— А чому відразу працює? Що, як це хобі? Теслярство там, чи... ось, наприклад! — Сокіл крутнувся на місці, як дзиґа, і тицьнув пальцем у тумбу для оголошень, яка стояла на трамвайній зупинці, за квартал від Ніниного дому. На ній серед строкатої мозаїки афіш вирізнялася одна, незаймано-біла, з крупними червоними літерами, що сповіщали:

У правому верхньому кутку афіші було зображення дерев’яної скульптури — якогось великого птаха з розкинутими крилами. Світло ліхтаря, що блимав над тумбою, вигравало на ньому крихітними жовтими плямками. У нижньому лівому кутку афіші, під словами «Вхід вільний», красувався знімок когось худого, смаглявого і патлатого. Розгонистий підпис з купою кучериків під фото свідчив, що це був сам маестро. Він мав великі карі очі, немов з ікони, і лице аскета, але усміхався так широко, ніби був ченцем, що вперше в житті хильнув конопляної горілки, — Ніна давно зауважила, що так шкіритися вміють лише іноземці. І щиро позаздрила цьому невідомому їй Даріо.

— Чому б цьому моторошному дядькові не бути тим самим убивцею? — запитався Сокіл. — Основна професія — різьбяр, а хобі — шматувати жінок. Принаймні, ріжучого інструменту в нього має бути вдосталь. А подивишся на фото, так і остаточно повіриш, що цей товариш полюбляє на дозвіллі пустити кров.

— Ну, як ми знаємо, зовнішність часто буває оманливою, — мовила Ніна, багатозначно затримавши на Олегові погляд, — а взагалі-то... дійсно, чом би й ні? Інколи в житті бувають просто дивовижні збіги. Можливо, це якраз і є той самий маніяк.

— Ти що, серйозно? Та облиш — я ж пожартував!

— А я ні. Будь-яке припущення має право на життя.

— Ти, виявляється, справжня гуманістка — завжди бачиш в людині найкраще, — з веселим подивом зауважив Сокіл.

— Аж ніяк, — заперечила Ніна, не підтримавши цього жартівливого тону. — Особистостей, які бачать людство наскрізь і при цьому примудряються його любити, на цій Землі одиниці, і я до них не належу. Хоча досить добре відчуваю людей.

— Ну то клас! Можемо завтра навідатись на цю виставку, до пана Бави. Ти на нього тілько раз глянеш — і все проясниться.

— Все тобі смішки з попової кішки, Олеже. Але пропозиція хороша. Подивимось, що за роботи геніальний майстер нам презентував, — я таким цікавлюся. І заразом уявлю собі, що ти мене запросив на побачення. — Ніна підморгнула. — До речі, ми вже на місці. Дякую за компанію.

Вони й справді дісталися нарешті старого рудого будиночка, де жила Ніна. Споруда, що так і не зуміла стати домом. Хоч... не її вина.

— Будь ласка. Завжди радий, мала. — Сокіл зупинився, раптом взяв Нінину руку і поцілував. Дівчина аж підстрибнула — враження таке, що крізь її пальці пройшов струм дуже високої потужності. Раптом до болю закортіло так і завмерти тут, на милій вуличці, в передчутті ночі і ще чогось... тієї обіцянки, що читалася в очах Олега. Обіцянки дива?

На світі не лишилось більше див. А якщо і є, то всі вони лякають.

— Тоді до завтра, — неохоче промовила Ніна.

— Так, до зустрічі.

Вже майже тицьнувшись носом у під’їзд, Ніна таки не втрималась від короткого позирку через плече. Ну звісно, Сокіл не рухався з місця, чекаючи, доки вона зачинить за собою двері. Цікаво, цьому навчають в Оксфорді чи з цим треба народитися?

Їй раптом стало тепло і затишно.

Мати ще, звісно, не спала — це було б надто добре, аби стати правдою бодай на один вечір. На цей вечір, у який Олену хотілося бачити ще менше, аніж зовсім. Зазвичай вона вкладалася рано, відразу по тому, як від пуза нагорлається псалмів з черговим «братом у вірі», але не сьогодні. Сьогодні мати стояла в коридорі, як боксер, що чекає початку поєдинку, і Ніна, помітивши її лише тоді, коли вузький простір передпокою залило жовте світло, скрикнула від несподіванки.

— Атож, кричи, плач! — миттю відреагувала люба ненька, проявившись із темряви і, як завжди, не утруднюючи себе привітанням. — Та що там плакати — тобі вовком вити пора! Чуєш, курвина донько?!

— Боже милий, що за самокритика. — Ніна спробувала оминути матір, однак те виписане нею коло так і не стало рятівним. — Дай пройти, чи як? Що ти тут стовбичиш?

— Я скажу тобі. Так, скажу. Я на тебе чекаю. Глянути хочу в писок твій безстидний! Де ти лазила аж досі?

— А, ти знов за рибу гроші. На роботі я була. Ясно тобі? На роботі!

— Брешеш! Не було тебе там! — карбуючи кожне слово, провіщала мати і продовжила швидко, немов у лихоманці: — Я тобі дзвоню-дзвоню, третій день, в книгарню твою вошиву, і що воно за лихо — ти то в банк поїхала, то в туалеті сидиш... Я тоді зібралася раненько, службу навіть пропустила — чуєш ти, гадюко, від Бога час відірвала — і гайда до тебе. На роботу. Так мені там сказали, що ти звільнилася! Геть зникла, і то за один день! За тобою амбал якийсь зайшов, кримінальник, і більше ти там не з’являлася! Хто то був, кажи? — Олена відважила доньці ляпас, доволі важкий, як для її субтильної статури. — Хто? Сутенер твій? Ти страх Божий втратила!

Схоже, її власний страх вже благополучно минув.

«Дякую, Галю. Низький уклін, подружко».

— То все твоя хвора фантазія, — прошипіла Ніна, ледве стримуючись, аби й самій не розпустити руки. Не хотіла вона цього. Нехай ця жилава напівсива жінка нині навіть зовні лише віддалено нагадувала ту маму, та в їхніх жилах все одно текла однакова кров — не дивлячись ні на що. Але Олена зовсім не збиралася заспокоюватися. Другий ляпас не примусив чекати, тепер вже по іншій щоці. «Здається, Христос мав на увазі дещо інше», — подумалося недоречно.

— Ти мені ще суперечити будеш, гадюко? Сказано — поважай батька й матір своїх! Хоча що тобі заповіді Божі? Ти ж сама собі богиня, так?

Пазуриста матусина рука уп’ялася в її волосся й рвонула вниз. Ніна зойкнула від болю, а Олена цілеспрямовано потягла її до трюмо, мабуть, вирішивши використати його в якості імпровізованого вівтаря.

— А ну, сповідуйся, суко, з ким грішила й по скілько разів? — Гребінці, ґудзики й рукавички полетіли геть, і Нінине обличчя опинилося притиснутим до лакованої дошки. — Сповідуйся Матері Малишко, доки ще є час для порятунку!

«Матір Малишко? Господи Ісусе!»

— Мамо, мені боляче!

— Тобі ще не так боляче буде. Чи не знаєш, що дано чоловіку й жінці сходитися лише для продовження роду? А ви, блудниці безсоромні, перед кожним страмовисько своє відкриваєте, а потім біжите до лікарів дітей своїх ненароджених із себе шматками витягати — аби й далі собі блуд чинити бездумно? Думаєте, ніхто вас не зупинить?

«Досить з мене», — вирішила Ніна. Зібравши останні свої сили, вона рвонулася убік і висмикнула волосся з материних пальців, а потім, різко розвернувшись, ударила її кулаком у живіт. Удар вийшов не дуже сильним, але Олена не була до нього готова й зігнулася навпіл, кашляючи й намагаючись вдихнути. Усі докори сумління кудись випарувалися — можливо, вони з’являться потім, але зараз у Ніні вирувала лише лють людини, яка достатньо довго терпіла приниження мовчки, аж допоки котел терпіння не вибухнув, розпліскуючи окріп. Вона ухопила Олену за комір і потягла в її кімнату так само безцеремонно, як щойно та тягнула свою жертву на заклання. Перетнувши поріг засміченої й просмерділої немитим тілом і якимись ритуальними пахощами кімнати, жбурнула неньку до протилежної стіни (завтра м’язи напевно наллються болем, але зараз вони зовсім нічого не відчували), вийшла геть і зачинила двері. Похапцем відшукавши на кухні грубезну, ще батьком залишену викрутку, вбила її в щілину між підлогою та нижнім одвірком Олениної спальні. Так надійніше. Можна бодай спробувати заснути, не боячись, що ця зміюка виповзе зі свого кубла, плюючись отрутою у славу Господа — того, яким його може малювати лише уява плазуна.