Але тут із кущів на траву вистрибнула смугаста кішка та зашипіла.

Мавпа почула це й відразу, ще в повітрі, розгорнулася. Було видно, що вона спантеличена, але її подив, мабуть, годі й порівнювати було зі здивуванням, яке охопило Віла. Золотава тварина скочила на лапи мордою до кішки, котра вигнула спину, задерла хвіст і тепер стояла боком до мавпи, шиплячи, плюючись та кидаючи їй виклик.

І мавпа прийняла його, кинувшись назустріч. Кішка відскочила, хрест-навхрест вдаривши по повітрю лапою, тим часом Ліра вже опинилася поруч із Вілом та разом з Пантелеймоном пірнула у вікно. До них долетів пронизливий крик кішки. Мавпа, морду котрої зачепили гострі пазурі, заверещала у відповідь і кинулася в обійми ані Кольтер, а кішка стрибнула в кущі свого світу та зникла з очей.

Пролізши крізь вікно, Віл знову почав намацувати пальцями його майже невловимі краї та защипувати, і коли від вікна залишалася тільки невелика щілина, крізь нього долетів звук поспішливих кроків та тріск гілок…

Але вікно вже зникло, і відразу запанувала абсолютна тиша. Віл опустився на коліна на росисту траву та намацав у кишені алетіометр.

— Ось він, — сказав хлопець.

Ліра взяла прилад. Віл тремтячими руками засунув ніж у піхви, ліг на траву, заплющив очі й незабаром відчув, як місяць купає його сріблом, а Ліра ніжними обережними рухами розв'язує бинт та затягує його знов. Тремтіння в його тілі поступово минало.

— О Віле, — почув він голос дівчинки, — я так вдячна тобі за все, що ти зробив!

— Сподіваюся, з кішкою все гаразд, — пробурмотів хлопець. — Вона схожа на мою Моксі. Мабуть, зараз вона вже вдома, у своєму рідному світі, й забула всі прикрощі.

— Знаєш, що мені здалося? На мить я подумала, що вона — твій деймон. Між іншим, вона зробила те, що мав би зробити гарний деймон. Ми врятували її, а вона — нас. Ходімо, Віле, не лежи на траві, вона волога. Якщо ти не ляжеш зараз у справжнє ліжко, то застудишся. Ходімо в отой великий будинок, там мусять бути ліжка, їжа та все інше. Я зроблю тобі нову пов'язку, зварю каву, приготую омлет — все, що забажаєш, а потім ми ляжемо спати. Тепер, коли в нас є алетіометр, нам нічого не загрожуватиме, ось побачиш. Я нічого не робитиму сама, лише допомагатиму тобі шукати батька, обіцяю…

Вона допомогла Вілу підвестися, й вони повільно пішли садом до великого будинку, що білів під місяцем.

Лі Скоресбі зійшов на берег у порту в гирлі Єнісею та побачив, що це місце перебуває у стані хаосу — рибалки намагаються продати консервним заводам мізерні уломи невідомих видів риби, власники кораблів обурені тим, що влада, аби впоратися з наслідками підйому води, підвищила портовий збір, а мисливці сходяться до міста, неспроможні працювати через швидке танення тайги та панічне метушіння тварин.

Лі зрозумів, що йому буде дуже складно суходолом дістатися туди, куди йому треба: навіть у звичайні часи тайгова дорога являла собою очищену від лісу смуту мерзлої землі, а нині танула навіть вічна мерзлота, і поверхня. землі перетворилася на море багнюки.

Отже, Лі віддав на зберігання повітряну кулю й обладнання, на залишки золота найняв човен із бензиновим двигуном, придбав декілька бочок палива та їжу й вирушив проти течії.

Спочатку він просувався досить повільно. Течія була вельми швидкою, рівень води в Єнісеї суттєво піднявся, й ріка несла в океан усілякий бруд: стовбури дерев, гілки, трупи потонулих тварин, а одного разу Лі навіть побачив розпухлий труп людини. Невеличкий мотор працював на повну потужність, і Лі доводилося постійно стежити за тим, куди він пливе.

Метою його подорожі було селище племені Грумаиа. Допомогти йому дістатися туди могла лише власна пам'ять — декілька років тому він пролітав над тією місцевістю. Утім, на пам'ять він не скаржився, хай навіть береги ріки дуже змінилися — значна частина деталей пейзажу, котрі він запам'ятав, зникла у воді кольору кави з молоком. Підвищення температури роз будило комах, й обриси берега були затьмарені величезними хмарами гнусу. Лі змастив обличчя й руки маззю з дурману та безперервно палив міцні сигари, і це дозволяло йому бодай трохи відганяти всюдисущих кровожерів.

Гестер мовчазно сидів на носі човна, його довгі вуха, як завжди, лежали вздовж худої спини, а очі були примружені. Чоловік та деймон уже давно звикли до обопільного мовчання й розмовляли лише в разі потреби.

Уранці третього дня подорожі Лі повернув суденце в невеличку річку, що вливалася до головного потоку, стікаючи з гряди невисоких пагорбів, котрі мали бути вкриті глибоким снігом, але наразі були поцятковані коричневими плямами. Незабаром вони вже пливли між низькими соснами та модринами й через кілька миль побачили велику круглу скелю заввишки з будинок. Лі пристав до берега та прив'язав човен.

— Тут була пристань, — сказав він Гестеру. — Пам'ятаєш того старого мисливця на тюленів з Нової Земблі, котрий розповідав нам про неї? Мабуть, пристань зараз за шість футів під водою.

— Сподіваюся, їм вистачило розуму, щоб побудувати селище досить високо над рікою, — відповів деймон, стрибнувши на землю.

Приблизно за півгодини Лі поклав свою торбу на землю поруч із дерев'яним будинком вождя племені та привітав невеликий натовп, що вже збирався навколо нього. Щоб продемонструвати миролюбні наміри, він використав спільний для всієї півночі жест — поклав на землю біля ніг рушницю.

За мить поруч із нею лежав лук старого сибірського татарина, очі якого майже не визирали зі зморщечок навколо них. Його деймон-росомаха торкнувся носом носа Гестера, котрий у відповідь смикнув вухами.

Вождь щось сказав, Лі відповів англійською. Перепробувавши з півдесятка мов, вони нарешті знайшли таку, якою обидва могли досить вільно спілкуватися.

— Моє шанування тобі та твоєму племені, — промовив Лі. — У мене є курильна трава, не надто гарна, але для мене честь запропонувати її тобі.

Вождь вдячно кивнув, і одна з його дружин узяла в Лі пакунок, котрий той дістав із торби.

— Я шукаю чоловіка на ім'я Груман, — сказав Лі. — Я чув, що твоє плем'я прийняло його до своїх лав. Можливо, ви знаєте його під іншим ім'ям, але він європеєць.

— Ми чекали на тебе, — відповів вождь.

Інші мешканці села, що зібрались у кволих сонячних променях на багнистому майданчику посеред будинків, не розуміли бесіди, але побачили задоволення, що з'явилося на обличчі вождя. Лі та його деймон відчули полегшення. Вождь кілька разів кивнув.

— Ми сподівалися, що ти таки з'явишся тут, — повторив він. — Ти прийшов, аби відвезти доктора Грумана до іншого світу.

Брови Лі злетіли догори, але він лише відповів:

— Як скажеш, вождю. Він тут?

— Іди за мною, — мовив вождь.

Інші мешканці селища шанобливо розступилися. Знаючи, що Гестеру дуже не подобається багнюка, Лі взяв його на руки, завдав на плечі торбу та пішов за вождем лісовою стежкою. Десь на відстані десяти польотів стріли від селища, на галявині серед високих модрин, він побачив шкіряну ярангу.

Вождь зупинився біля входу. Яранга була прикрашена іклами вепра та рогами лося й північного оленя, але це були не просто мисливські трофеї — вони були обвішані сухими квітами та охайно переплетені сосновими гілочками. Судячи з усього, вони являли собою предмети для якогось ритуалу.

— Розмовляй із ним шанобливо, — тихо попередив вождь Лі Скоресбі. — Він шаман, і в нього болить серце.

Раптом Лі відчув, як по його спині пробігли мурашки, а Гестер у нього на руках напружився — вони побачили, що весь цей час за ними спостерігали. З-посеред сушених квітів та соснових гілок на них дивилося яскраво-жовте око. Це був деймон; побачивши, що Лі дивиться на нього, він повернув голову, обережно взяв у міцний дзьоб соснову гілочку та ніби завісив нею отвір.

Вождь щось голосно сказав своєю мовою. Лі нібито почув ім'я, котре вже знав від мисливця на тюленів — Джопарі. За мить шкіряна завіса на вході до яранги відгорнулася.