Пізньої осені 1990 року Україну, як і весь Союз, захлеснула відверта антиреформаторська хвиля. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій. 7 листопада, під час чергового святкування річниці Жовтневої революції, в Києві була вчинена провокація проти депутата і колишнього дисидента Степана Хмари – в переході на площі Жовтневої революції він побився з полковником КДБ Григор’євим, відповідаючи на провокаційні дії з його боку. «Група 239» позбавила його депутатського імунітету, і Хмара був заарештований прямо в парламенті. Однак сили комуністичної більшості були підірвані розколом у її рядах. Розбіжності виникли в першу чергу між першим секретарем КПУ Станіславом Гуренком і Леонідом Кравчуком. Викликані вони були різним ставленням до подій 13—20 січня 1991 року, коли центральна влада застосувала військову силу в Вільнюсі і Ризі для протидії сепаратистським настроям у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради УРСР наважилася на безпрецедентний крок – прийняла заяву, в якій засудила дії Москви і розцінила їх як порушення державного суверенітету двох балтійських республік. На лютневому Пленумі ЦК КПУ 1991 року Кравчук захищав Верховну Раду від партії, вимагаючи від комуністів розстатися з ілюзією, що парламентом можна управляти з партійних кабінетів.

Позицію Кравчука підтримала група партійної еліти з числа директорів великих підприємств, серед яких були Леонід Кучма та Володимир Слєднєв, і апарату Верховної Ради – зокрема Іван Плющ, Микола Хоменко та інші. За ініціативою «націонал-комуністів» до Всесоюзного референдуму 17 березня 1991 року про збереження СРСР як «оновленої федерації суверенних республік» було включене додаткове республіканське питання: «Чи Ви згодні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?» Контрольовані опозицією ради трьох галицьких областей включили ще й третє питання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?» Результати референдуму дали нову легітимізацію для «націонал-комуністів». Громадська думка в Україні виявилася більш консервативною, ніж в інших республіках: на перше питання ствердно відповіли 70,5% учасників, тоді як населення балтійських республік, Вірменії і Молдови взагалі бойкотувало референдум. Зате 80% виступило за зміцнення державної суверенності України.

Офіційна Москва й офіційний Київ трактували результати референдуму кожен по-своєму. Якщо Горбачов приступив до переговорного процесу з республіками про укладення нового Союзного договору за формулою «сильний центр – сильні республіки», то Леонід Кравчук й українські «націонал-комуністи» віддавали перевагу другій половині цієї форми, де йшлося про «сильні республіки», не бачачи необхідності у збереженні сильного центру. Весною-літом 1991 року в балансі політичних сил в Україні сталися нові зміни. Після виникнення «націонал-комуністичного» крила фактично перестала існувати «Група 239». У березні 1991 року Україною прокотилася нова хвиля шахтарських страйків, яка на той раз мала виразно політичний характер: відставка Горбачова, розпуск Всесоюзного з’їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Вперше за довгі роки національному рухові вдалося зблизитися з робітничим рухом: 21—23 червня у Києві було утворено Всеукраїнську спілку солідарності трудящих («ВОСТ»). Спілка, що складалася в основному з робітників, включила до свого керівництва національно-радикальних депутатів Ларису Скорик та Степана Хмару.

Нові політичні зміни означали не стільки зростання популярності українського опозиційного руху, скільки падіння престижу центру і комуністичної партії. Поява «націонал-комуністичного» крила означала спробу більш далекоглядної частини партійного керівництва знайти нову легітимацію своєї влади – і таким впровадженням на цей раз стало служіння ідеї зміцнення української суверенності. У цьому українські «націонал-комуністи», ідеологом яких лишався Леонід Кравчук, наслідували позицію Бориса Єльцина та його прибічників з Росії, що видокремилися зі старої комуністичної номенклатури і твердо вели лінію на суверенізацію РРФСР. Приклад балтійських республік був дещо іншим, бо тут місцеві компартії оголосили про свою незалежність від КПРС – крок, на який українські комуністи так і не змогли наважитися. Зрозуміло, що сама по собі Україна не мала шансу вийти з Радянського Союзу, якби для цього влітку 1991 року не склалося декілька обставин.

Але це не значить, що Україна була лише пасивним спостерігачем. Насправді в українському суспільстві розвинулося декілька центрів опозиції, які сильно дестабілізували радянський режим. Львів і Західна Україна дали найбільш радикальний рух, який на літо 1991 року практично перебрав владу в регіоні. Говорячи про той період, Леонід Кравчук відзначав, що в самому Києві опозиція мала за собою владу в місті, а на «республіканському рівні» спричинилася до глибокого розколу колись єдиного партійно-державного апарату. «На Сході України діяв сильний робітничий рух, під тиском якого значна частина старої номенклатури мусила відійти від влади, – говорив Леонід Макарович. – До того ж майже у кожному великому місті діяли свої осередки опозиції. Вони мали різні політичні програми, але їх об’єднувало одне – недовіра, а то й ворожість до центру». Ось із якими настроями радянська Україна зустріла ранок 19 серпня 1991 року.

У багатьох публіцистичних статтях можна зустріти тезу, що проголошення української незалежності у 1991 році було виключно заслугою київських комуністів, які таким чином намагалися втримати за собою владу в нових обставинах. Насправді ж улітку 1991-го українська партійна еліта приймала свої рішення під тиском опозиції. Це не означає, що опозиційний рух мав вирішальне слово – із колишніх 15 республік СРСР кожна дістала незалежність безвідносно від рівня своєї політичної активності. Але не можна недооцінювати іншого факту, що на нього звертають увагу дослідники історії Російської імперії та Радянського Союзу: як у 1917—1920 роках, так і в 1989—1991-му Україна разом з балтійськими державами, Молдовою та Кавказом були районами підвищеної політичної активності, тоді як Центральна Азія, Білорусія, Північний Кавказ, Поволжя та Сибір були значно скромнішими у своїх політичних прагненнях. Україна не була першою у списку, але не була й останньою. Однак з огляду на її стратегічне становище в Радянському Союзі її поведінка мала вирішальне значення для розпаду цієї останньої імперії. Це показав розвиток подій, що послідували після невдалого комуністичного перевороту у Москві 19—21 серпня 1991 року.

«Про ГКЧП я дізнався від Станіслава Гуренка, – згадував Леонід Кравчук. – Він подзвонив мені рано, десь відраз після шостої. Телефон не вгавав, бо я, зізнаюся, сплю сном праведника. Сплю я міцно, тож телефон поподзвонив, поки я нарешті прокинувся, спустився вниз до свого вузла зв’язку і зняв трубку. Ясно було: главі держави о шостій ранку не дзвонитимуть з приводу якогось дріб’язку. І передчуття тривоги хутко справдилося. На другому кінці дроту був Станіслав Гуренко: «Ти радіо слухаєш? Ти не знаєш, що сталося?» Метнувся до приймача – там саме читали постанову про створення ГКЧП. Я поклав трубку і почав слухати радіо. Хвилювання було велике, просто аж на душі холонуло, бо добре розумів, що це таке – державний переворот, та ще й комуністичний. Закони СРСР уже поставили заколотників над законами республіки – так можна швидко втратити суверенітет, не здобувши його до кінця».

Майже відразу з Леонідом Макаровичем зажадав зустрітися уповноважений від ГКЧП генерал Варенников. Відразу після цього, коли Кравчук уже їхав із Кончі-Заспи в Київ, йому в машину подзвонив Борис Єльцин, повідомив про свою невдалу спробу зв’язатися з Горбачовим, попросив київського колегу зробити те ж саме. Додзвонитися до заарештованого в кримській резиденції Президента СРСР Леонід Макарович теж не зміг. Тим часом генерал Варенников приїхав не просто налагоджувати контакти, але й привіз ультиматум із Москви від керівництва ГКЧП: якщо Україна не підкориться рішенню заколотників мирним шляхом, то в республіці буде введений надзвичайний стан. Війська, за словами генерала, вже перебували під Києвом у стані бойової готовності. Кравчук тоді заперечив: «Надзвичайний стан в Україні може ввести тільки Верховна Рада республіки своїм рішенням». Тоді генерал запропонував ввести надзвичайний стан вибірково – в деяких регіонах, зокрема в областях Західної України. Кравчук знову не погодився: на це, на його думку, не було нагальної потреби. В той самий час, коли відбувалися ці переговори, Кравчуку подзвонив з Москви голова КДБ Крючков – один із активних учасників заколоту. Спроба з’ясувати в нього, що, власне, відбувається і головне – чим це все закінчиться, ні до чого не привела. Коли генерал Варенников відмовився показати документи, котрі б засвідчували його повноваження, посланець почав посилатися на повідомлення, яке звучало зранку по радіо. На що Леонід Макарович заявив, буквально зірвавшись на крик: «Для мене радіо – не документ! Кого ви представляєте? Документи де? Посвідчення? Мандати?» Намагаючись іти в цій ситуації принципово бюрократичним шляхом, Кравчук таким чином зволікав час – ситуація мала прояснитися дуже скоро. Проте загострювати її до реальної загрози запровадити в Україні воєнний стан він теж не хотів з тієї ж причини: реальних повноважень Варенникова він справді не знав.