— Ми пішли до вченої, але там були інші люди, чоловік і жінка, і вони обдурили нас. Вони ставили нам багато питань, а потім спитали про тебе, і ми ненавмисне обмовилися, що знаємо тебе, а потім втекли…

Ліра соромливо закрила обличчя долонями та притиснула голову до тротуару. Збуджений Пантелеймон майже щосекунди змінював форму: собака, птах, кіт, білосніжний горностай…

— Який цей чоловік на вигляд? — спитав Віл.

— Великий, — відповіла Ліра, — та дужий, із блідими очима…

— А він бачив, як ти пройшла вікном?

— Ні, але…

— То він не знає, де ми.

— Та алетіометр! — вигукнула дівчинка і рвучко сіла, її обличчя від емоцій, що сповнили її, застигло, ставши схожим на давньогрецьку маску.

— Отож, — сказав Віл. — Розповідай мені, як це сталося.

Схлипуючи та скрегочучи зубами, Ліра розповіла йому все: як учора старий побачив її в музеї з алетіометром у руках, як він сьогодні зупинив машину, і вона сіла І неї, щоб утекти від світловолосого, як машина зупинилася біля лівого боку вулиці, і щоб вийти, вона змушена була перелізти через старого, і як він, мабуть, умить дістав алетіометр та потім повернув їй рюкзак.

Віл бачив, як сильно вона засмучена, однак не розумів, чому вона відчуває себе винною. Але потім Ліра сказала:

— О Віле, пробач мене, я скоїла дуже поганий учинок! Алетіометр сказав мені, що я маю припинити дізнаватися про Пил, а натомість допомагати тобі. Я повинна допомогти тобі відшукати батька. І якби в мене був алетіометр, я могла б повідомити тебе, де він зараз. Але я не послухалася — зробила те, чого мені хотілося й чого я не повинна була робити…

Віл уже бачив, як Ліра користується алетіометром, і знав, що він здатен правдиво відповісти на будь-яке питання. Він відвернувся. Ліра схопила його за зап'ястя, але він вирвався та пішов до води. Діти на протилежному боці гавані вже знову у щось грали. Ліра підбігла до нього та вимовила:

— Віле, мені шкода…

— І що з того? Мені байдуже, шкода тобі чи ні — ти вже все зробила.

— Але, Віле, ми маємо допомагати одне одному, бо більше нам ніхто не допоможе!

— Я не бачу, як ти можеш стати мені в пригоді.

— Я також, але…

Раптом Ліра зупинилася на півслові, її очі просвітліли. Вона повернулася, кинулася до рюкзака, що лежав на тротуарі, та нервово почала ритися в ньому.

— Я знаю, хто він! І де він живе! Дивись! — вигукнула вона та дістала маленьку білу картку. — Він дав мені це в музеї! Ми можемо піти та повернути алетіометр!

Віл узяв у неї картку та прочитав:

— Виявляється, він сер, тобто лицар, — сказав він. — Це означає, що люди повірять йому, а не нам. Та й що я можу зробити? Звернутися до поліції? Вона й так мене шукає! Навіть якщо вчора ще не шукала… Тобі також краще туди не ходити — вже відомо, хто ти така, і відомо, що ти знаєш мене.

— Ми можемо вкрасти алетіометр — вдертися до його будинку та вкрасти. Я знаю, де Гедінгтон, у моєму Оксфорді він також є. Ми дістанемось туди за годину.

— Ти просто дурепа.

— Йорик Бернісон відразу пішов би туди та відрізав би цьому типу голову. Шкода, що його тут немає — він би…

Але тут вона замовкла — Віл лише подивився на неї, проте цього вистачило, аби вона злякалася. Приблизно так само вона злякалася б, якби на неї в такій манері глянув ведмідь в обладунках — хоча Віл був ще хлопцем, щось в його очах нагадало Лірі Йорика.

— Яв житті не чув нічого дурнішого, — заявив Віл. — Ти що, гадаєш, ми можемо просто залізти до його будинку та вкрасти ту штуку? Подумай краще! В тебе ж є голова, тож скористайся нею. Коли він багатий, у нього напевно будуть усі ці сигналізації та системи спостереження, усілякі спеціальні замки та ліхтарі з інфрачервоними вмикачами, що спрацьовують автоматично…

— Ніколи про таке не чула, — відповіла Ліра. — У нашому світі нічого цього немає.

— Добре, тоді подумай ось про що: у нього є цілий будинок, щоб сховати там алетіометр, а скільки часу знадобиться злодієві, щоб обшукати кожну шафу, кожну шухляду, кожен закуток? У тих людей, що приходили до мене, було кілька годин, аби знайти в будинку те, що вони шукали, а я впевнений, що будинок цього Летрома значно більший від мого. До того ж там може бути якийсь сейф. Отже, навіть якщо нам пощастить залізти в будинок, ми не знайдемо алетіометра до приїзду поліції.

Ліра похнюпила голову — він мав рацію.

— То що нам робити? — запитала вона.

Хлопець нічого не відповів, але хай там як, «нам» було вельми доречним — робити щось мали вони обоє. Подобалося це йому чи ні, але вони були в одній запряжці.

Віл почав ходити туди й сюди між водою та терасою, обмірковуючи становище та гадаючи, що можна зробити. Він поплескав долонею об долоню, але відповідь усе не надходила, і він розлючено потрусив головою.

— Що ж, підемо туди, — сказав він. — Ходімо туди та подивимося на нього. Звертатися до твоєї вченої не варто, адже поліцейські вже були в неї. Вона напевно повірить не нам, а їм. Принаймні якщо ми побуваємо в будинку, то побачимо, де розташовані головні кімнати. Це буде початок.

Віл мовчки увійшов до кафе, піднявся на другий поверх і поклав листи під подушку, на якій він спав. Навіть якщо їх спіймають, листів тим людям не отримати.

Ліра очікувала на нього на терасі, на її плечі сидів горобець-Пантелеймон. Вигляд у неї був бадьорішим, ніж раніше.

— Ми повернемо його, — промовила вона. — Все буде гаразд, я відчуваю це.

Віл нічого не сказав, і вони пішли до вікна.

Для того щоб дійти до Гедінгтона, їм знадобилося півтори години. Ліра обирала шлях, намагаючись уникнути центральних районів міста, а Віл мовчки озирався довкола. Шлях був для Ліри навіть важчим, ніж подорож Арктикою до Больвангара, адже тоді з нею були цигани та Йорик Бернісон, і навіть попри те, що тундра була сповнена загроз, небезпеку тоді можна було побачити заздалегідь. Тут же, в місті, що було водночас рідним і чужим їй, небезпека могла мати приязний вигляд, а зрада — посміхатися їй і пахнути гарним одеколоном, і хай навіть тут не збиралися вбивати її чи розлучати з Пантелеймоном, у неї вкрали єдиного порадника. Без алетіометра вона була лише… лише дівчинкою, що загубилася.

Особняк Лаймфілд-Таус мав колір світлого меду, половина його фасаду була вкрита диким виноградом. Він стояв посеред великого доглянутого саду, з одного боку котрого були зарості кущів, а з другого пролягала гравійна дорога, що вела до будинку. «Роллс-Ройс» стояв напроти подвійного гаражу ліворуч від особняка. Все, що бачив Віл, свідчило про владу та багатство й дихало тією неформальною вищістю, яку деякі англійці з вищого класу й досі мають за самозрозумілу. У вигляді маєтку було щось таке, від чого Віл невідомо чому стиснув зуби. Утім, за мить він згадав: коли він ще був дуже малим, мати взяла його із собою до будинку, схожого на цей, тоді вони одягли свої найкращі речі, а він пообіцяв матері, що поводитиметься гарно, але літній чоловік та жінка, що були в тому будинку, змусили матір заплакати. Коли вони вийшли звідти, вона все ще плакала.

Ліра побачила, що він важко дихає та стискає кулаки, але їй вистачило чутливості не спитати його, в чому річ: без сумніву, це стосувалося його, а не її. Врешті-решт Віл глибоко зітхнув.

— Що ж, — промовив він, — чому б не спробувати?

Він рішуче пішов під'їзною доріжкою, Ліра трималася за ним. У них обох було відчуття, що на них дивляться сотні очей.

Двері були обладнані старомодним дзвоником, схожим на ті, що були поширені в Ліриному світі, і їй довелося показати Вілові, як ним користатися. Коли вона потягла за ручку, дзвінок пролунав десь у глибині будинку.