У ніч на 17 вересня 2000 року Георгій Гонгадзе, керівник інтернет-проекту «Українська правда», вийшов із квартири журналістки Олени Притули, обмовившись, що вже пізня година і він буде ловити машину, аби дістатися додому. Вранці на сайті «Української правди» висіло повідомлення про зникнення редактора. Вдень з’явилися згадані вже оголошення на станціях метро. 19 вересня президент Кучма отримує відкритого листа, підписаного рядом прогресивних журналістів, у якому вони вимагають почати розслідування цієї справи і взяти його під особистий контроль. 24 вересня більш як 200 людей організовують прохід зі смолоскипами під гаслом «Знайдіть Георгія Гонгадзе!» 16 листопада в лісі у Таращанському районі Київщини знаходять чоловічий труп без голови. 28 листопада лідер соціалістів Олександр Мороз скликає під час парламентської сесії прес-конференцію. Журналісти заінтриговані – обіцяна бомба. І вона таки дійсно вибухає: довірена особа Мороза, соціаліст Юрій Луценко, вставляє в пошарпаний касетник плівку з тими самими «записами Мельниченка».

Майор Микола Мельниченко служив офіцером президентської охорони. За його словами, він у якийсь момент вирішив «писати» свого «об’єкта», встановивши під диваном у кімнаті для переговорів мікрофон. Потім передав ці плівки Морозу як головному суперникові Кучми ще з часів останніх президентських перегонів, коли Кучма виграв другий термін президентства чисто технічно. У бесідах із головою своєї адміністрації Володимиром Литвиним, міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком і головою СБУ Леонідом Деркачем президент Кучма неоднозначно натякав: Георгій Гонгадзе йому набрид і з ним треба «щось вирішувати».

У ті дні народний депутат Леонід Кравчук став серед парламентських кореспондентів та політичних журналістів, особливо – опозиційних, чи не найпопулярнішою персоною. Його запитували здебільшого про те, чи був би такий скандал можливим, якби державою керував Кравчук чи його ставленик, і чи вірить екс-президент, що голос на плівках належить Кучмі. Як завжди в подібних випадках, офіційні коментарі Леоніда Макаровича звучать дуже стримано та розмито. Проте в неформальних бесідах він прямо говорить колегам щось на зразок: «Я ж вас попереджав!» Хоча звільняти Кучму, котрий справді загрався у владу і втратив будь-яке відчуття міри, майданними засобами Кравчук також не радив: «Всі заплуталися, – говорив він журналістам. – Вийшло так, що після президентських виборів вилізли всі задавнені хвороби. Так. Ми повинні зрозуміти, що є проблеми і не все так добре в нашій хаті. Тому нам треба сісти й навести там, де можемо, порядок. І така ініціатива повинна виходити від влади. Я категорично проти, щоб президента знімала вулиця. Дострокові вибори також не призводять ні до чого, крім загострення ситуації. Але я так само проти того, аби залишити все, як є, і не говорити з опозицією».

Кравчук радив, як у його часи, шукати компромісу. Спершу, радив він, треба визначити коло питань для обговорення: організація й система влади, економічні проблеми, зовнішня політика. А потім запропонувати опозиції відкритий діалог. Він навіть готовий був запропонувати свою кандидатуру як переговірника. «Я взяв би на себе таку відповідальність разом з керівниками партій з того й іншого боку, щоб не вийшло так, що зібралися однодумці й один одного переконують, які вони хороші. Є вулиця – там намети, там є інші партії. І говорити треба з ними. Для того, щоб когось звільняти, ми повинні знати підставу. Підстава – смерть Гонгадзе? Але треба ще довести, хто винний у цьому злочині. Підстава – касети Мельниченка? Але для цього потрібна експертиза. Я пропоную обговорювати корінні питання життя держави, а не персоналії».

Опозиція, на думку Кравчука, повинна була зрозуміти, що всі ці трибунали, спалення опудал, навіть 20 тисяч людей на вулицях – це не та сила, яка може змусити президента піти у відставку. Імпічмент нинi нереальний, попереджав він. Але можна внести зміни до Конституції. Якщо ж ми будемо сидіти й чекати, що воно само собою вирішиться, то будуть інші касети й нові масові акції. Агресивна, неконструктивна, а іноді й брутальна опозиція не може бути для влади опонентом, говорив він. Хоча й iз такою опозицією потрібно працювати. Влада, на думку Леоніда Макаровича, повинна створити умови для того, щоб опозиція могла оприлюднити свiй погляд. «А опозиція все ж таки повинна рахуватися з тим, що ми живемо в демократичній державі й це оприлюднення повинно вестися в цивілізованій формі, – наголошував він. – Влада повинна зрозуміти, що в 1991 році ми підвели риску під минулим. Принаймні політично ми заявили, що кладемо край тоталітаризму, однопартійності, планово-централізованим формам, диктатурі, і задекларували цивілізовану демократичну державу. Пройшло майже десять років – за ці десять років у нашому суспільстві хіба все було зроблено тільки правильно? Ми поряд iз тим, що змінилося на краще, допустили дуже багато помилок, прорахунків. І сьогоднішнє загострення в суспільстві з приводу смерті журналіста Гонгадзе й «касетного скандалу», а також десятиріччя незалежності України могли б стати рубежем для того, щоб подивитися, що із зробленого нами за цей час потрібно змінити».

Леонід Кравчук наголошував: Захід чекає від української влади визначення зі своїми пріоритетами, бо на Заході не можуть прийняти «невідому» Україну. А також хочуть, щоб ми навчилися вирішувати проблеми демократичним шляхом. «Навколо справи Гонгадзе та касет було допущено стільки помилок, що вже помилки важать більше, ніж самі проблеми. А все через те, що немає вміння демократичним шляхом вирішувати гострі проблеми, які виникають у кожній державі, – говорив він. – Нинi є гостра потреба вступити в діалог. Я розумію, що й на тому й на тому боці є люди, які категорично ставлять ультиматуми. З ультиматумом йти на діалог немає рації. Бо тоді буде говорити вулиця». Також Кравчук радив не забувати про економічне невдоволення людей, що постiйно iснує. Шахтарям, які прийдуть під стіни ВР вимагати зарплатні, варто піднести щось інше, і вони стануть членами акцій протесту. Тому треба вже тепер починати дiалог. Якщо влада цього не зробить, у 2002 році пройдуть парламентські вибори. На фоні ситуації, що склалася в країні, результати виборів можуть бути дуже несподіваними. І новий парламент може змінити Конституцію. Наприклад, скасувати посаду президента в такому вигляді, в якому вона є. Для того, щоб цього не сталося, Леонід Макарович закликав уже тепер думати про владу, про державу, про майбутнє. «Я розумію, що це дуже важко і президенту, і його адміністрації – я сам це переживав. Але іншого виходу немає», – говорив він. Через таку свою позицію Леонід Макарович у той період користується авторитетом та певною симпатією в ліберальної преси і навіть у деяких діячів парламентської опозиції: між собою молоді ліберали іменують екс-президента і старійшину української політики «Леонідом Макароничем» або – просто Макароничем.

Таким чином, ставлення до першого президента лишалося на межі між нейтральним та позитивним. Після приходу Віктора Медведчука на посаду голови Адміністрації президента Кучми позиції СДПУ(о) в парламенті та країні значно зміцнилися, але натомість сам Леонід Кравчук, котрий уже давно асоціювався з цією політичною силою, залишався швидше над грою, аніж у самій грі. Весь гнів опозиція спрямовувала саме на Медведчука, якого називали «сірим кардиналом» Кучми. Одначе СДПУ(о), до якої входив Кравчук, «партією влади» не стала. А значить, лишалася чимось на зразок «третьої сили», котра врівноважувала парламент, знаходячись між опозиційними «Нашою Україною» та Блоком Юлії Тимошенко і явно провладними «регіоналами», які почали формуватися в повноцінну партію ближче до 2003 року, тобто з наближенням президентських виборів. У 2002 році Леонід Макарович нагадав про себе черговою книгою з власним прізвищем на обкладинці. Називалася вона красномовно – «Маємо те, що маємо», і в ній автор, аналізуючи стан сучасної України, крім усього іншого стверджує: свого часу групою осіб було проведено ледь не цілу кампанію, де його називали не першим, а другим президентом держави. За його словами, відлік президентів України некоректно вести від Михайла Грушевського, оскільки він не був президентом, а лише главою Центральної Ради, себто спікером парламенту. Це була не перша книга Кравчука. У 1993 році побачила світ вибрана збірка його статей та виступів під загальною назвою «Є така держава – Україна», а в 2001-му вийшла книжка Кравчука «Держава і влада: досвід адміністративної реформи».