Ні, не зробить — якщо вона вибереться звідси.

Завдання не з легких. Ніна зовсім забула, в який бік дивилася, коли світло зникло. Але точно не в бік виходу. Куди б вона зараз не пішла — ймовірно, наштовхнеться на одну з жахливих скульптур, а їй хотілося торкатися цих штук не більше, ніж самого італійця. Та що залишалося? Вона, як сліпець, витягла перед собою руки й обережно рушила вперед, рахуючи кроки. За п’ять — пальці все ще відчували порожнечу. За десять — теж. Невже вона рухається у вірному напрямку? Тринадцять. П’ятнадцять. На шістнадцятому пальці правиці боляче вдарилися об тверду поверхню, і Ніна зойкнула. Обережно помацала перед собою і торкнулася чогось огидно гладкого. Так і є, скульптура. Значить, їй треба рухатися лівіше. Ще п’ять кроків. Десять. Нічого. І ще десять.

Зовні знову гримнув грім, а коли його віддалені розкоти повільно змовкли, почувся інший звук — чиясь хода в коридорчику, що вів до галереї. Повільні кроки. Промінь слабкого світла ліхтарика окреслив дверний отвір з іншого боку і допоміг Ніні зорієнтуватися — виявляється, до дверей залишилося зовсім нічого. Але хто це йде? Працівник «Дзиґи» чи... Бажання подати голос вона в собі подавила. Не зараз. Спочатку треба побачити, хто це.

Джерело світла досягло дверей і зазирнуло до галереї. Ніна інстинктивно зробила крок убік, аби уникнути променя. Ліхтарик був маленький, кишеньковий, і висвітлював перед собою метрів два, не більше. Краще їй все ж залишатися непоміченою. Вона зробила ще один крок до стіни, а між тим у коридор проникнув короткочасний відсвіт блискавки з вулиці, що дав їй змогу долю секунди бачити темний силует того, хто йшов галереєю. Ніна впізнала його.

То був італієць.

Серце пірнуло у п’яти. Це точно він вирубав світло — інакше чому ж у нього ліхтарик? Зараз він її виявить, і тоді...

— Синьйорина! — приглушено покликав Бава. — Ви є тут?

Отже, він знає про її присутність. Їх розділяло щось близько трьох метрів, і Ніна вирішила, що зможе нечутно оминути майстра. Навшпиньках вона рушила в той бік, де мав бути вихід з галереї, і їй, мабуть, вдалося б проскочити, якби плече не зачепило щось довге і тверде.

То, напевно, було крило статуї-лелеки. Воно подалося, скульптура зсунулася на постаменті, і почувся відповідний звук. Ліхтарик миттєво повернувся в її бік, викриваючи Нінине місцезнаходження та засліплюючи їй очі.

Якби не той клятий параліч, що вже вдруге скував м’язи, вона б з лементом кинулася до виходу, але на ділі так і залишилася стояти непорушно, в полі зору синьйора Бави, котрий зробив крок, наближаючись.

— Синьйорина! — аж задихнувся він. — Санта Марія, синьйорина, як ви мене налякати!

Він повернув ліхтарика таким чином, щоб і його лице потрапило у промінь. Підсвічене знизу, воно ще більше стало нагадувати фізіономію кровожерливого безумця.

— Я сидів у кав’ярня, тут, біля ентрата... біля входу, і раптом побачити вас! Я пам’ятаю, ви вчора бути на моїй виставці, сі! Я пішов за вами, і раптом світло спегнере... Повний темрява! Я так думати, то є через цю жахливу грозу. Що ви робити тут в такий дощ?

— Вирішила ще раз відвідати вашу виставку, — вичавила Ніна, коли збагнула, що можливість розмовляти її не полишила. — Ваші роботи мене дуже вразили, е-е... і я вирішила поспілкуватися з вами особисто.

— О-о, синьйорина, ви просто перфезьоне! Зараз дуже мало людей, які так любити мистецтво! Я просто вражений, сі!

— Звідки у вас ліхтарик? — спитала Ніна, впевнившись, що Бава не збирається перетинати їй горлянку просто зараз.

— Ліхтарик?.. А, сі! Це є моя універсале запальничка. Бачите? — світло ліхтарика раптом зникло, а замість нього вискочив язичок зеленувато-блакитного полум’я. — Я завжди носити це з собою. Дуже фунціонале.

«Бачиш, дурненька? Все має логічне пояснення».

Так, досить логічно. Страх потроху відступив, але повністю не зник — адже вони все ще стояли в темряві, одне навпроти одного. Ніна замислилася: що ж їй робити далі — продовжити гратися в детектива чи перепросити і втекти просто зараз? Італієць, втім, явно не мав бажання прощатися.

— Я тепер просто бути змушений запросити вас на кава, синьйорина...

— Ніна.

— Ай, белісіма! — зрадів Бава. — Синьйорина Ніна! Перфезьоне! Хочу вас запросити. Ви не бачити моїх робіт у темрява, але ми можемо говорити про них. А в цій кав’ярня готують беніссімо вогняний кава! Його можна пити навіть без світла. Я пригостити вас і не прийняти відмова!

Відмовлятися вона не стала. Переляк практично минув, і, осмисливши події, Ніна визнала, що в усьому винна її надміру багата уява. Вона сама себе накрутила, але тепер знову була зібраною й готовою до сюрпризів, а логіка замінила страх на командному посту. Зараз вони вийдуть з галереї, а там вже поруч буде вихід надвір, і в разі чого тільки цей Даріо її й побачить. Та поки що вона продовжить грати свою роль.

Світло відновили якраз тоді, коли Ніна з паном Бавою дісталися до дзиґівської кав’ярні «Під клепсидрою», що ховалася біля самісінького входу, за дверима з темного дерева, однак каву-фейрі їм подали як належить: клацнувши вимикачем, занурили кімнату в густу темряву, а потім в дверях з’явилася офіціантка в народному строї і з тацею в руках, на якій палали вражаючим синьо-жовтим вогнем два керамічних, облитих ізсередини коньяком, горнятка. Тацю урочисто поставили на стіл і загасили полум’я міцно завареною у джезві кавою. Після цього офіціантка увімкнула настінні бра, від чого все дійство почало щільно нагадувати вечір при свічах, побажала все ще трохи знервованій Ніні та жвавому синьйору Даріо смачного і зникла десь у підсобці. Вони знову залишилися самі, наодинці з шурхотом дощу зовні. Ніна пригубила каву і підозріло глянула на тарілку біля себе, де кілька крихітних біло-синіх кавалочків невідомого походження каралися, настромлені на шпички.

— Що це?

— Називатися «Дор-Блю». Сир з пліснява. Дуже смачно — те, що треба, до кава.

Синьйор Бава не збрехав — то дійсно було смачно, хоч і досить незвично на смак. Нічого подібного Ніна раніше не куштувала. Чарівний напій зробив її куди більш благодушною; принаймні, вона припинила поглядати на двері, щохвилини готуючись дременути в дощ. Слово за слово — вони поволі розговорилися. Італієць продовжував уголос дивуватися тому, що така чарівна донна попри негоду завітала до його виставки — за його словами, сьогодні після обіду відвідувачів практично не було, навіть коли ще сяяло сонце. Ніна ж у відповідь із натхненням брехала про те, що злива ніяк не могла завадити їй ще раз подивитися на скульптури маестро. За її словами, твори Бави надихнули її настільки, що захотілося більше дізнатися про самого творця.

— Як сталося, що ви потрапили до України? — допитувалася вона, надавши лицю заінтригованого виразу завзятої прихильниці. — І скільки ще збираєтеся провести в нашому місті? Які у вас плани?

Компліменти Ніни зробили свою справу — італієць заходився піднесено розповідати. Він повідав, що вперше опинився тут випадково — два роки тому його зарахували до складу римської делегації майстрів прикладного мистецтва в рамках культурного обміну між країнами. Приїхавши сюди, Бава був вражений тим, що всередині місто Лева виявилося дуже схожим на Італію, а ще більше його зачепила щирість і колоритність тутешніх мешканців — настільки, що він поставив собі за мету оселитись тут на якийсь час, набратися вражень та зробити виставку робіт, повністю виготовлених у Львові. І ось цього року йому вдалося. Прибувши навесні, він орендував досить велике нежитлове приміщення, де й облаштував майстерню. Там же й жив. За якихось два місяці вивчив мову на достатньому для спілкування рівні (з цього приводу Ніна подарувала йому ще один комплімент). Він дуже задоволений виставкою, не зважаючи на те, що відвідувачів досить небагато. Втім, для синьйора Бави головне — не кількість, а якість, особливо коли трапляються такі чудові відвідувачі, як синьйорина Ніна. Цей проект некомерційний, тому й платню за вхід він вирішив не брати (за зізнанням Даріо, він достатньо заробив інсталяціями на батьківщині, а накопичення та сріблолюбство не його хобі). Приблизно за місяць майстер збирається повертатися додому і вже в Римі влаштувати виставку з цими ж роботами, а також кількома новими, які зараз лише в процесі створення. А поки що у вільний час він полюбляє блукати містом і знайомитися з городянами, вивчати їхню культуру та внутрішній світ. І знайомство з синьйориною Ніною зберігатиме в пам’яті ще довгий час після повернення до Італії.