— Зачекай. Можна, доки ти не почав оповідь, і мені вставити кілька слів? Це стосується вранішнього вбивства. Тільки ти не смійся. — Ніна склала руки на столі, мов старанна школярка, і почала говорити. Олег, до її чималого подиву, слухав мовчки, уважно і зосереджено, а коли вона закінчила, підсумував:

— Усе збігається. Твої здогадки ідеально вписуються в усе, що сьогодні трапилося.

— А що трапилося? Ну, по тому, як ти мене в агенцію завіз?

— Хвилиночку, — Сокіл вивудив із шухляди в столі виделку і заходився наминати картоплю. — Вибач ще раз, що з набитим ротом балакаю, я голодний як вовк. Отже...

Він переповів усі головні події дня у хронологічному порядку: про напівправду Ратушного і причини аборту його покійної дружини; про клініку «РепроМед» і встановлення особи власника через пріснопам’ятну податківку (в цьому місці оповіді Ніна скривилася, неначе лимона вкусила); про відвідини оселі колишнього лікаря Ясинського, бесіду з балакучим сусідом та вкрай важливу знахідку під обкладинкою фотоальбому. Навіть продемонстрував поцуплене фото.

— Дедалі цікавіше, — промовила Ніна, споживши почуте. — А потім?

— Потім я навідався до шпиталю, куди зазвичай звозять усіх жертв кримінальних пригод, і спитав у приймальному покої, чи не завозили до них таку всю із себе порізану жіночку. Підтвердили, що завозили. Але рани виявилися не дуже серйозними, тому постраждалій надали необхідну допомогу, шви наклали, здається, а від подальшої госпіталізації вона відмовилася в письмовій формі і з лікарні втекла. Адресу, яку ця жіночка лишила, я у них таки випросив, але виявилося, що вона фіктивна. Тобто будинок є, але там не живуть — там якась літературна агенція.

— Дивно все це, — підсумувала Ніна.

— Я теж так подумав. Тому навіть заскочив до Пасківа, щоби поскаржитись йому на чудних, і то дуже, свідків злочину, які тікають зі шпиталю так, ніби за ними сто чортів женуться, і лишають недостовірну інформацію про себе. Цього разу мене вже ввічливо, але рішуче послали. І додали, що якщо я знову буду гальмувати слідство своїми дурними підозрами, мене самого запишуть до підозрюваних. А то й узагалі пристрелять.

— Дивовижно, — похитала головою дівчина. — Хоча цілком очікувано. І що ж ти думаєш робити далі?

— Кілька варіантів. Серед них — ще раз навідатись до Ясинського, з пляшкою вогняної води як стимулюючого спогади засобу. А також обдзвонити кілька психіатричних клінік у пошуках слідів цієї таємничої панни. Але то таке, деталі... Зараз головне, що в цілому ми все ж таки на вірному шляху. І не без твоєї допомоги.

— Що ж, — Ніна підвелася, — на цій урочистій ноті визнання моїх заслуг чи не піти нам спати? Я тебе тільки про одне прошу — будь обережний, добре? Щось тут нечисто, ба більше, ніж просто нечисто. Цей трапунок із двома жертвами Окозбирача смердить, потужно і виразно.

— Добре, — заприсягнувся Олег. — Буду обережним. Якщо до Львова навідається якась пані — різьбярка по дереву, обіцяю, що буду обходити її десятою дорогою.

Лице Ніни витягнулося, вона чортихнулася і прожогом вискочила з кухні. До Сокола донеслося згасаюче:

— Горбатого могила виправить!

Телефонний дзвінок підняв Денисенка о пів на четверту ранку. Він вхопив слухавку ще до того, як розліпив очі.

— Спиш? — поцікавився Пасків.

— Ну й жарти у вас, майоре. Ви тільки за цим дзвоните? Чи хотіли спитати, котра година?

— Тут не до жартів. Чекай, я зараз буду.

— Тут? — Денисенко миттю продер очі. — Що сталося?

— Щойно подзвонив диспетчер. Вночі надійшов виклик на моє ім’я. Хтось сказав, що знає нашого серійного вбивцю, і висловив бажання розповісти про все особисто мені. Так що будеш свідком — щоби не казали потім, що я сам усе вигадав.

Пасків вимкнувся і хвилини за чотири прибув власною персоною. До того часу Денисенко встиг так-сяк вдягнутися і навіть ковтнути філіжанку розчинного кофеїну. Замкнувши квартиру, він збіг униз, де біля під’їзду вже чекав майор у своєму «фольксвагені».

— Чорт, шефе, а якщо це дурний жарт? — припустив він, коли всівся на переднє пасажирське сидіння. — Якого ще дідька дзвонити посеред ночі?

— Якщо це жарт, то я цьому жартівнику дупу на голову натягну, — пообіцяв Пасків і рушив з місця. — Але не відреагувати я не можу. Мені вчора Сазоненко таких піндюлів відважив, що досі лайном смердить. Мовляв, убивця знахабнів, четверте вбивство майже відразу за третім, а ми все ще ні хєра не знаємо, і в такому дусі. А ти ж Сазоненка знаєш — він розбори польотів сам не любить. Значить, притисли його далі нікуди. Так що і мені ніде дітися — буду перевіряти.

— Він хоч назвався? — кисло спитав Денисенко. — Той, хто дзвонив?

— Назвався. Це хтось Ясинський Олексій Дмитрович.

— І що ж він знає?

— Каже, що все. Що готовий здати маніяка з тельбухами.

— І де призначив зустріч?

— Та тут поруч. На Хмельницького. Сказав під’їхати рівно о четвертій, припаркуватися навпроти під’їзду і блимнути фарами. Він побачить і вийде.

— Щось мені це не подобається, — пробурмотів Денисенко. — Фігня якась. А якщо це він і є Окозбирач?

— Не сци, патрульний, — підбадьорююче мигнув Пасків. — Якщо він — то йому ж гірше. Прорвемось. Зброю взяв?

— Так, — Денисенко розстебнув куртку і продемонстрував табельного «макарова».

— Молодчина. Я теж. Коли що — прикриватимеш.

Львів ще спав. Порожні вулиці в жовтогарячому освітленні ліхтарів скидалися на якесь нічне задзеркалля, приховане від очей тих, хто веде буденне життя за системою «сніданок—робота—сон». Гіпнотичне, майже інфернальне видовище, що лише зрідка порушувалося випадковою зустрічною машиною іншого опівнічника. Вони проїхали повз парк «Високий замок», нині темний та мовчазний, як чорний гірський хребет, перетнули під мостом залізничну колію і нарешті дісталися вулиці Хмельницького. Пасків вимкнув фари і повільно покотився повз будинки, визираючи потрібний.

— Десь тут наче має бути, в районі Остряниці... — пробурмотів він, вдивляючись у ніч. — Котра зараз?

— За три хвилини четверта, — сказав Денисенко, глянувши на годинника.

— Добре. Отут станемо. — Пасків зупинив «фолькс» на узбіччі навпроти довгої п’ятиповерхівки, у жодному вікні якої не було й вогника, і вимкнув світло в салоні теж. — Здається, цей дім. Почекаємо кілька хвильок, потім дамо сигнал.

— Мені все ж здається, що хтось локшину на вуха вішає, — скептично відказав Денисенко і роззявив рота в широкому позіху. — Якийсь ненормальний жартує. Щось типу «нахилися до унітаза і скажи прізвище»...

— Тихо. Я ж казав — якщо нікого не дочекаємось, то відстежимо цього підараса і повибиваємо зуби. Але нам зараз треба всі шанси використовувати. Я не збираюся віддавати Окозбирача Соколу.

— То у вас із ним змагання, чи що?

— Та яке в біса змагання... Під ногами тільки плутається. Від учора я його посилаю подалі, бо... Опа! А це що таке? — Пасків раптом нахилився над кермом, вдивляючись у бік будинку. Денисенко теж глянув.

Від темного прямокутника під’їзду відокремилася аморфна чорна тінь. Вона завмерла на мить, а потім продовжила рух — через дорогу. Поступово очі розрізнили подробиці. Тінь не була одним цілим — хтось, зодягнутий у чорне, ніс у руках щось довге і таке ж чорне. Цей хтось перетнув проїжджу частину і наблизився до червоного чи коричневого автомобіля, схожого на старий «форд», що був припаркований метрах у тридцяти попереду. Поклав свою ношу на асфальт, відкрив багажник. Знову нахилився, важко підняв довгу річ і ретельно упхав до машини. І на мить там промайнуло щось біле. Рука.

— Жарти, так, Денисенку? — прошепотів Пасків. Він витяг свій «ПМ» і пересмикнув затвор. — Схоже, нашого інформатора везуть ховати. Діставай пукалку, зараз будемо знайомитися з тією сукою.

Вони вискочили із салону синхронно. Одночасно з відкриванням дверцят Пасків увімкнув фари, і таємниче нічне дійство висвітилося в усій красі.

— Ані руш, падло!!! — заревів він, ставши в бойову стойку під прикриттям дверей, і луна від цього крику, як здалося Денисенку, пішла через усе місто. — Ану, відійшов від машини і пузом на землю, руки за спину! Ну!!! Глухий, чи що?!