— Отже, нам слід бути обережними, проходячи крізь нього, — зауважив деймон.

Розмова з мишею недовго здавалася Вілові чимось дивовижним. Врешті-решт, це було не набагато дивовижнішим, ніж розмовляти по телефону: насправді він гово— рив із Лірою. Але миша була окремою істотою — в її зовнішності було щось від Ліри, однак і дещо своє. Все це було надто складно збагнути, особливо зважаючи на те, як багато дивних речей відбувалося разом. Віл спробував зосередитися.

— До того, як піти до мого Оксфорда, — сказав він Лірі, — ти маєш знайти якийсь одяг.

— Чому це? — уперто спитала вона.

— Тому що не можна піти в мій світ і розмовляти з людьми в такому вигляді: вони просто не підпустять тебе близько. Мусиш мати вигляд, як усі. Якщо бажаєш, слід замаскуватися. Я знаю це напевно — я роблю так уже дванадцять років. Краще слухай мене, інакше тебе піймають, і коли вони дізнаються про вікно, про те, звідки ти прийшла, й усе таке… Справа в тому, що цей світ — непогане місце для того, хто хоче сховатися… Річ у тому, що я… я мушу ховатися від деяких людей. Цей світ для мене — найкраще можливе укриття, і я не хочу, щоб про нього дізналися. Тому я не хочу, щоб ти видала цю таємницю своїм чужинським виглядом чи поведінкою. В Оксфорді в мене є справи, і якщо ти мене видаси, я тебе вб'ю.

Ліра судорожно ковтнула. Алетіометр ніколи не брехав: цей хлопець був убивцею, і якщо він когось убивав раніше, він може зробити те саме і з нею. Вона із серйозним виглядом кивнула — і не прикидалася.

— Добре, — погодилася вона.

Пантелеймон тепер був лемуром, під тиском його немигаючого погляду хлопець відчув себе дещо ніяково. Він опанував себе, зустрівся з деймоном очима, і той відразу знов перетворився на мишу та слизнув до Ліриної кишені.

— Гаразд, — промовив Віл. — Доки ми тут, треба прикидатися перед іншими дітьми, ніби ми прийшли з якогось місця в їхньому світі. Добре, що тут немає дорослих — ми можемо ходити туди-сюди, й ніхто цього не помітить. Але в моєму світі ти мусиш робити те, що я тобі скажу. І перш за все тобі слід помитися. Якщо ти не матимеш охайного вигляду, всі звертатимуть на тебе увагу. Ми повинні маскуватися всюди, де з'являємося, мусимо виглядати так, ніби ми свої та цілком природно, що на нас ніхто не звертає особливої уваги. Отже, спочатку піди помий волосся, у ванній кімнаті є шампунь. Потім ми знайдемо тобі інший одяг.

— Я не вмію, — жалібно сказала Ліра. — Я ніколи не мила волосся сама. У Джордані це робила прислуга, а потім мені не було потреби це робити.

— Що ж, доведеться тобі навчитися, — відповів Віл. — Помий усе тіло — у моєму світі люди ходять чистими.

Ліра видала невиразний звук і пішла на другий поверх. З її кишені на хлопця сердито дивився великий пацюк, але Віл лише мимохідь глянув на деймона.

Частина його натури хотіла поблукати цим тихим сонячним ранком вулицями міста, інша частина тремтіла від тривоги за матір, а ще інша й досі не оговталася я від шоку, спричиненого заподіяною ним раптовою смертю. І над усім цим височіла місія, котру він мав виконати. Він вирішив, що краще постійно щось робити, отже, чекаючи на Ліру, він помив столи й підлогу на кухні та висипав сміття в урну, котру знайшов в алеї біля будинку.

Потім він узяв зі своєї торби зелений бювар та нетерпляче на нього подивився. Щойно він покаже Лірі, як пройти крізь вікно в Оксфорд, то одразу ж повернеться та подивиться, що знаходиться всередині бювара, але поки що він вирішив засунути його під матрац ліжка, на якому спав. У цьому світі ніщо йому по загрожувало.

Коли Ліра, чиста, з мокрим волоссям, спустилася вниз, вони пішли шукати їй одяг. Знайшовши універсальний магазин, вельми непривабливий, як і все інше, на вигляд, вони почали ритися у відділі одягу. Той, як на Віла, був трохи старомодним, утім, їм удалося підібрати речі, які сподобалися і йому, й Лірі: картату спідницю та зелену безрукавку з кишенею для Пантелеймона. Дівчинка категорично відмовилася одягати джинси й навіть не повірила, коли Віл запевнив її, що в його світі їх вдягає більшість дівчат.

— Це штани, — сказала вона, — а я дівчинка. Ти кажеш дурниці.

Віл знизав плечима: картата спідниця була непримітною, й це було головне. Перед тим як вони вийшли, Віл кинув у касу за прилавком декілька монет.

— Що ти робиш? — спитала Ліра.

— Розплачуюся. За все треба платити. Хіба у вашому світі не платять за те, що беруть?

— У цьому світі — ні! Я впевнена, ці діти ні за що не платять.

— Може, вони й не платять, але я — плачу.

— Якщо ти поводитимешся як дорослий, тебе схоплять примари, — зауважила дівчинка, не знаючи, чи варто й далі дражнити Віла, чи, може, дратувати його небезпечно.

При денному світлі Віл роздивився, якими старовинними були будинки в центрі міста — деякі з них мали вигляд руїн. Діри в асфальті ніхто не залатував, шибки у вікнах часто-густо були розбиті, штукатурка осипалася. Утім, було очевидно, що колись це місце було красивим і величним: крізь різьблені арки можна було побачити величезні зелені поля й ліси, а деякі великі будівлі нагадували палаци — і це попри те, що кам'яні сходинки були вкриті тріщинами, а дверні рами відійшли від стін. Усе було таким, ніби замість того, щоб знести будинок і побудувати новий, мешканці міста лише нескінченно накладали латки.

Вони підійшли до башти, що височіла край невеличкого майданчика. Це була найдавніша з бачених ними будівель: проста чотириповерхова вежа із зубчастою верхівкою. Освітлена яскравим сонцем, вона видавалася такою загадковою, що Віл і Ліра, не змовляючись, підійшли до напіввідчинених дверей, до яких вели грубо витесані з каміння сходинки. Подивившись на двері й так нічого й не сказавши, вони спустилися на бруківку.

Коли вони вийшли на широкий бульвар із пальмами, Ніл запропонував дівчинці шукати невеличке кафе на розі — із зеленими металевими столиками зовні. Ліра знайшла його досить швидко; вдень воно було ніби меншим і менш занедбаним, але це було саме те місце — з оцинкованою стійкою, апаратом для готування кави та недоїденою тарілкою рисотто, котре через спеку вже почало тхнути.

— Це тут? — спитала дівчинка.

— Ні, те місце знаходиться посеред алеї. Подивися, чи немає поблизу інших дітей.

Але вони були самі-самісінькі. Віл провів дівчинку на широку алею з пальм та озирнувся, шукаючи потрібні йому прикмети.

— Думаю, воно було приблизно тут, — сказав він. — Коли я пройшов крізь нього, то мені було якраз видно верхівку того великого пагорба за білим будинком, з цього боку було кафе, а…

— Який воно мало вигляд? Я нічого не бачу.

Віл пошукав навколо. Може, вікно зникло чи зачинилося? Нічого не було видно.

І тоді він раптом побачив його. Хлопець зробив пару кроків назад і вперед, не відриваючи очей від його краю. Як і минулого вечора в Оксфорді, вікно можна було побачити лише з одного боку: якщо зайти за нього, воно ставало невидимим. Сонячні промені на траві за ним були такими самими, як на цьому боці — але водночас якимись невимовно іншими.

— Ось воно, — промовив Віл, переконавшись, що не помиляється.

— Ага, я його бачу!

Ліра була дуже збуджена і так само приголомшена, як він, коли почув, що Пантелеймон розмовляє. Деймон, не в змозі залишатися в кишені, перетворився на осу й декілька разів пролетів туди й назад крізь вікно, а Ліра тим часом розгублено намотувала своє й досі вогкувате волосся на палець.

— Відійди вбік, — порадив їй Віл. — Якщо ти стоятимеш перед вікном, люди побачать твої ноги й зацікавляться. Я не хочу, щоб хто-небудь помітив вікно.

— А що це за гомін?

— Машини. Це місце знаходиться поруч з оксфордською дорогою, і там завжди жвавий рух. Нахилися та подивись на дорогу збоку. Насправді зараз не варто проходити крізь вікно, бо навколо забагато людей. Але якби ми пролізли туди вночі, було б важко знайти те, що нам потрібно. Принаймні, пройшовши крізь вікно, ми можемо прикинутися, що просто гуляємо. Підеш першою. Просто пірни в нього та швидко відійди на декілька кроків.