстві, коли ми розмальовували сторінки альбомів строкатими фарбами, складали аркуші, а після, розкривши, милувались тісю строкатістю узорів, що лишалась на вологому папері.

— Джіме! — гукнув я. — Джіме!

Вибухи кольору зробились нестерпними, їхнє іскристе сяйво стало таким яскравим, що я, засліплений, замружився.

— Чого ти кричиш? — спитав Джім, і переді мною райдужними переливами простерлися шовкові ріки.

— Я бачу звуки! — промимрив я, стежачи, як відтінки поволі змінювали один одного.

То були дивні органічні переливи — зелений, блакитний з перламутровим відсвітом, і серед них повільно розкривала свій пломінь троянда на три пелюстки. Від цього вибуху краси мені перехопило подих. Кольорові полотнища маяли мовби крила, зливалися в суцільну, вкриту дрібними брижами поверхню, і якась внутрішня сила вигинала їх, розтоплювала, ніби вони були з воску, змушувала ковзати й погойдуватись довгими, розміреними, неповторно витонченими хвилями. В сліпучому світлі виникали і знов щезали гойдливі нестійкі звивини. Вони здіймались тонким серпанком, гамою кольорів, бенкетом форм і відтінків, породжуючи безкінечні калейдоскопічні узори, позбавлені будь-якого сенсу, однак чарівливі. Я почувався так, наче опинився в якомусь незбагненому раю, де панує бездоганна легкість. Усе, що могло б здатися грубим, начебто витончувалось, як після фейєричного стану невагомості й плинності. Позбавлений ваги власного тіла, я розчинився в нереальному просторі.

— Нгала тут! Нгала ждати вас!

Спочатку гойдливі кола, потім плавкий хоровод об’ємів і кольорів.

— Я радий тебе бачити, Нгало!

Голос Джіма породив могутні артезіанські фонтани. Болісно напружуючи тіло всією силою волі, я змусив себе спрямувати погляд на статую з чорного дерева, висріблену місяцем, що постала перед нами. Обличчя Нгали було сірувате; такими завжди стають лиця чорношкірих, коли вони бліднуть. Він розкрив рота, але губи йому так тремтіли, що він не зміг вимовити жодного слова, а очі вирячились так, що білки, здавалось, закрили щоки й піднялися до брів.

— Лнага, — видихнув він нарешті, ступивши крок назад. — Лнага…

Я здивовано обернувся до Джіма. Вперше відтоді, як ми вийшли до стіни, що оточувала мертвий світ руїн, відтоді, як місяць облив нас своїм кривавим світлом, я глянув на Джімове обличчя. Потрясіння було таким сильним, що мені перехопило подих. Сірі Джімові очі палали тим самим фіолетовим вогнем, що й знайдений нами гриб. Навіть білки стали фіолетовими. Золоті іскри, мов крихітні істоти, танцювали в їхніх фіолетових глибинах, наділені дивним самостійним життям. Певне, у виразі мого обличчя було стільки недорікуватої розгубленості, що Джім швидко шепнув мені: