Віл присів на один із катамаранів і скинув взуття — дешеві кросівки, котрі вже майже розвалилися та безжально стискали його натруджені ноги. За кросівками полетіли і шкарпетки. Хлопець занурив пальці ніг у пісок. Минуло ще кілька секунд, і він скинув решту одягу та пішов у море.

Вода була якраз на межі між прохолодною та теплою, і це було чудово. Віл, здіймаючи бризки, поплив до платформи для нирців, виліз на неї, сів на м'яку дерев'яну обшивку та подивився на місто.

Праворуч від нього, огороджена молом, лежала гавань. За нею, приблизно на відстані милі, височів смугастий біло-червоний маяк, за яким із темряви виднілися стрімчаки, а за ними, вже ледь помітні — ті великі пагорби, котрі він бачив з того місця, звідки потрапив у цей світ.

За смугою пляжу стояли осяяні лампочками дерева саду, що оточував казино, а за ними — вулиці міста та набережна зі своїми готелями, кафе та м'яко освітленими магазинами. І все це було порожнім і мовчазним.

І безпечним. Ніхто не знайде його тут: чоловік, що обшукував його будинок, ніяк не дізнається, куди він подівся, так само як і поліція. У нього був цілий світ, аби сховатися в ньому.

Уперше з тієї миті, коли він уранці вибіг із дому, Віл почувався безпечно.

До нього повернулася спрага, а з нею й голод — врешті-решт, востаннє він їв у іншому світі. Він зісковзнув у воду та повільно поплив до берега. Вийшовши на пісок, він натяг труси та, несучи в руці решту одягу й торбу, пішов садом у напрямку набережної. Там він кинув порожню пляшку в кошик для сміття і, босий, поплентався до гавані.

Коли його шкіра трохи підсохла, він натягнув джинси та почав розглядати місто, шукаючи, де можна дістати їжу. Готелі були надто величними; він зазирнув у перший з них, але той був зсередини таким великим, що хлопець відчув себе незатишно. Отже, він пішов далі й невдовзі знайшов невеличке кафе, що припало йому до вподоби. Він не міг би пояснити, звідки в нього виникло це відчуття: адже воно було таким самим, як десяток інших, з верандою, заставленою горщиками з квітами, та столами і стільцями, що стояли просто на тротуарі, але йому припало до душі саме це.

Там була стійка з фотографіями боксерів на стіні та постер усміхненого акордеоніста з його автографом. Віл пройшов на кухню та вийшов у двері, що вели в коридор ІЗ вузькими сходами, застеленими яскравим квітчастим килимом.

Потім тихо піднявся на другий поверх і відчинив перші двері, на які впав його погляд. Вікна кімнати виходили на набережну. У приміщенні було спекотно й задушливо, і Віл відчинив двері балкона, щоби впустити прохолодне нічне повітря. Сама кімната була невеликою, і меблі в ній явно призначалися для більшого приміщення. Вони були вельми пошарпаними, але загалом у кімнаті було чисто й затишно: схоже, тут мешкали гостинні люди. На стіні висіла маленька полиця із книжками, на столі лежав журнал і стояли декілька фотографій у рамках.

Віл вийшов й оглянув інші кімнати — невелику ванну та спальню з двоспальним ліжком.

Коли він уже збирався відчинити останні двері, по його шкірі чомусь побігли мурашки, а серце шалено закалатало. І річ була не в тому, що він почув зсередини якийсь звук — просто щось підказало йому, що кімната не порожня. У нього промайнула думка: яке все-таки дивне життя — його день розпочався з того, що хтось ходив човні темної кімнати, а сам він чекав усередині, наразі ж усе відбувається навпаки…

І поки він стояв у роздумах, двері несподівано відчинилися й щось кинулося на нього, мов дикий звір.

Але власна пам'ять попередила його: він стояв не біля самих дверей і його не збили з ніг. Він не збирався здаватися без бою — пустив у хід коліно, голову, кулак, лікті, намагаючись поцілити супротивника, хай там ким він був…

Це була дівчинка одного з ним віку, розлючена до нестями й одягнена в подерту брудну сукню, з якої виглядали тонкі голі руки й ноги.

Вона усвідомила, хто він такий, тієї миті, коли він розгледів її, відштовхнулася від його оголених грудей і, як загнана в кут кішка, зіщулилася в темному закутку коридору. І, на його великий подив, поруч із нею дійсно з'явилася кішка: величезний дикий звір, що наїжився, вищирив зуби та підняв хвіст.

Дівчинка поклала долоню кішці на спину та облизнула губи, уважно стежачи за кожним його рухом.

Віл повільно випростувався.

— Хто ти така?

— Ліра Красномовна, — відповіла дівчинка.

— Ти тут живеш?

— Ні! — рішуче відказала вона.

— А скажи мені, що це за місце? Я маю на увазі місто.

— Не знаю.

— Звідки ж ти?

— Зі свого світу, він поєднаний з цим. А де твій деймон?

Віл витріщив очі. Потім він побачив, як із кішкою відбувається щось незвичайне: вона стрибнула на руки дівчинці й змінилася на очах. Наразі це був червоно-коричневий горностай із шиєю та черевом кремового кольору, і він подивився на хлопця так само люто, як дівчинка до того. Але раптом Віл зрозумів, що й дівча, й горностай дуже його бояться — немовби він привид.

— У мене немає демона, — відповів він. — Я навіть не знаю, про що ти. А! Чи це твій демон?

Дівчинка неквапливо підвелася. Горностай, немов комірець, огорнув її шию, його чорні очі не відривалися від обличчя хлопця.

— Але ж ти живий, — недовірливо сказала Ліра Красномовна. — Ти не… Ти не був…

— Мене звуть Віл, Вільям Пері, — назвався Віл. — Я не розумію, що ти мені кажеш про демонів. У моєму світі демон — це… Це диявол, щось зле.

— Не демон, а деймон… У твоєму світі? Ти хочеш сказати що це не твій світ?

— Ні. Я просто… просто знайшов вхід. Я гадаю, він, як і твій світ, поєднаний із цим.

Дівчинка дещо розслабилася, але все одно пильно стежила за ним, а він залишався спокійним і нерухомим, ніби вона була незнайомою кішкою, з якою він хотів потоваришувати.

— Окрім мене, ти когось бачила в цьому місті? — продовжив розпитувати її Віл.

— Ні.

— А давно ти тут?

— Не знаю. Декілька днів. Я не пам'ятаю.

— То навіщо ти сюди прийшла?

— Я шукаю Пил.

— Шукаєш пил? Золотий, чи що? Який пил?

Ліра звузила очі й промовчала. Віл обернувся, аби спуститися зі сходів.

— Я хочу їсти, — сказав він. — На кухні є щось?

— Не знаю, — відповіла дівчинка і пішла за ним, тримаючись на безпечній відстані.

На кухні Віл знайшов усе потрібне для курячої запіканки з цибулею та перцем, але продукти, судячи з усього, давно лежали на спеці — від них уже тхнуло. Він скинув усе у відро для сміття.

— Невже ти нічого не їла? — спитав він Ліру. Вона підійшла, щоб подивитися.

— Я не знала, що все це тут є, — відповіла вона. — Ой, воно холодне…

Її деймон знову змінився, цього разу ставши великим яскравим метеликом, котрий швидко підлетів до холодильника й відразу повернувся їй на плече. Летячи, метелик рухав крилами доволі повільно. Віл подумав, що не повинен так витріщати очі, хоча від дивовижності того, що відбувалося, його голова йшла обертом.

— Ти що, раніше не бачила холодильник? — сказав він, дістав звідти банку коли й передав її дівчинці, після чого взяв лоток яєць. Ліра стиснула банку двома долонями, її обличчя засяяло від задоволення.

— То пий її, — промовив Віл.

Дівчинка зиркнула на банку й насупилася. Вона не знала, як її відкрити! Віл смикнув за вушко, з'явилася піна. Ліра підозріло лизнула колу, і її очі розширилися.

— Це гарна річ? — спитала вона голосом, у якому відчувалися надія й страх.

— Так. Мабуть, у цьому світі також є кола. Дивись, я зроблю ковток, аби довести тобі, що це не отрута.

Віл відкрив ще одну банку. Побачивши, як він п'є, дівчинка зробила те саме. Без сумніву, вона страждала від спраги. Вона випила напій так швидко, що в ніс їй ударив газ, вона фиркнула та гучно відригнула, насупившись, коли Віл здивовано подивився на неї.

— Я хочу зробити омлет, — сказав він. — Ти будеш?

— Я не знаю, що таке омлет.

— Добре, тоді дивись, як я робитиму його. Чи, якщо бажаєш, тут є банка печених бобів.