— В записах Генрі сформульовано висновок, — сказав Форестер. — Хоча навряд чи можна вважати це висновком. Назвемо його гіпотезою. То як з нею бути? Забути її чи перевірити її правильність?

— Я вважаю, що треба перевірити, — заявив Крейвен. — Цю гіпотезу висунув Генрі. Та Генрі помер і не може виступити на захист своєї ідеї. Наш обов’язок перед ним — перевірити правильність його припущення.

— Коли це взагалі можна перевірити, — зауважив Мейтленд. — Особисто мені здається, що це скоріше з галузі філософії, ніж конкретних наук.

— Філософія йде пліч-о-пліч з усіма конкретними науками, — мовила Еліс Пейдж. — Ми не можемо відкинути її тільки тому, що на перший погляд вона видається надзвичайно складною.

— До чого тут складність? — заперечив Мейтленд. — Я мав на увазі… Ет, до біса ці розумування, краще вже давайте перевіряти її.

— Згоден, — сказав Сіффорд. Він швидко повернувся до Лоджа. — Але, якщо перевірка дасть позитивні результати чи будь-які докази на користь цієї гіпотези, якщо ми не зможемо її повністю спростувати, я негайно припиняю роботу. Попереджаю вас про це офіційно.

— Це ваше право, Сіффорде. Можете скористатися ним коли вам заманеться.

— Можливо, буде так само важко довести як правильність цієї ідеї, так і її хибність, — мовила Елен Грей.

Лодж зустрівся поглядом із Сью Лоуренс — вона похмуро усміхалась і на її обличчі був вираз мимовільного захвату з відтінком цинізму, ніби вона саме говорила йому: “Так, ви знову домоглися свого. Я не сподівалася, що цього разу вам теж пощастить. Справді, не сподівалась. Та я помилилась. Але так не може тривати вічно. Колись настане час…”

— Заб’ємось? — пошепки спитав він у неї.

— Згода, — відповіла вона.

Лодж засміявся, хоча знав, що вона має слушність — має слушність навіть більше, ніж їй здається. Цей час уже настав і спецгрупа № 3 під кодовою назвою “Життя” фактично перестала існувати. Виклик, що кинув Генрі Гріфіс своїми записами в блокноті, підстьобнув усіх, і вони й далі працюватимуть, виконуватимуть, як і раніше, свої службові обов’язки. Та їхній творчий запал згас назавжди, бо їх надто тісно обсіли жах та упередженість, а думки зав’язалися таким вузлом, що вони майже повністю втратили здатність до здорового сприйняття дійсності.

Якщо Генрі Гріфіс хотів зірвати виконання програми, подумав Лодж, то зробив це чудово. Але ж він зробив це ще живий, в останні свої дні, ба навіть хвилини. Лоджу раптом здалося, ніби тут забринів неприємний жорсткий сміх Генрі, і він здивовано знизав плечима, бо Гріфісові бракувало почуття гумору.

Хоча Генрі виявився Бідним Філософом, важко було ототожнити його з таким героєм — старим пишномовним брехуном з вишуканими манерами. Адже сам Генрі ніколи не брехав і не вихвалявся, манери його не відзначалися витонченістю і він не був таким балакучим. Взагалі це був незграбний, мовчазний чоловік, розмовляв він зрідка — уривчасто й буркотливо.

Жартун, подумав Лодж. Який же він після всього жартун? Невже він з допомогою свого героя — Філософа — висміював їх, знущався з них, а вони навіть не помічали цього?

Він похитав головою, подумки сперечаючись сам із собою.

Коли Філософ висміював їх, то робив він це так витончено, що ніхто не відчув кпинів, так майстерно, що це нікого не образило.

Та найстрашніше полягало не в тому, що Генрі нишком робив з них посміховисько. Жахливе було інше — те, що Філософ з’явився на екрані другим. Він вийшов слідом за Сільським Дженджиком і протягом усієї вистави був у центрі уваги, уминав індичу ніжку й розмахував нею в такт своїй пишній промові, якою поливав слухачів, ніби автоматною чергою. Безперечно, Філософ був найвидатнішим героєм всієї Вистави!

Це означає, що жоден з них не міг експромтом створити його й вивести на екран, бо ніхто не міг так швидко з’ясувати, хто з дев’яти був героєм Генрі, ніхто не зміг би гак переконливо керувати ним, якщо не мав з ним справи раніше. І жоден з них не міг рівноцінно керувати двома героями одночасно тривалий проміжок часу, особливо тоді, коли один із них — Філософ — говорить без упину.

А це знімало підозру хоча б з чотирьох учасників учорашньої вистави.

І могло означати:

або те, що серед них був присутній привид;

або те, що машина має пам’ять;

або те, що вони — всі вісім — стали жертвами масової галюцинації.

Проте жодне з трьох припущень не витримувало ніякої критики. І взагалі все, що тут відбувалося, здавалось абсолютно незбагненним.

Уявіть собі групу висококваліфікованих учених, вихованих у дусі матеріалістичного підходу до дійсності, скептицизму й нетерпимості до всього, від чого віє хоч трішечки містикою; учених, що вивчають факти й тільки факти. Що може спричинити розпад такого колективу? Не клаустрофобія, що розвинулася внаслідок тривалої ізоляції на цьому астероїді. Не постійні докори сумління, причина яких — неспроможність вирватися з полону етичних норм, що міцно вкорінилися. Не атавістичний страх перед привидами.

Тут діяв якийсь інший фактор. Той фактор ще нікому не спадав на думку, подібно до того, як ніхто досі не замислювався над новим підходом до вирішення поставленого перед ними завдання. Тим самим підходом, про який згадував за обідом Мейтленд, коли сказав, що для проникнення в таємницю першопричини життєвих явищ їм належить підступитися до цієї проблеми з іншого боку. “Ми йдемо хибним шляхом, — сказав тоді Мейтленд. — Нам необхідно знайти новий підхід”. Мейтленд мав на увазі те, що для їхніх досліджень не підходять старі методи накопичення й аналізу фактичного матеріалу, що наукове мислення так довго працювало в одному напрямі, що не може знайти тепер іншого, що треба шукати нову концепцію, аби наблизитися до суті життя.

Чи справді Генрі, запитував себе Лодж, знайшов той новий підхід? Цей новий підхід і смерть Генрі знищили їхню групу.

Чи, може, існує ще якийсь підхід — фактор, що не відповідає традиційному мисленню, стандартній психології?

Вистава! — раптом сяйнуло в нього. Можливо, цим фактором була Вистава? Що, коли Вистава, покликана згуртувати членів групи й допомогти їм зберегти здоровий глузд, якимось чином перетворилася на двосічний меч?

Вони почали підводитися з-за столу, щоб розійтись по кімнатах і перевдягтися на обід. А після обіду — знову Вистава.

Звичка, подумав Лодж. Навіть зараз, коли все йде шкереберть, вони дотримуються звичок.

Вони перевдягнуться на обід, вони гратимуть у Виставі. А завтра прийдуть до своїх лабораторій і знову працюватимуть, та робота їхня буде марною, бо мета, досягненню якої вони віддали усі свої професійні знання, перестала для них існувати, вона спалена жахом, протиріччями, що роздирають душу, смертю одного з них, привидами.

Хтось торкнувся його ліктя, і Лодж побачив, що поряд стоїть Форестер.

— Ну то як, Кенте?

— Як ви себе почуваєте?

— Нормально, — відповів Лодж і, трохи помовчавши, додав: — Ви, безумовно, розумієте, що це кінець.

— Ми ще повоюємо, — промовив Форестер.

Лодж похитав головою.

— Тільки не я. Хіба що ви, адже ви молодші за мене. Я згорів разом з усіма.

Вистава почалася з того, на чому урвалася напередодні: всі герої на екрані, з’являється Юна Красуня, а Бідний Філософ, самовдоволено потираючи руки, промовляє:

— Як чудово! Нарешті ми всі зібрались.

ЮНА КРАСУНЯ (не дуже впевнено тримаючись на ногах). Послухайте, Філософе, я й сама знаю, що спізнилася, та не треба на цьому наголошувати. Звичайно, ми всі тут. А мене затримали важливі справи.

СІЛЬСЬКИЙ ДЖЕНДЖИК (вбік, по-селянськи лукаво). Джин і гральний автомат.

ІНОПЛАНЕТНЕ ЧУДОВИСЬКО (виткнувши голову з-за дерева). Тск хрстлгі вглатер, тск…

А з Виставою щось негаразд, подумав Лодж.

Був у ній якийсь дефект, щось неправильне, щось жахливо чуже й незвичне: таке, від чого проймає дрож, навіть коли це чуже неможливо визначити.

Щось було негаразд і з Філософом, причому непокоїла не його присутність на екрані, а щось зовсім інше, незрозуміле. Дивно зміненими здавалися Юна Красуня, Звичайний Юнак, Чарівна Бестія і всі решта.