— Так, звичайно, Господи, звідтам тобі видніше, — огризнувся Пасків. — Ушивайся вже, бо точно без погонів лишуся через тебе. І нотацій мені тут не читай. Не на того натрапив. Я, між іншим, уже забув, коли востаннє спав бодай годин п’ять за ці кляті місяці. Хлопці мої один в одного перепитують: «Що таке вихідний?». Слідчого прокурор нахиляє що три дні, так точно. Але немає доказів, немає підозрюваних, немає мотиву... Як ти його знайдеш, га? Чуєш, грамотій, до тебе звертаюся? Як? До кожної жінки в місті охоронця приставиш?

Сокіл скрушно похитав головою.

— Мотив завжди є, — заявив він, відсуваючи від себе вже не потрібну теку, і встав із-за столу. — Він може бути непомітним, жахливо викривленим, таким, що суперечить здоровому глузду, або всім цим укупі, але він є. Навіть коли обколоті підлітки йдуть вулицею і стріляють у кожного третього перехожого, у них є мотив. Вони розважаються. Невже я мушу пояснювати тобі елементарні речі?

— Не мусиш. А я не мушу це слухати. — Сергій рипів, мов стара калоша. — Дуже цікава філософія, але я все це і сам знаю. В теорії воно завжди добре звучить, а от спробуй на практиці її застосувати, тоді й побачимо. Дякую, що провідав, і не забудь двері зачинити з того боку.

— Слухай, ну чого ти інколи буваєш такою паскудою? — із сумом мовив Сокіл. — Я тебе не таким пам’ятаю. Був же колись нормальним мужиком...

Пасків пересмикнув плечима.

— Не ми такі — життя таке.

— Мабуть. У будь-якому разі, дякую за інформацію. — Олег кинув фотоапарат у кишеню і вийшов з кабінету.

З’явившись в офісі, він перш за все привітав Ніну, яка згорбилася над стосами паперів за одним із столів, з першим робочим днем і з цього приводу презентував їй пляшку рожевого шампанського та коробку «Пташиного молока». Ніна навідріз відмовилася споживати те все сама, тому Сокіл відкоркував шампанське, покликав Раду, і вони втрьох випили пінисте, ледь терпкувате вино з порцелянових чашок для кави — іншого посуду в офісі не знайшлося. Потім секретарка з дозволу начальства відбула додому, Ніна помітно веселіше повернулася до своїх балансів, а Олег роздрукував на принтері все, що назнімав, розклав перед собою на столі і просидів за вивченням документів до самого вечора. І згодом мусив визнати, що Пасків мав рацію.

Справа обіцяла бути дуже складною.

Попри те що в бухгалтерських документах детективної агенції «Деррік» панував страшенний безлад, а цифри для звітів бралися невгамовним Борисом заледве не зі стелі, Ніна впоралася з усім на диво швидко. Щоправда, їй довелося затримуватися на роботі до дев’ятої і навіть десятої вечора, нариваючись на крики матері або ж вислуховуючи її істерично-іронічні питання типу: «Що це, у вашій книгарні так виторги зросли, аж ти їх обчислити не можеш?» — але за три дні дівчині вдалося вирівняти облік так, що будь-який, хоч би і найбільш прискіпливий аудит, їй би носа не підточив. Ніна, безперечно, пишалася собою — як сказала б мати, впала в смертний гріх гордині — і до нестями хотіла похвалитися своїми досягненнями перед Олегом, однак усе не випадало слушної нагоди. Зранку шеф зазвичай десь бігав, повертався по обіді, захеканий, мов хорт, що впустив зайця, похмуро кидав у бік Ніни: «Привіт, як ти?», уважно слухав відповідь, та от чи ж чув її — то ще було питання. Потім сідав за стіл, віялом розкладав на ньому свої папірці, котрих ставало все більше, шурхотів ними, пив каву і залишався в кабінеті, навіть коли Ніна вже йшла. На її стурбоване: «Дуже важко?» чи «Ти втомився?» — незмінно відповідав широкою посмішкою та бадьорим: «Усе гаразд». Одним словом, брехав. Із ввічливості.

Надвечір третього дня, коли вони знову залишилися вдвох, Ніна таки не втрималась від недоречного втручання в детективні справи. Вона добре розуміла, що її це не обходить і, звісно, аж ніяк не зачіпає коло службових обов’язків бухгалтера, але тут, у пошуковій агенції, природний потяг до різноманітних загадок і таємниць активізувався сам собою. Бажання дізнатися про хід розслідування скидалося на сверблячку, та не могла ж вона порпатися в паперах шефа! Проте мовчати далі було несила. Склавши, як завжди, всі підправлені документи у зразковому порядку, вона повернулася до Олега, що киснув у своєму кутку, мов позавчорашнє молоко, і повідомила:

— Усе, я закінчила. Тепер нашу бухгалтерію можна людям показувати.

— Молодець, — неуважно промовив Сокіл, не підводячи очей.

— А ти як? Тобто... як твоє розслідування?

— Як равлик. Слизьке і ледь повзе. Та нічого... впораюся.

— А не хочеш зі мною поділитися?

Олег нарешті звів погляд на неї і секунду неначе вагався, але потім заперечно хитнув головою:

— Для чого тобі ці подробиці? Діло досить криваве, та й...

— Я чула про Окозбирача, — відразу пішла козирем Ніна. Сокіл виглядав здивованим лише мить, тоді насупився й невдоволено пожував губами.

— Рада, так? От язиката Хвеська. Ну я їй...

— Вона лише обмовилася, що ти взявся розслідувати ці вбивства. А про самого маніяка я знаю з газет.

— У пресі, як завжди, лише верхівка айсберга, — не здавався Сокіл. — Від деталей справи мене самого нудить. І я не думаю...

— Нерви в мене міцніші, ніж можна подумати, — відказала Ніна, маючи на гадці матір. — А дві голови завжди краще, ніж одна. У мене досвід у розгадуванні загадок — не забувай, я перечитала всього комісара Бонця.

— Ну то з цього треба було й починати! — награно сплеснув руками Сокіл. — Забув, каюся! Звісно, після такого підґрунтя для тебе це буде задачкою на п’ять хвилин.

— Дарма іронізуєш, — образилася Ніна. — Можливо, я дійсно могла б стати тобі у пригоді — поза бухгалтерією, маю на увазі. І без ставки штатного детектива. Що ти втратиш, поділившись зі мною?

Олег розгублено почухав підборіддя.

— Вибач за сарказм, та я... Не думаю, що ти зможеш допомогти мені в цьому.

— А ти спробуй, — знизала плечиками Ніна.

Сокіл ще якусь мить оцінююче дивився на неї, замислено гримасуючи, і зрештою махнув рукою.

— Гаразд, ходи сюди, неслухняне дівчисько. І стільця прихопи.

Ніна задушила в собі бажання зробити кілька стрибків на місці, переможно ляскаючи в долоні, тому спокійно й неквапливо підкотила стільця до стола шефа. Олег поступливо посунувся, і вона сіла поруч, мимохідь вловивши тонку суміш запахів чоловічого одеколону, тютюну й кави і встигнувши насолодитися нею.

— Значиться, так, — почав Сокіл і розклав перед нею пасьянс з паперів. — Маємо три трупи — жінок з ознаками... гм... насильницької смерті. Різного віку, соціального статусу, віросповідання... та навіть колір волосся в кожної різний. Судячи з наявної інформації, вони також не були знайомі між собою. Хтось позбавив їх життя протягом нинішнього року, з різними часовими інтервалами між убивствами, ідентичним способом — спочатку кожну оглушили молотком, а після цього вирізали серце й очі. Ось і вимагається з’ясувати, хто це зробив, які цілі переслідував і за якими ознаками обирав жертв. Якщо все ж таки хочеш подивитися фото, вони отут, — він постукав пальцем по аркушах, перевернутих зображенням донизу.

Ніна обережно піднесла їх до очей і ахнула. Вона розуміла, що трупи виглядатимуть жахливо, але не думала, що настільки. Сокіл похмуро кивнув.

— Я попереджав.

— Ні... нічого. Я в нормі. Господи, яке чудовисько могло таке накоїти?

— Саме над цим я і б’юся. Треба дізнатися, що спільного було в усіх цих жінок. Принаймні, в очах убивці. Чому саме вони?

Ніна трохи подумала.

— Окрім того, що всі вони — жінки? Спільних знайомих точно не мали?

— Ні, наскільки я можу судити. Вони навіть перукарні різні відвідували. Хоча це, звичайно, не факт. Їх уже не спитаєш. Може, пані Ратушна Мирославу Стецюк у своїй крамниці бачила. Чи на машині підвозила — біс їх знає... Ось тільки... тоді в машині мав бути хтось третій. І то дивно, що йому аж настільки різні жінки запали в душу, чи що там є в тої тварюки. Ну геть зовсім різні.