Від народження Рух мав причіпок «за перебудову», а перебудова в максимальному сенсі означала приціл на розвал СРСР та здобуття Україною незалежності. Отож тодішня комуністична влада не могла приручити Рух. І це одразу своїм винятковим чуттям вловив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, про що й застеріг на одному із засідань ідеологічного відділу ЦК: «Небезпека того, що лідерство в структурах НРУ можуть захопити особи, настроєні по-антисоціалістично-му, по-антирадянському, існує. Тому партійним комітетам потрібно не відгороджуватися від самодіяльних об’єднань, а розширювати роботу з ними». У теледискусіях з філософом Мирославом Поповичем, одним із засновників НРУ, запекло доводив: «Не кажіть, що ви лише громадська організація! Ваш Рух неодмінно стане політичною партією! Ваш Рух боротиметься за владу!» Леонід Макарович від імені влади брав участь в установчому з’їзді Руху, виголосив там досить толерантну промову, після чого його колеги з ЦК почали обурюватися: партійному працівникові не можна так загравати з антирадянськими силами. Особливо дратувало партійців, що Кравчук дозволив собі поставити свій автограф на проекті програми НРУ та запрошеннях на з’їзд. «Так, люди зі значками Руху не раз зверталися до мене за автографами, – говорив тоді головний ідеолог. – Деякі з них пояснювали свої прохання на диво прозаїчно: «Ваш підпис підтвердить мою особисту участь у засіданнях». Саме з того часу, з весни 1989 року, підпис Леоніда Кравчука став не лише бюрократичною формальністю чи підтверджував обов’язковість виконання певних розпоряджень, а й звичайним підтвердженням того, що власник підпису бачив Кравчука на власні очі. Це вже був «зірковий» автограф.

На тому з’їзді найбільш радикально налаштовані «рухівці» кричали: «Знову дають захиснику партапарату слово!», а тоді, прокричавши обов’язкову порцію гасел «Геть!» та «Ганьба!», уважно слухали виступ свого головного опонента. «Ось зараз у всіх, як кажуть, на вустах проблеми відродження національної самосвідомості, – промовляв Леонід Макарович з трибуни. – Йдеться про підняття суверенітету республік, в тому числі, природно, Української РСР. Але одні бачать нові реальні можливості такого суверенітету в рамках удосконалення радянської соціалістичної федерації. Я за такий суверенітет, без обмежень, без регламентацій у тій частині, яка стосується компетенцій республіки. Інші бачать панацею у вільній незалежній Україні, яка б назавжди порвала з Союзом РСР. Тут, переконаний, може бути тільки таке: жити і працювати в єдиній співдружності народів СРСР, розвивати і зміцнювати все, що веде до згоди людей».

Восени 1989 року Володимир Щербицький за наполегливою рекомендацією Михайла Горбачова пішов у відставку. На посту Першого секретаря ЦК КПУ його змінив Володимир Івашко. Але якщо Щербицького критикували, проте поважали, то Івашко для українських націонал-демократів став просто цапом-відбувайлом. Майже одночасно з його призначенням національно-визвольний рух в Україні почав вступати у свою найвищу фазу. Стихійні мітинги відбувалися в центрі Києва щодня, така сама ситуація була у великих містах. Тепер у це важко повірити, але саме завдяки зусиллям Леоніда Кравчука, який на той час став чи не головним переговірником між владою та опозицією, в Україні не почалися активні спроби стихійного захоплення влади. Критикуючи Рух за антирадянщину та злобні нападки на соціалізм, він в той самий час закликає до консолідації всіх зусиль влади та опозиції в боротьбі за прискорення темпів перебудови в Україні. І навіть – небачене! – дозволяє приколоти собі до лацкана піджака жовто-блакитний значок поруч із червоним значком депутата Верховної Ради УРСР. У своєму робочому кабінеті в ЦК Кравчук приймає фундаторів Руху – письменників. «У ЦК мій кабінет знаходився на третьому поверсі. Ми частенько сперечалися, хоч і по-діловому, але принципово. Суперечки виникали навколо питання влади. На мітингах виступали за те, що існуюча влада повинна бути замінена іншою владою. Але не говорили, яким чином. А нам революцій уже досить. Революція – це насильство одних над іншими, ідеологічні чистки і таке інше. Все треба робити демократично. А ще я їм говорив: зміна влади, якщо це демократичним чином, через вибори, легітимність, конституційність – то тут немає нічого лихого. Проте ваші прихильники на мітингах закликають до силового захоплення влади. А це не в’яжеться з конституцією – не потрібно таке робити. Але говорили ми на рівних: ЦК наказувати письменникам уже не міг», – згадує Кравчук.

Коли в 1989 році готувалася акція «Живий ланцюг від Львова до Києва», Леонід Кравчук замість того, аби всіляко опиратися і сприяти заборонам, допоміг «рухівцям» роздобути автобуси та дефіцитний тоді бензин. Після чого вище партійне керівництво висловило головному ідеологу претензії: мовляв, він поводить себе, як «рухівець», і не зрозуміло, підтримує антирадянщину чи ні. Відтоді ставлення до особи Кравчука стало, за його словами, дещо стриманим, навіть настороженим – він тепер на короткій нозі з противниками влади, чого від нього чекати – невідомо. Тим не менше, з посади секретаря ЦК його не просили: в гарячий для однієї з найважливіших радянських республік час саме така виважена, здатна вести переговори людина була вкрай необхідна. Його позиції у діючій владі зміцнювалися досить швидко. У 1990 році Леонід Макарович стає депутатом Верховної Ради УРСР. Володимир Івашко в той час уже перевівся до Москви, в ЦК КПРС, під крило Михайла Горбачова, і це переведення розцінили як ганебну втечу. «Запевняю український народ, що нічим перед ним не завинив, дещо встиг зробити, хоча й дуже мало, бо доля не дала достатньо часу. Прошу мені вибачити», – писав «утікач» у своїй заяві, опублікованій у газеті «Радянська Україна» 14 липня 1990 року. Проте його не вибачили, а радикально налаштовані молоді люди навіть провели в Києві акцію «Похорон Івашка», під час якої бутафорську труну з бутафорським трупом усередині обнесли довкола Володимирського собору. А вже 17 липня в цій же газеті публікується «Декларація про державний суверенітет України».

Першим секретарем ЦК КПУ замість Івашка обрали Станіслава Гуренка. Другим секретарем став Леонід Кравчук. 23 липня 1990 року його вже обрали спікером ВР УРСР. Таким чином, людина, яка ще два роки тому була звичайним партійним функціонером, гвинтиком без жодного реального впливу на поточну ситуацію, тепер стала фактично першою особою в Українській РСР – комуністична партія в ситуації, що склалася в цілому по СРСР, залишалася при керівництві лише де-юре: фактично на місцях комуністичне керівництво втрачало позиції. Ось як згадує про той період письменник Роман Іваничук: «Коли Головою Верховної Ради обрали Леоніда Кравчука, всі ми відчули, що є серед партократів сили, які добре відчувають політичну перспективу. Тоді, коли Івашко та Губенко необачно робили ставку на комуністичну партію, Кравчук складав продуману, хоч і не завжди безпомилкову свою програму, – і коли вже пішло на парламентські фацеції, то я процитую кілька висловів Леоніда Макаровича. Вони характеризують його сутність – хитрого, мудрого, обтічного, впертого і не завжди послідовного політичного діяча: «Критику приймаємо, але пропозицію відхиляємо як таку, якої нема»; «Все можна, тільки не буде такої можливості»; «Хай буде нонсенс, аби було ясно». Якщо комусь нічого не зрозуміло, то Кравчук добре знає, що говорить і чинить. І що характерно: з опозицією він ніколи не поривав джентльменських стосунків».

Інший письменник, Валентин Чемерис, продовжує тему: «Для того, щоб очолити Верховну Раду, треба бути такою особистістю, як Кравчук, а не такою, як Івашко. На відміну від свого тимчасового попередника на посту спікера парламенту він прагнув служити не чужій, а своїй державі, вивівши її перед цим із чужої залежності. Щодо свого високого тодішнього поста в ЦК КПУ, то на запитання журналістів, чи залишить він його, Кравчук відповів ствердно: «На наступному Пленумі ЦК КПУ мене звільнять від обов’язків секретаря ЦК». Так і сталося: 23 вересня 1990 року Леоніда Макаровича звільнять від обов’язків другого секретаря ЦК. Нічого дивного в цьому нема – адже на той час членом компартії Кравчук уже не був – у серпні 1990 року заявив про свій намір здати партквиток[1]. А ще раніше, 24 липня, на другий день після вступу Кравчука на посаду спікера Верховної Ради УРСР і в його перший офіційний робочий день, в Києві застрайкували електротранспортники. До них приєдналися тролейбусні парки столиці. Патріотично налаштовані кияни блокували Хрещатик, вимагаючи підняти біля міськвиконкому жовто-блакитний прапор. Відповідної постанови про національну символіку Верховна Рада ще не приймала. Але вже під вечір прапор майорів біля приміщення, де зосередилася тодішня київська міська влада (тепер це – Київська міська державна адміністрація, або ж – мерія).