— Чекайте трішки. Я недовго.

І почав спускатися в підвал.

Щойно її вуха перестали розрізняти рипіння сходів, Ніна кинулася до вхідних дверей і виявила те, чого й боялася: вони дійсно були замкнені. Замок відмикався зсередини лише ключем, так само як і ззовні. Ключем, якого в неї не було. Отже, щоби вибратися звідси, доведеться шукати інші шляхи відступу, і шукати швидко.

Вибір був небагатий, особливо після того, як з’ясувалося, що двері до кімнати синьйора Бави також замкнені. Лишалося вікно — чи, радше, віконце, пів на півметра, з підвіконням на рівні її голови. Вона рішуче попрямувала до нього, раз у раз перечіпаючись об перешкоди на захаращеній підлозі, так-сяк видряпалася на якогось ящика і вчепилася в ручку.

Ручка навіть не думала повертатися.

Зціпивши зуби, Ніна спробувала ще, повиснувши на ній всім тілом, — без помітного результату, окрім болю в долонях. Вікно було старезним, з дерев’яною рамою (ніякого новомодного металопластику), і було схоже, що його не відкривали жодного разу з часів фарбування. Аерація приміщення чомусь не дуже хвилювала синьйора Баву. Ніна могла спробувати вибити скло, але, по-перше, звук напевно приверне увагу Даріо, а по-друге, їй довелося б переповзати через гострі скалки. Треба пошукати, чим можна повернути кляту ручку.

Ніна зістрибнула з ящика й повернулася до столу. Тільки зараз звернула увагу, наскільки багато ріжучого інструменту було в італійця. Половину стільниці займали предмети, назви яких Ніна не відала. Схожі на стамеску, з однаковими дерев’яними ручками, проте різними лезами — від простих, як у офісних ножів, до вигнутих під найнеймовірнішими кутами. Побачивши це, дівчина помітила й інше — маленьку калюжу чогось бурого та засохлого, біля самого краю столу. Цівка цього бурого застигла й на його ніжці тонкою звивистою змійкою. У це ж буре було замащене і лезо одного з інструментів, подібного до зігнутої літерою Б викрутки. Перш ніж замислитися, що вона робить, Ніна вхопила уривок ганчірки, загорнула в неї цю річ і сунула в сумочку.

З дверного отвору, де кілька хвилин тому зник синьйор Бава, долинув схожий на хруст звук. Звукова пам’ять провела ідентифікацію і доповіла: розгорнули цупкий поліетилен. Скільки ще італієць пробуде внизу? Скоріше за все, дуже недовго. Краще б їй не баритися і втекти звідси до його повернення. Вона уявила собі, як намагається протиснутися у вікно і тут щиколотку хапає сильна рука безумця... а ще за мить у її ніжку до кістки встромлюють одну з цих штук, розкладених на столі...

Картина дала такий потужний викид адреналіну в кров, що Ніна затріпотіла, як спіймана в павутиння муха. Ще раз окинувши диким поглядом інструментарій, вона нарешті помітила те, що могло стати їй у пригоді, — великі плоскогубці. Через секунду вона знову вилізла на ящик, ухопила ними неслухняну віконну ручку й потягла донизу з усіх своїх сил. Деякий час здавалося, що руки повідриваються раніше, ніж піддасться шар фарби, але потім тріснуло, і з натужним скигленням ручка повернулася. Ніна смикнула за раму, та затріщала, неначе гнилий зуб у кліщах дантиста, і вікно відчинилося. Вулиця дихнула їй у лице свіжістю й бризками дощових крапель.

Вилізання з вікна не запам’яталося в усіх подробицях, мозок зафіксував лише кількасекундне граничне напруження м’язів, натерті долоні й біль у п’ятах від приземлення. Ніхто так і не схопив її ногу. А далі вона вже бігла темним двором до світла в кінці тунелю, до жовтогарячих, розмазаних дощем вогнів вечірнього міста, з людьми, машинами і притаманним їм усім шумом. А там, опинившись в оточенні життя, скочила в трамвай, що їхав у бік Погулянки, і лише в ньому, притиснувшись лобом до заднього скла, дозволила собі перевести подих.

І подумати над тим, що вона скаже Олегу.

Ніна помітила, що її переслідують, вже крокуючи однойменною з районом вулицею. До будинку лишалося метрів двісті, коли вона з якоїсь причини озирнулася і побачила чорну фігуру зі свого сну, але цього разу насправді, в реальності з її дощем та хмарками пари з легень. Та рухалася цим самим тротуаром, то зникаючи в темряві, то знову виринаючи з неї в колах світла ліхтарів. Ніна не могла сказати напевно, скільки метрів їх розділяло; бачила лише, що фігура крокує досить швидко й рішуче, майже біжить, і якщо не прискорити власну ходу, їхня зустріч відбудеться за кілька секунд. А в тому, що фігура йде саме за нею, чомусь не виникло ніяких сумнівів. Вона просто це знала.

Італієць? Господи, як же він встиг вислідити її?

Ніна слушно вирішила, що подумає про це тоді, коли дістанеться Олегового будинку, інакше нічим буде думати, тому й собі припустила на повній можливій швидкості, не жаліючи багатостраждальних підборів. Чорний силует продовжував своє мовчазне переслідування. Ніна хотіла скрикнути, покликати про допомогу, але так захекалась, що не змогла витиснути з себе нічого, окрім жалюгідного писку. Коли нарешті розрізнила попереду вогні дому Чубаїв, а поруч і світло Олегового помешкання, вона перейшла на справжній біг і останній відрізок дистанції летіла вперед не озираючись, а тому гадаючи — як далеко від неї біжить пан Даріо, котрий нарешті скинув із себе маску люб’язного іноземця? Може, він уже на відстані метра, з вишкіреними зубами й простягнутими вперед руками, які от-от зімкнуться ззаду на її шиї? За шумом вітру, дощу і власного пульсу вона вже нічого не чула.

Сусідський дім промайнув ліворуч, ось і хвіртка. Добігши до неї (і не в змозі повірити в це), Ніна вчепилася в паркан рукою й дозволила силі інерції розвернути її на сто вісімдесят градусів. Вона добряче приклалася боком об дощату огорожу, але байдуже — все ж мусила знати, як далеко знаходиться переслідувач.

Позаду нікого не було.

Кілька секунд вона вдивлялася в темряву, але та не ворушилася. Вулиця була абсолютно порожньою. І надзвичайно тихою. Тільки дощ барабанив по стріхах та вітер шурхотів у вже підсохлому осінньому листі.

Тишу порушив низький голос Сокола, хазяїн якого, ледь не пробивши вхідні двері будинку своїм тілом, суворо гаркнув з порога:

— Трясця, де тебе в біса носило?! Ти чому не відповідала на дзвінки — телефон вимкнула?! Я тобі разів сім дзвонив — ну що це таке, га?! Як це називається? Я вже п’ятий кут намацав, а ти...

Він зупинив рознос на півслові, коли Ніна щосили замахала на нього руками — спочатку закликаючи замовкнути, а потім підійти. Олег наблизився з невдоволеним сопінням, вона відкрила хвіртку назустріч і витягла його за руку на тротуар.

— Подивись. Бачиш кого-небудь?

Сокіл трохи повдивлявся в пітьму і хмикнув.

— Бачу лише темінь, як у афроамериканця в дупі, та геть безвідповідальну жінку без краплини совісті. Ще питання?

— Мене, між іншим, переслідували, — з нотками образи відказала Ніна. — Я бігла наввипередки з ним всю вулицю, і зовсім не для того, щоби зараз слухати твої дотепи.

— З ким? Хто переслідував? — Сокіл знову напружив зір. — Не бачу я нікого.

Що ж із нею таке? Невже знову бурхлива уява, шок від пережитого. від того, на що сама й нарвалася? Ні... бути не може. Вона ж бачила...

— Ходімо, — мовила нарешті вона. — Я тобі розповім.

Олег вислухав усе, що з нею трапилося, мовчки, лиш жовна на його вилицях ходуном ходили та небезпечно, гнівно блищали очі. Щойно Ніна завершила оповідь та продемонструвала поцуплений трофей, Сокіл матюкнувся, чортихнувся і вхопився за мобільний.

— Пасківу подзвоню, — мовив він через губу. Ніна, знаючи за собою вину, тільки кивнула. Що шеф говорив Пасківу, вона не чула, бо на час розмови Олег вийшов із квартири, та коли він повернувся, стало більш ніж зрозуміло — усі надії на мирний вечір цього жахливого дня пішли псу під хвіст.

— Ну ти мене й підставила, — без усіляких реверансів заявив Сокіл. — Я таке вислухав, що не дай Бог. Наш доблесний мент цю так звану послугу все життя мені буде згадувати.

— Яку послугу? — пискнула Ніна, аби лише щось сказати.