Лі наче крізь туман побачив його — солдата Імперської Гвардії, що втікає з поля бою, на якому зазнав поразки його загін.

— Я не можу стріляти людині у спину, — промовив Лі.

— Але соромно вмирати, коли в тебе залишилася одна куля.

Отже, Лі Скоресбі прицілився останньою кулею в сам цепелін, котрий і досі ревів, намагаючись злетіти на одному двигуні. Мабуть, ця куля була розпеченою, чи, може, з лісу, що палав унизу, долетіла на висхідному потоці повітря палаюча головешка — газ раптом перетворився на оранжеву вогняну кулю, що миттю розрослася вусібіч, а оболонка та металевий скелет трохи піднялися й дуже м'яко та повільно упали вниз, несучи, втім, із собою вогняну смерть.

І солдат, що тікав з поля бою, і шість чи сім інших гвардійців, котрі не наважилися наблизитися до чоловіка, який утримував вхід до ущелини, разом були поглинуті полум'ям, що впало на них згори.

Лі побачив вогняну кулю та крізь ревіння у вухах почув, як Гестер сказав йому:

— З ними покінчено, Лі.

І він відповів — чи то подумав:

— Цим бідолахам не варто було доводити справу до цього — втім, як і нам.

— Однак ми стримали їх. Ми втрималися й допомогли Лірі, — промовив деймон, притис своє ослабле, але сповнене гордості маленьке тільце до обличчя Лі — і вони вмерли.

«Уперед, — указував алетіометр, — далі, вище».

І вони дерлися далі. Відьми літали над ними, обираючи для них найкращий маршрут — горбкувата місцевість невдовзі змінилася крутішими кам'янистими схилами, і коли сонце наблизилося до зеніту, подорожани опинилися в хаосі стрімчаків, сухих ярів і висланих валунами ущелин, де не було жодного зеленого листочка й де чути було лише стрекіт якихось комах.

Вони зупинялися, лише щоб ковтнути води зі своїх фляг із козячої шкіри, й майже не розмовляли. Деякий час Пантелеймон летів над Ліриною головою, але потім знесилів та перетворився на рогатого гірського барана. І тепер, коли Ліра важко пробиралася між скель, деймон жваво стрибав з каменя на камінь. Віл похмуро плентався слідом, прикриваючи очі від пекучого сонця та нехтуючи посиленням болю в руці, й нарешті досяг такого стану, коли нерухомість стала для нього нестерпною, тож йому залишалося тільки рухатися вперед, майже не зупиняючись для відпочинку. А позаяк відьмам не вдалося зупинити йому кровотечу, йому також здавалося, що вони дивляться на нього зі страхом — ніби на ньому лежало якесь прокляття, сильніше від їхніх можливостей.

Вони вийшли до озерця — клаптика глибокої синяви розміром ледь чи тридцять ярдів, що лежав серед рудих скель. Попивши та наповнивши свої фляги, діти занурили натруджені ноги у крижану воду. Після декількох хвилин цієї насолоди вони вирушили далі, і коли сонце почало пекти нестерпно, Серафіна Пеккала вихором злетіла згори та звернулася до них:

— Я мушу залишити вас на деякий час. Я потрібна Лі Скоресбі. Не знаю, в чому річ, але він не викликав би мене, якби йому не була конче потрібна моя допомога. Йдіть далі, я знайду вас…

— Пан Скоресбі? — збуджено перепитала Ліра. — Але де…

Проте Серафіни вже не було — вона зникла ще до того, як Ліра встигла закінчити своє запитання. Дівчинка машинально потяглася до алетіометра, щоб спитати його, що трапилося з Лі Скоресбі, але опустила руки, згадавши, що вона пообіцяла робити лише те, що просив Віл.

Ліра подивилася на хлопця та побачила, що він сидить поруч, опустивши на коліна руку, з якої все ще повільно капала кров. Його обличчя було водночас, якщо це взагалі можливо, попеченим сонцем і блідим.

— Віле, — спитала вона, — а тобі відомо, навіщо відшукувати твого батька?

— Я завжди знав, що мені слід це зробити. Мати сказала, що я маю успадкувати його мантію. Більше я не знаю нічого.

— А що це означає — «успадкувати його мантію»? Яку мантію?

— Я гадаю, якесь завдання. Не знаю, що він робив, але я мушу продовжити його справу. Інакше й бути не може.

Віл правою рукою витер піт з очей. Він просто не міг сказати Лірі, що хотів побачити батька так сильно, як дитина, що загубилася, бажає повернутися додому. Таке порівняння було дещо недоречним, адже дім для нього був місцем, у якому він охороняв від ворожого світу свою матір, а не будинком, де він сам почувався затишно. Проте минуло вже п'ять років від того суботнього дня в супермаркеті, коли удавана гра в хованки стала безнадійно справжньою, і весь цей тривалий час його серце відчайдушно хотіло почути нарешті слова: «Чудово, просто чудово, хлопчику мій. Ніхто у світі не зробив би цього краще за тебе, і я пишаюся тобою. А тепер відпочивай…»

Вілові хотілося почути це так сильно, що він майже цього не усвідомлював — це бажання було лише невід'ємною частиною його світогляду. Отже, він не міг пояснити все це Лірі, проте вона прочитала його глибоко приховані думки в його очах — і для неї така власна чутливість також була чимось новим. Вона помітила, що коли справа стосується Віла, в неї ніби з'являється шосте чуття — наче між ними існує зв'язок, котрого вона ніколи не відчувала до того. Усе, пов'язане з ним, було чітким, зрозумілим та безпосереднім.

І коли вона вже збиралася сказати це Вілу, з неба злетіла одна з відьом.

— Я бачу якихось людей у нас за спинами, — промовила вона. — Вони ще далеко, але рухаються дуже швидко. Може, мені слід наблизитися до них та подивитися?

— Так, — відповіла Ліра. — Але летіть над самою землею, щоб вони не помітили вас.

Діти знову натужно підвелися та продовжили своє сходження.

— Я безліч разів замерзала, — сказала Ліра, аби забути про переслідувачів, — але мені ще ніколи не було гак жарко. У твоєму світі теж стоїть така спека?

— Там, де я жив — ні. Звичайно — ні, але клімат поступово змінюється, і літа стали спекотнішими, ніж були колись. Кажуть, що люди впливають на атмосферу, забруднюючи її хімікатами, і погода виходить з-під контролю.

— А тепер ми відчуваємо все це на своїй шкірі, — промовила Ліра.

Вілу було дуже жарко, він надто хотів пити, щоб відповідати їй, і діти, задихаючись, полізли далі крізь мерехтливе повітря. Пантелеймон став цвіркуном і сидів у Ліри на плечі, від утоми неспроможний стрибати чи літати. Час від часу відьми помічали в горах джерельце, і оскільки воно завжди було розташоване занадто високо, щоб можна було дістатися до нього, вони злітали туди та наповнювали дитячі фляги. Після того як вони залишили озерце, на шляху дітей ще не з'явилося жодного джерела води, і вони вже напевно вмерли б від спраги, адже ті струмки, що виходили з-під скель, за декілька метрів вже знову зникали серед розпеченого каміння.

Наближався вечір, а вони все йшли вперед.

Відьму, яка повернулася спостерігати за переслідувачами, звали Ліна Фельдт. Вона низько летіла, намагаючись триматися за скелями, і коли сонце торкнулося землі та зробило камені криваво-червоними, вона наблизилася до озерця та знайшла там загін солдат, що стояли табором.

Але вже перший погляд на них повідомив відьмі більше, ніж вона бажала знати: у солдатів не було деймонів. І вони були ні з Вілового світу, ні зі світу Ситагаза, де людські деймони знаходилися всередині них, — це були люди з її власного світу, і, побачивши їх без деймонів, Ліна Фельдт відчула нудотний жах.

А потім все стало зрозуміло: з намету, що стояв на березі озера, вийшла граціозна молода жінка в мисливському костюмі кольору хакі, і життя переповнювало її не менше, ніж мавпу з золотавою шерстю, що стрибала берегом за нею.

Ліна Фельдт сховалася за скелю та почала спостерігати, як пані Кольтер розмовляє з начальником загону, а солдати ставлять намети, розпалюють вогнища та кип'ятять воду.

Ліна входила до загону Серафіни Пеккала, що врятував дітей у Больвангарі, і їй дуже захотілося одразу ж застрелити пані Кольтер. Але ту, мабуть, щось охороняло — вона була надто далеко, щоб можна було поцілити в неї з лука, а відьма могла наблизитися, лише ставши невидимою. Отже, вона почала накладати заклинання. Для цього їй знадобилося десять хвилин глибокого зосередження.