Він спустився металевими сходами до лабораторії і, поки йшов, стукіт його підборів луною віддавався у тих невидимих кутках, де причаїлися жах і докори сумління.

Якби не раптова смерть Генрі, подумав він, усе було б гаразд. Сяк-так завершили б роботу. Та він знав, шансів на це було обмаль. Бо, коли б не смерть Генрі, обов’язково знайшовся б ще якийсь привід для вибуху. Вони були готові до цього, більше, ніж готові. Вже кілька тижнів щонайменша подія будь-якої миті могла підпалити запал.

Він знайшов штемпель, подушечку з фарбою й важкими кроками почав підніматися сходами нагору.

Списки героїв лежали на столі. Хтось приніс коробку з-під взуття і зробив з неї щось на зразок урни для голосування, прорізавши у кришці щілину.

— Всі ми всядемось на цій половині кімнати, — сказав Форестер. — А потім будемо по черзі вставати й голосувати.

І хоча при слові “голосувати” всі здивовано перезирнулися, він удав, ніби нічого не помітив.

Лодж поклав штемпель і подушечку з фарбою на стіл, перетнув кімнату й влаштувався у своєму кріслі.

— Хто розпочне? — запитав Форестер.

Ніхто не поворухнувся.

Їх лякає навіть це, подумав Лодж.

Першим наважився Мейтленд.

В абсолютній тиші вони підходили по черзі до столу, ставили помітки на списках, складали аркуші й кидали їх у коробку. Кожен з них чекав, доки попередній повернеться, перш ніж самому йти до столу.

Коли все скінчилося, Форестер підійшов до столу, взяв коробку, струсонув її кілька разів, повертаючи навсібіч, аби бюлетені перемішалися так, щоб по тому, в якому порядку вони лежать, не можна було здогадатись, де чий.

— Мені потрібні для контролю двоє, — сказав Форестер.

Він оглянув присутніх.

— Крейвен, — покликав він, — Сью.

Вони встали й підійшли до нього. Форестер відкрив коробку, витягнув один папірець, розгорнув його, прочитав і передав доктору Лоуренс, а вона далі Крейвену.

— Безпорадна Сирітка.

— Сільський Дженджик.

— Інопланетне Чудовисько.

— Чарівна Бестія.

— Юна Красуня.

“Тут щось не те, — подумав Лодж. — Тільки ця дійова особа могла належати Генрі. Адже Юна Красуня з’явилася на екрані останньою! Вона ж була дев’ятою”.

Форестер продовжував розгортати папірці й називати імена героїв, помічених хрестиками.

— Представник Неземної Дружньої Цивілізації.

— Звичайний Юнак.

Лишилося тільки двоє. Тільки двоє. Бідний Філософ і Вусатий Злодій.

Спробую вгадати, вирішив Лодж. Поб’юсь об заклад сам із собою. Заб’юся, хто з них герой Генрі. Це Вусатий Злодій.

Форестер розгорнув останній папірець і прочитав:

— Вусатий Злодій.

Я програв, майнуло в Лоджа. Він почув, як решта зі свистом втягнули в себе повітря, зрозумівши всю жахливість результату цього “голосування”.

Героєм Генрі виявився Бідний Філософ — головна дійова особа вчорашньої Вистави, найдіяльніша й найенергійніша.

Записи у блокноті Генрі були надзвичайно стислі, почерк нерозбірливий, і цим трохи нагадував автора. Символи й рівняння вражали чіткістю написання, та в них був якийсь своєрідний, сміливий нахил; лаконічність фраз межувала з грубістю, хоча важко було зрозуміти, кого він хотів образити — хіба що самого себе.

Мейтленд закрив записника й відштовхнув його від себе на середину столу.

— Що ж, тепер ми знаємо, — промовив він.

Вони сиділи мовчки, обличчя їхні були бліді й видовжені, ніби зараз, у цю тяжку хвилину, вони побачили привид, на якого натякав Крейвен.

— Досить! — вибухнув Сіффорд. — Я не бажаю…

— Що ви маєте на увазі? — поцікавився Лодж.

Сіффорд не відповів. Він сидів, поклавши перед собою руки на стіл — то з силою стискав кулаки, то розтуляв їх, витягаючи пальці так, ніби самим тільки зусиллям волі намагався протиприродно вивернути їх.

— Генрі був психічнохворий, — коротко сказала Сьюзен Лоуренс. — Тільки хвора людина могла висунути таку ідею.

— Від вас, як від лікаря, — зауважив Мейтленд, — слід було сподіватися такої реакції.

— Я працюю в ім’я життя, — заявила Сьюзен Лоуренс. — Я поважаю життя і моя робота полягає в тому, щоб підтримувати його в людському тілі якомога довше. Я відчуваю глибоке співчуття до всього живого,

— А хіба ми не відчуваємо?

— Я тільки хочу сказати, що для того, аби по-справжньому збагнути, яке це чудо — життя, треба всього себе присвятити йому і всім своїм єством перейнятися його могутністю, величчю і красою.

— Але, Сьюзен…

— І я знаю, — вела вона далі, ніби не чуючи заперечень, — я знаю, що життя — це не розпад і розклад матерії, не її старіння, не хвороба. Визнати життя проявом виснаження матерії, останнім ступенем деградації мертвої природи рівнозначно твердженню, ніби норма існування Всесвіту — це застій, відсутність еволюції, розумного життя й мети.

— Тут виникає плутанина через семантику, — зауважив Мейтленд. — Ми, живі істоти, користуємося певними термінами, вкладаючи в них свій специфічний зміст, і ми не можемо співставити їх із термінами, що мають єдиний зміст для всього Всесвіту, навіть коли б знали їх.

— А ми їх не знаємо, — додала Елен Грей. — Можливо те, що ви говорите, й правда, особливо, коли висновки, яких дійшов Генрі, відповідають дійсному стану речей.

— Ми перевіримо записи Генрі, — похмуро сказав Лодж. — Ми крок за кроком простежимо перебіг його думок. Особисто я вважаю, що він помилився, та ми не можемо спокійно відкинути їх, а раптом його правда.

— Це ви до того, що, навіть коли виявиться, що він мав рацію, нашу роботу не буде припинено? Невже для досягнення поставленої перед нами мети, ви збираєтесь використати навіть таке відкриття, що принижує Людину?

— Авжеж, — відповів Лодж. — І коли життя — це симптом хвороби й старіння матерії, що ж, нехай буде так, нічого з цим не поробиш. Як справедливо відзначили Кент і Елен, зміст наших термінів дуже специфічний і залежить від категорій, якими ми мислимо. Чому ж не можна припустити таке: те, що для Всесвіту смерть — для нас життя? Коли Генрі не помилився, він відкрив те, що існувало завжди, споконвіку.

— Ви не розумієте, що говорите! — скрикнув Сіффорд.

— Помиляєтесь, — гаркнув Лодж. — У вас просто не витримують нерви. У вас і ще в декого. І в мене, мабуть, теж. Або в усіх. Нами заволодів і править страх: у вас перед дорученою вам справою, у мене — страх перед тим, що її не буде виконано. Ми в безвихідному становищі. Ми б’ємось головою об кам’яні стіни своєї совісті й моральних норм. На Землі ви не так сприймали б цю ідею. Спершу ви покуштували б її трішечки, а потім, доведи вам, що припущення Генрі вірне, проковтнули б її всю і продовжували б шукати першопричини того захворювання й розпаду матерії, яке ми звемо життям. А відкриття ви просто взяли б до відома, воно лише збільшило б ваші знання, і все. А тут ви б’єтесь головою об стіну й кричите від жаху.

— Бейярде! — закричав Форестер. — Ви не наважитесь…

— Наважусь, — відповів Лодж, — і не зупинюсь. Мене нудить від їхнього хникання і стогону. Я стомився від цих розбещених фанатиків, які довели себе до фанатичної нестями, дбайливо вигодовуючи в собі надумані, безпідставні страхи. Щоб упоратися з нашим завданням, потрібні чоловіки й жінки, що мають гострий розум і тверду волю. Для такої роботи потрібні величезна сміливість і високорозвинений інтелект.

У Крейвена від люті губи стали, мов крейда.

— Але ж ми працювали, — не витримав він. — Навіть тоді, коли проти цього повставали усі наші відчуття, навіть тоді, коли наші уявлення про порядність, етику, наш розум і релігійний інстинкт закликали нас кинути цю роботу, ми все ж таки її продовжували. І не тіште себе надією, ніби нас утримували ваші солодкомовні проповіді, жарти, підбадьорливі поплескування по плечу, ніби нас надихало ваше штукарство.

Форестер стукнув кулаком по столу.

— Облиште суперечку, — зажадав він. — Повернімося до справ.

Крейвен випростався в кріслі, ще блідий від гніву. Сіффорд і далі стискав кулаки.