Потім сторожі один за одним вогняними метеорами злетіли в повітря, при цьому вони збільшувалися в розмірі доти, доки не стали просто величезними. За мить вони були вже далеко — ніби зграйка падаючих зірок промчала на північ.

Серафіна та Рута Скаді схопили свої соснові гілки та злетіли услід за ангелами, але ті вже відлетіли надто далеко, щоб їх можна було наздогнати.

— Це таких істот ти бачила того разу, Руто? — спитала Серафіна, коли вони повільно знижувалися, спостерігаючи, як яскраві вогники летять до горизонту.

— Ці здалися мені більшими, але це, без сумніву, були вони. У них немає плоті, бачила? Вони складаються зі світла. Їхні чуття мають суттєво відрізнятися від наших… Серафіно Пеккала, наразі я залишаю вас — я маю скликати всіх відьом півночі. Коли ми зустрінемося знову, вже точитиметься війна. Хай щастить тобі, люба…

Вони прямо в повітрі обійнялися, потім Рута Скаді повернулася та помчала на південь.

Серафіна провела її поглядом, а тоді вирішила подивитися, як останні сяючі ангели зникають за обрієм. Вона відчувала до великих сторожів лише співчуття. Як їм, мабуть, не вистачає всього того, що є в істот із плоті та крові, — відчуття землі під ногами, вітру у волоссі, зоряного світла на оголеній шкірі… Серафіна схопила соснову гілочку, на якій вона летіла, та з жадібним задоволенням вдихнула гострий запах смоли. Потім вона тихо спустилася вниз, до людей, що спали на траві, та приєдналася до них.

Лі Скоресбі подивився вниз і побачив, що ліворуч розкинувся спокійний океан, а праворуч простягнувся зелений берег. Аеронавт прикрив очі та пошукав ознак людського життя. Відтоді, як вони вилетіли з гирла Снісею, минула вже повна доба.

— Це і є новий світ? — спитав він.

— Новий для тих, хто народився в іншому, — відповів Станіслав Груман. — Узагалі-то він такий самий старий, як ваш і мій. Ізраель своїми діями зворушив усе на світі, пане Скоресбі, зворушив сильніше, ніж будь-хто чи будь-що в минулому. Ті двері та вікна, що їх я згадував, наразі відчиняються у найнесподіваніших місцях. Плавати та лі гати стало дуже важко, але вітру, що несе нас, все це не стосується.

— Старий цей світ чи новий, але він дуже дивний, — сказав Лі.

— Так, — погодився Станіслав Груман. — Це дивовижний світ, хоча дехто, безперечно, почувається в ньому як удома.

— Схоже, він порожній, — зауважив аеронавт.

— Це не так. За тим мисом ви побачите місто, що колись було заможним і могутнім. У ньому й досі мешкають нащадки тих купців й аристократів, котрі збудували його, хоча три століття тому тут настали лихі часи…

За декілька хвилин Лі побачив спочатку маяк, потім Криву кам'яного хвилеріза, а потім — вежі, куполи та червоно-коричневі дахи чудового міста біля гавані.

У пишному саду на мисі стояла розкішна будівля на кшталт оперного театру, широкі бульвари рясніли елегантними готелями, а вулички втопали у квітучій зелені, що нависала над балконами будинків.

Груман мав рацію — люди тут були. Але коли воші наблизилися, Лі з подивом побачив, що всі вони були дітьми: жоден дорослий так і не з'явився в його полі зору. Діти гралися на пляжі, бігали по кафе, їли, пили, виносили повні торби товарів із будинків і магазинів. Декілька хлопців билися, їх підштрикувала рудоволосі дівчинка, а хлопчик меншого віку кидав каміння у вікна сусіднього будинку. Здавалося, це був дитячий майданчик розміром з місто, але вихователів чи вчителів не було видно. «Дитячий світ», — промайнуло в голові Лі Скоресбі.

Але в місті були не лише діти. Коли Лі вперше побачив цих створінь, він протер очі, але вони, без сумніву, існували, ці стовбури туману або чогось ще більш розрідженого, ніж туман — просто згустки повітря. Хай там чим вони були, в місті їх було повнісінько: вони дрейфу вали над бульварами, проникали до будинків, скупчувалися на площах і перехрестях. Діти, здавалося, зовсім не помічали їх.

Але створіння бачили дітей. Поки куля летіла над містом, Лі поступово усвідомив закономірність у їхній поведінці: безперечно, деякі діти — а саме ті, що пере бували на межі між дитинством і юністю — цих при мар цікавили, і вони пересувалися за ними назирці. Один високий худорлявий хлопець із копицею чорного волосся, вже майже юнак, був оточений створіння ми так щільно, що обриси його постаті, здавалося, мерехтіли в повітрі. Створіння нагадували Лі мух, що злетілися на м'ясо, але хлопець їх не бачив — хоча час від часу він протирав очі чи трусив головою, наче хотів прояснити зір.

— Хто ці бісові створіння? — спитав Лі.

— Тутешні люди звуть їх примарами.

— А що саме вони роблять?

— Ви чули про упирів?

— У казках.

— Примари живляться так само, як вампіри годуються кров'ю, але їжа примар — це увага, свідомий інтерес до світу. Незрілість дітей майже не приваблює їх.

— Тоді вони являють собою протилежність тим дияволам із Больвангара.

— Навпаки. Й Облаткове братство, і примари байдужості зачаровані тим, що в людей незнання кардинально відрізняється від досвідченості. Облаткове братство ненавидить Пил і боїться його, а примари живляться ним, але й ті, й інші надзвичайно небайдужі до нього.

— Вони скупчилися навколо того хлопця…

— Він дорослішає. Невдовзі вони накинуться на нього, і його життя перетвориться на байдуже, рослинне страждання. Він приречений.

— Святий Петре! А ми не можемо його врятувати?

— Ні. Примари відразу схоплять нас. Поки ми в повітрі, вони нас не чіпатимуть, і нам залишається тільки спостерігати та летіти далі.

— Але де дорослі? Ви що, хочете сказати, що в цьому світі живуть лише діти?

— Ці діти через примар стали сиротами. У цьому світі чимало груп таких дітей — вони блукають тут, живучи тим, що знаходять, коли дорослі втікають. А, як ви бачите, тут є що знайти: хай там як, але діти не голодують. Схоже, місто заполонили великі зграї примар, і дорослі втекли, щоб залишитися живими. Ви помітили, як мало кораблів і човнів було в гавані? А дітям це лише на руку.

— Але не старшим — як тому бідолашному хлопцеві.

— Пане Скоресбі, цей світ є таким, яким є. І якщо ви бажаєте покласти край жорстокості та несправедливості, то маєте везти мене далі. У мене є тут важливі справи.

— Мені здається… — Лі помовчав, підшукуючи слушні слова, — мені здається, що жорстокість є там, де ви її бачите, і допомагати слід тому, хто, як ви бачите, потребує вашої допомоги. Чи, може, я помиляюся, докторе Груман? Либонь, я лише темний аеронавт — настільки темний, що коли мені казали, ніби шамани вміють літати, я вірив цьому. Але — ви шаман, і ви не літаєте.

— Знаєте, таки літаю.

— Тобто?

Повітряна куля знижувалася, а місцевість під ними підвищувалася. Просто в них на шляху стояла величезна квадратна башта з каміння, але Лі, здається, цього не помічав.

— Мені треба було полетіти, я викликав вас, і тепер я лечу, — промовив Груман.

Він добре бачив небезпеку, котра їм загрожувала, але, покладаючись на досвід аеронавта, вирішив не втручатися. І в останню мить Лі Скоресбі нахилився над бортом гондоли та потягнув за мотузку, що втримувала один із мішків баласту. З мішка посипався пісок, куля трохи піднялася та пролетіла за шість футів від верхівки башти. З десяток круків, потурбовані, злетіли в повітря та, каркаючи, закружляли довкола них.

— Так, справді, — погодився Лі. — Ви дуже незвичайна людина, докторе Груман. Вам не доводилося жити серед відьом?

— Доводилося, — відповів шаман. — А також серед академіків і серед духів. Повсюди можна побачити дурість, але так само повсюди розпорошені крупинки мудрості. І, без сумніву, чимало проявів мудрості мені не вдалося роздивитися. Життя — це складна річ, пане Скоресбі, але ми все одно мусимо чіплятися за нього.

— А цей наш вояж — це прояв дурості чи мудрості?

— Це наймудріший вчинок, про який я будь-коли чув.