— То ви любите львівських жінок, синьйор Бава?

Дівчина з мікрофоном невдоволено зиркнула на неї, але італієць явно зрадів запитанню.

— О, сі, у Львові дуже багато белла донна! І я обожнювати їх! Львівські жінки дуже своєрідні, я цікаво вивчати їх всередині... внутрішній світ, сі, і насолоджуватись їх апаренца... зовнішня краса. — Бава ретельно пройшовся очима по Ніниній фігурці, і його й без того широка усмішка поширшала ще більше. — Красиві донна надихати мене, без гарний жінка я не можу творити мистецтво так добре. Можна сказати, вони також тримати мене тут.

Перш ніж Ніна визріла для відповіді, репортерка знову заволоділа ситуацією й почала сипати питаннями виключно з області мистецтва. Бава почав розповідати про коріння своєї творчості та її зв’язок з класичними школами різьбярства, а Ніна смикнула Олега за рукав.

— Ходімо звідси, — прошепотіла вона.

Вони вийшли із багрової похмурості «Дзиґи» у світло дня, яке, втім, не стерло стурбовану тінь з Ніниного личка. Завваживши це, Сокіл спробував пожартувати:

— Що за приязні маніяки водяться на світі...

Дівчина глянула на нього опікливо і трохи злякано.

— Не смішно, Олеже, — похмуро запевнила вона. — Бачив, як твій приязний маніяк на мене більма вирячив?!

— Святий Боже, що за вирази! — Сокіл не хотів сміятися, проте не зміг втриматися. — Він дивився на тебе, як на вродливу жінку, та й по всьому. І я не кину в нього камінь за це. Я його дуже добре розумію. Сам такий.

— Ти — не такий. — Ніна помітно нервувалася, стискуючи пальці так, що вони починали хрустіти. — У мене від цього майстра мороз по шкірі. Він на мене так витріщався, ніби хтів мене розіп’яти! Учора я казала те лише наполовину серйозно, але зараз мені здається, що я не помилилася у своєму припущенні.

— Тю ти, Господи! — Проти волі Олег відчув, що починає дратуватися. — Ніно, природа його бажань цілком очевидна для будь-якого чоловіка. А тим більше для запального італійця. Ну не можна ж бути такою наївною у твої роки!

Він пошкодував про сказане, перш ніж у повітрі затихло відлуння його слів, та було запізно. Ніна здригнулась, повернулась до нього й, ігноруючи його безпомічне «Вибач», дуже чітко промовила:

— Що ж, можливо, я таки надто наївна для свого передпенсійного віку, та відрізнити добру людину від злої можу на рівні відчуттів. Жоден інстинкт мені світу не застить.

— Люба, ну невже ти справді гадаєш, що пан Бава приїхав з Рима спеціально для того, щоб тут убивати жінок, що зогрішили? В Італії грішниць забракло?

Мабуть, спрацювало звертання «люба», бо Ніна помітно пом’якшала і навіть посміхнулась — усмішкою згасаючого осіннього сонця.

— Це лише версія, Олеже. Просте припущення. Не забувай про це.

Після галереї вони ще заїхали по справах в агенцію, тому до Олегового дому дісталися вже затемна. Ніна нервувала, раз у раз визирала з віконця, щоб оглянути шлях, яким вони їхали, однак нічого не казала. Вона добре знала, де знаходиться Погулянка, і їй завжди подобався цей затишний, кучерявий від дерев район, завжди... але чомусь не тепер. Ніна й сама не знала, чого її розтрусило так, аж всі думки геть з голови повилітали. Можливо, відповідь чаїлася в сутінках — чорнильно-синіх, подекуди розкольорованих жовтим та білуватим сяйвом ліхтарів, оранжевими вогниками автівок, нав’язливим неоном рекламних вивісок; у тінях, що їх відкидали вузлуваті, заплутані гіллям кущі, або в тому, що ця темрява чомусь змушувала Ніну відчувати себе безпорадною, як воїн-одинак, оточений сотнею безликих ворогів. Їй марилося, що ось-ось, будь-якої миті з’явиться убивця з її сну і перетворить яву на криваве небуття. Далися, певно, взнаки відвідини галереї — фантастичні роботи італійського майстра захоплювали тією потойбічною красою, яка мало чим відрізняється від потаємних, сокровенних жахів та ілюзій... Зачарував і сам автор, проте чомусь Ніна ніяк не могла перебороти потужну антипатію, яку викликала в ній ця особистість. Щось із нею було не так. Мабуть, це щось підсвідоме... але італієць вперто асоціювався з тою самою чорною постаттю з кошмару.

До тями Ніна повернулася, лише коли машина раптом зупинилася й Олег заглушив двигун.

— Вже приїхали? — неначе щойно прокинувшись, закліпала очима вона.

— Ага, вже. Ти якась задумлива сьогодні. Сподіваюся, тебе не крають примарні сумніви стосовно моєї пропозиції щодо житла?

— Та що ти! Я просто замислилася.

— Тільки не кажи, що в тебе досі розслідування в голові, — підморгнув Олег. — Мабуть, я таки погано на тебе впливаю.

— Поки що мені гріх скаржитися, — посміхнулася вона у відповідь.

— Що ж, тоді ходімо.

Вони вибралися з машини, і Сокіл кивнув головою в бік великого двоповерхового будинку з білої цегли, що височів по інший бік паркану. Виросла в келії, Ніна від захоплення аж рота відкрила.

— Це все твоє?

— Наше з мамою. Ну а тепер і ти маєш тут свою житлову площу.

Десь ліворуч несподівано пролунав свист. Потім долинуло хриплувате:

— Сервус, Олеже!

Сокіл повернув голову в той бік і у відповідь привітно змахнув рукою. Ніна придивилася — спочатку побачила вогник сигарети, а потім розрізнила чоловічу фігуру, що розслаблено привалилася до паркану. Силует чомусь здався їй знайомим.

— Хто то? — спиталася, хоч це наче насправді не дуже її й обходило.

— То? Сусід мій, Тарас Чубай. Схоже, якраз із Києва повернувся. Якщо чула про такий музичний гурт — «Плач Єремії»...

Ніна округлила очі.

— Ще питаєш! — Музика названого гурту особливо часто рятувала Ніну в часи загострення конфронтацій з мамою. — Тарас Чубай — твій сусід?

— А що тут такого? — щиро здивувався Олег. — Ну сусід. Захочеш — якось познайомлю.

— Та я не знаю...

— Ну, як знатимеш — скажеш. А поки що пішли, бо я вже задубів.

Через силу відірвавши погляд від темної фігури, яка продовжувала незворушно видихати клубки диму, Ніна почимчикувала слідом за широкою спиною Сокола у двір. А їм назустріч уже вийшла усміхнена Олегова мати, Катерина — мабуть, той устиг вдень телефоном попередити про нову квартирантку, бо вона без зайвих питань затисла здивовану гостю в міцних обіймах.

— Ласкаво просимо, Ніночко, — радо промовила жінка. — Просто не уявляєте, як я рада, що ви в нас житимете! Сподіваюся, вам у нашій хатинці буде затишно.

— Оце і є та сама мама Катя, — сказав Олег Ніні, котра все ще перебувала в полоні хазяйчиних рук. — А це і є та сама Ніна, — звернувся він до матері, й та нарешті послабила хватку. — Ніна — мама Катя, мама Катя — Ніна. А тепер ходімо всередину, бо холодно і дико хочеться жерти.

— Приїхав з Оксфорда, а всю вихованість, видно, там і забувся, — похитала головою Катерина. — Як ви тілько його терпите?

— Якщо чесно — із превеликим задоволенням, — весело відповіла Ніна, настрій якої з часів відвідин галереї відчутно покращився.

— То ви його просто мало знаєте. Пильнуйте, бо потім його з шиї нічим не знімеш.

— Еге, хіба що дихлофосом, — пхикнув Олег. Він зупинився й відчинив двері, пропускаючи обох жінок вперед. — Мамо, ви ламаєте мій імідж, і взагалі, виставляєте на посміховисько. Краще б про чесноти розповіли.

— Обов’язково розповім. Як згадаю. — Сміючись, мати підморгнула геть спантеличеній таким прийомом Ніні, і всі вони увійшли до будинку.

Потім була вечеря на двох, ситна і щедра, з червоним вином та фруктами на десерт, а коли Ніна, наївши чималеньке черевце, зусиллям волі відтягнула себе від столу, Сокіл провів дівчину до її кімнати, де чекав уже застелений диван, оголосив ранній підйом і зник у надрах будинку. Ніна огледілась. Кімната була обставлена затишно і з любов’ю. Блакитні шпалери на стелі, стильні мереживні фіранки на вікні, гуцульський килим і картини на стінах, біля дивана — тумбочка, на ній — ваза з білими айстрами... Ніна усміхнулась і проти волі позіхнула. Присіла біля валізи, відшукала там свою нічну сорочку, швиденько перебралася і подумала, що треба піти у ванну. Неодмінно. Ось лише хвилинку вона полежить на цій чудовій канапі, під чарівним ліжником — бо під таким можуть снитися лише прекрасні сни, — а тоді можна переходити й до особистої гігієни.