— Я кави не п’ю, — з гідністю заявила пані Ірина. — Зневажаю штучні стимулятори і тих, хто від них залежить. Якщо можна, зеленого чаю.

— Так, хвилинку. — По всьому було видно, що Рада ледве стримується, аби не запропонувати перевіряючій блакитного дусту, однак вийшла вона досить тихо. Увесь вигляд Сокола також ясно свідчив про те, що труп, який обходиться без штучних стимуляторів і при цьому рухається, лежить за межами навіть його бурхливої уяви. І тільки Ніна не сердилась і не дратувалася цій жінці: який сенс сердитись на робота, що запрограмований на певні дії і працює чітко в межах своєї програми?.. Єдине, що трохи дивувало Ніну, — це ґвалтовність перевірки, ще й одразу після того, як були сплачені всі можливі штрафи та пені, але. хто їх знає, цих митарів? Певно, вони вважають, що фірма, котра добровільно платить штрафи, ще й сама собі їх нараховує, може приховувати ще крупніші порушення? Бездоганна логіка машин.

З чаєм справа пішла веселіше. Пані Димар переглядала документи із захватом дитятка, що ліпить у пісочниці пасочки, Ніна підкладала їй ті чи інші звіти, відповідала на питання і взагалі всіляко сприяла нелегкій праці податківця. Сокіл сидів за своїм столом, насуплений, як хмара, що ніяк не може розродитися дощем. Про людське око шеф виклав на стільницю кілька папірців, що виглядали незаймано-білими, наче перший сніг. «Він чекає дзвінка Бориса і нудиться», — подумала Ніна і підморгнула Олегу. Той якраз посилено вивчав якість фінського мелованого паперу і не помітив цієї дружньої підтримки — чого не можна було сказати про інспекторку.

— Ніно, у вас що, нервовий тик? — солодко поцікавилась вона.

— Я завжди так реагую на владу.

— Отже, вам є що приховувати?

— Як і кожній жінці — свій вік, розмір спіднього і кількість коханців у минулому. Пані Ірино, ось у цьому звіті є цікавий момент. Мій попередник помилково зарахував до валових витрат тваринний корм, яким годував знайденого кота, і тому я зробила сторно...

Телефонний дзвінок пролунав як вибух, обірвавши Ніну на півслові. Сокіл підскочив і, на ходу відкидаючи кришку мобільного, вилетів з кабінету. Дівчині вдалося почути лиш: «Кажи, Борю», — після чого дзвінко ляснули вхідні двері й настала тиша. Пані Димар зволила виказати невдоволення капітуляцією Сокола.

— Має бути його підпис на акті результатів перевірки, — звівши вуста в горизонтальний знак оклику, мовила вона. Ніна зітхнула.

— Не бачу проблеми. Рада підпише. У неї це добре виходить. Просто один в один Олегів автограф — не відрізнити.

— Це якщо все буде гаразд, — наполягала інспекторка. — А як знайдуться порушення?

— Не знайдуться, — з тихою впевненістю ствердила Ніна. — Ви вже мені повірте. Я про це подбала.

— Отже, сумнівів немає?

Боря, що вальяжно розвалився на передньому сидінні шикарної шефової тачки, знизав джинсовими плечима.

— Хто сумнівається, той живе. Але... нащо тій сестрі Стецюковій брехати? Мирослава вже на тому світі, та й стосунки в жінок не ті були, щоби пам’ять покійниці паплюжити, як я бачу... Дуже вже Орися — це так сестру звуть — за Славою побивається. Плаче, як чує про неї, про небожа... Каже, опіку над малим братиме, хоча й сама не в розкошах купається...

— Зрозумів. А що там за історія з абортом?

— Та... історія, страшна у своїй буденності. Два роки тому Мирослава Стецюк завагітніла. Не зізналась, від кого, та збиралася залишити дитину. Вже сину почала казати, що йому лелека братика чи сестричку принесе, аж раптом захворіла на краснуху. На ранньому строці.

— І що? — Сокіл вправно викрутив кермо ліворуч, завдяки чому уникнув лобового зіткнення з трамваєм. Лупибатько на цей маневр шефа й оком не змигнув — у Львові так їздили всі — і лише чемно поцікавився:

— Ви й в Оксфорді так гасали, босе?

— Ні, там я їздив на броньованому ровері. Продовжуй. Захворіла вона, і...

— І за порадою лікаря перервала вагітність. Я тут дізнався дещо в лікарні про цю хворобу. Сама по собі вона не важка, дитяча, нею майже всі ми в дитсадку перехворіли, та якщо краснухою заразиться вагітна жінка, то здорової дитини їй не бачити.

— А які будуть вади у дитини? — Олег відчув себе хортом, що випадково наткнувся на зайця. Те невловиме, пунктирне «щось», що об’єднувало принаймні дві жертви з трьох, почало бубнявіти, наливаючись соками логіки.

— Ну, якщо не буде викидня чи мертвонародженого малюка, то напевне — катаракта, глухота та вроджений порок серця — так звана «тріада Грета». І ціла торба лотереї, у вигляді ранньої смертності немовляти, запалення легень, захворювань крові, гідроцефалії, мікроцефалії...

— Годі, Борю, я все зрозумів. — Сокіл мав міцні нерви, але і його пересмикнуло. — Добряче ти підготувався.

— Мав час та натхнення. До речі, рішення про аборт Мирослава прийняла не всліпу. Вона усі аналізи зробила, навіть отой, шалено дорогий... назву забув. Ну, то не конче. І всі вони показали, що плід в її утробі вже скалічений. У всьому світі краснуха до шістнадцятого тижня вагітності є абсолютним показанням до аборту...

— А у нас — ні?

— Та й у нас теж, однак це справа добровільна. Мирослава до церкви пішла.

— Це ще навіщо? — Сокіл аж пригальмував — посеред дороги, незважаючи на обурене дудіння тих небораків, що їхали ззаду. — Можу уявити, що їй там сказали.

— Нє, не уявляєш. З нею Орися ходила, так вона свідчить, що батюшка зчинив такий ґвалт, ніби це йому крантик відрізали, прости Господи мене, грішного. Стандартний набір відмовлянь з присмаком пекла — «ти вбивцею будеш, невірна, змирися з Божим промислом — то задум Творця такий, перевірка на твердість», ще щось... Ти, мабуть, в курсі всього цього.

— А то! Пан Бог такий дотепник.

— Хай там як, а слуга Його Мирославу не переконав. Лише довів до істерики. А зараз, — Борис значуще звів палець вгору, — починається найцікавіше.

— Постривай, не лізь поперед батька в пекло. Мені щойно одна думка в голову прийшла, дай її озвучити, доки на самоті не померла. — Олег таки з’їхав на узбіччя і заглушив мотор, помітно хвилюючись. — Що ми маємо?.. Двох жертв, які свого часу зробили аборти... Але чому?.. Не тому, що вони легковажні і що їм вбити власне дитя — це як вухо проколоти, а тому...

— Що вони не мали іншого виходу, — тихо, але чітко підсумував Лупибатько.

— Так. Себто ні. У них і справді не було іншого виходу — як на мене, але дехто, судячи з усього, так не вважає. Цей дехто переконаний, що вони мали народжувати, хай там що. Пройти той шлях до кінця, нести свій хрест, випити свою чашу... Хтось думає, що вони свідомо пішли проти Божої волі. Хтось їх за це карає.

— Тхне релігійними догмами. Слухай, може, це священик? Якийсь схиблений типу слуга Божий? Котрий самопризначився на роль Його караючої десниці?

— Не думаю... хоча й не відкидаю таку можливість. Головне, що цей суб’єкт впевнений у тому, що жінки обрали хибний шлях.

— Хріновина, — сплюнув Борис. — Вони, певно, мали народити потвору і після цього спати з чистою совістю? Ну-ну...

— Друже, затям, що приміряти логіку вбивці на повсякдення — все одно що нашу Ратушу одягати в шкільну сукенку, — мовив Сокіл повчально, хоча в самого всередині теж вирувало. — А тепер кажи про своє найцікавіше.

— Річ у тім, що і Сніжана Доброхот, і Мирослава Стецюк мали корисну для нас, детективів, звичку тримати всі свої медичні картки удома.

— Що значить «всі»?

— Це значить, терапевтичну і гінекологічну, із жіночої консультації в поліклініці.

— І ти їх бачив?

— Більше того — читав! — Вигляд у Борі став переможним, він навіть шию трохи витягнув, немов очікуючи лаврового вінка. — І не знайшов жодного слова ані про вагітність, ані про аборти — в обох випадках.

— Картки ті, часом, не латиною заповнені? — підозріло поцікавився Олег. Помічник скулився, мов проштрикнута голкою повітряна кулька, весь його ентузіазм зник, але субординація змусила відгукнутися.

— Тільки не треба цього дешевого сарказму... Українською вони заповнені, ясно? Латиною зараз хіба рецепти виписують.