Звичайно, деймон мав рацію, і Лі сьорбнув гарячущого напою та запалив сигару. Небо поступово світлішало, і він подумав, що б він зробив, якби був командиром останнього цепеліна. Без сумніву, він відступив би та дочекався, поки розвидніється, а тоді піднявся вгору достатньо високо, щоб бачити весь ліс та помітити, коли Лі та Груман вийдуть із нього.
Деймон-яструб Саяна Кетора прокинулася та простягла в обидва боки свої величезні крила. Гестер підвів голову та подивився на могутнього деймона кожним золотавим оком по черзі. За мить із намету вийшов і шаман.
— Важка ніч видалася, — зауважив Лі.
— День буде не легшим. Маємо негайно залишити ліс, пане Скоресбі. Вони збираються його спалити.
Лі недовірливо оглянув мокру рослинність та спитав:
— Але як?
— У них є пристрій, що викидає пальну суміш — гас із поташем, здається, — котра спалахує, коли торкається води. Імперський флот використовував цей винахід у війні з Японією. Якщо ліс насичений вологою, він запалає ще швидше.
— А як ви про це дізналися?
— Приблизно так само, як ви побачили, що відбулося з цепелінами вночі. Збирайте все, що ви хотіли б узяти з собою, та ходімо.
Лі потер потилицю. Найцінніші речі з тих, що він мав, були також найтранспортабельнішими — йшлося про прилади повітряної кулі. Він зняв їх з гондоли, обережно поклав у ранець та перевірив, чи не відволожилися набої в його гвинтівці. Гондолу, балон та оснащення він залишив там, де вони лежали, — під деревами. Відтепер він уже не аеронавт — коли якесь диво не дозволить йому вціліти в цій колотнечі та відшукати достатньо грошей, аби придбати нову кулю. Віднині він мав пересуватися, як комаха, — поверхнею землі.
Вони відчули запах диму ще до того, як побачили полум'я — вітер дув з боку моря. Коли вони нарешті вийшли на узлісся, позаду них уже жадібно ревіла лісова пожежа.
— А чому вони не зробили цього вночі? — поцікавився Лі. — Вони могли б засмажити нас уві сні.
— Гадаю, вони бажають схопити нас живцем, — відповів Груман, обдираючи листя з гілки, — щоб іти, йому потрібна була палиця. — Вони чекають, доки ми вийдемо з лісу.
І справді — невдовзі дзижчання мотора цепеліна заглушило навіть ревіння полум'я та їхнє важке дихання. Вони рухалися так швидко, як тільки міг Груман — пере лазили через корені, пробиралися буреломом, стрибали з каменя на камінь і лише іноді на мить зупинялися, щоб перевести подих. Над ними летіла Саяна Кетора, час від часу знижуючись, аби повідомити, скільки їм залишилося до краю лісу і як далеко від них фронт пожежі. Вогонь усе наближався, а дим утруднював дихання.
Мешканці лісу — білки, птахи, дикі свині — мчали пліч-о-пліч з ними, з усіх боків лунав хор стривожених голосів тварин: верещання, писки, крики… Обидва мандрівники уже бачили перед собою відкриту місцевість. Коли вони нарешті досягли її, ззаду на них почали накочуватися спекотні хвилі від рокітливої стіни вогню, що сягала п'ятдесяти футів. Дерева спалахували, мов смолоскипи, сік у їхніх венах разом скипав та розколював їх уздовж. Смола хвойних дерев палала, як бензин, а гілки, здавалося, вмить розцвітали яскравими оранжевими квітами.
Лі та Груман, задихаючись, просувалися вгору крутим каменистим схилом. Половина неба була затягнута гарячим димом, але вгорі все одно залишався схожий на величезну сигару цепелін — як сподівався Лі, надто далеко, щоб роздивитися їх навіть у бінокль.
Перед ними з'явилася стрімка, майже непрохідна кам'яна стіна. З пастки, у якій вони опинилися, залишався тільки один вихід — у вузьку ущелину попереду, внизу якої з-за повороту виднілося дно висохлої річки.
Лі показав туди рукою, і Груман відповів:
— Я подумав те саме, пане Скоресбі.
Деймон шамана, що кружляв у них над головами, склав крила та на висхідному потоці повітря кинувся до каньйону. Чоловіки ні на мить не уповільнили своєї ходи, однак захеканий Лі не втримався:
— Даруйте за недоречне питання, але я ніколи не бачив, щоб деймон так віддалявся від людини — якщо не враховувати відьом, звичайно. Ви цього навчилися чи це вміння було у вас від природи?
— Жодне вміння не дається людям від природи, — відповів Груман. — Маємо вчитися всього, що робимо. Саяна Кетора повідомляє мені, що ущелина веде до перевалу. Якщо ми дістанемося туди раніше ніж вони нас побачать, то зможемо врятуватися.
Яструб знову каменем полетів униз, назустріч чоловікам, що дерлися вгору по камінню. Гестер вирішив, що й сам відшукає дорогу між скель, і Лі просто йшов за ним, намагаючись не ступати на розхитані камені й обираючи натомість великі валуни. Він бачив лише невелику ущелину попереду.
Його дуже непокоїв стан Грумана — той важко дихав, був блідим і дуже виснаженим на вигляд. Мабуть, його нічні зусилля витягли з нього багацько енергії. Лі не хотілося перейматися питанням, скільки вони ще зможуть пройти, але коли вони вже майже дісталися до входу в ущелину та ступили на сухе дно річки, він почув, що звук мотора цепеліна змінився.
— Вони нас побачили, — промовив він.
І це означало, що їм ухвалено смертний вирок. Навіть спокійний і стриманий Гестер спіткнувся, почувши це. Груман оперся на палицю, яку він ніс, прикрив очі долонею та подивився на цепелін. Лі зробив те саме.
Аеростат швидко знижувався, прямуючи просто на похилий майданчик, трохи нижчий від них. Стало зрозуміло, що переслідувачі хотіли схопити їх живцем, а не вбити — залп гармат чи навіть рушниць умить покінчив би з ними. Натомість пілот уміло зупинив цепелін над самою землею, на найвищій приступній йому точці схилу, і з дверей кабіни посунув на землю потік людей у синій формі та їхніх деймонів-вовків. Солдати відразу кинулися схилом догори.
Лі та Груман були за шістсот ярдів над ними, неподалік від входу в ущелину. Досягши його, вони змогли б стримувати солдат доти, доки в них не скінчаться боєприпаси — але ж у них була лише одна гвинтівка.
— Пане Скоресбі, їм потрібен я, а не ви, — сказав Груман. — Якщо ви віддасте мені рушницю та здастеся в полон, то виживете. Це дисципліновані вояки, і ви будете військовополоненим.
Лі ніяк не відреагував на його слова, лише промовив:
— Ходімо. Коли ми потрапимо в ущелину, я зможу затримати їх на кілька хвилин, а ви тим часом дістанетесь до виходу. Я вже довів вас до цього місця й не збираюся відійти вбік та дозволити їм схопити вас.
Солдати підіймалися набагато швидше від них — вони були добре натреновані та невиснажені. Груман кивнув.
— У мене не залишалося сили збити четвертий цепелін, — тільки й вимовив він, і вони продовжили свій виснажливий підйом.
— Перед тим як піти, скажіть мені одну річ, — звернувся до шамана Лі. — Якщо ви цього не зробите, я не і знайду спокою. Я не знаю, на чиєму боці б'юся, та мені взагалі-то й байдуже. Скажіть лише мені ось що: чи допоможе те, що я робитиму за хвилину, маленькій дівчинці Лірі, чи це їй зашкодить?
— Це допоможе їй, — відповів Груман.
— І ще одне. Ви не забули про клятву, яку дали мені?
— І ніколи не забуду.
— Докторе Груман, або Джоне Пері, або ким там ви називатиметеся в хоч якому зі світів, попереджаю вас: не забувайте про неї. Я люблю цю дівчинку, як власну дочку, і навіть якби в мене була дочка, я не міг би любити її більше. Якщо ви порушите цю клятву, те, що залишиться від мене, не даватиме спокою тому, що залишиться від вас, і ви весь залишок вічності шкодуватимете, що колись існували. Тепер ви розумієте, що ця присяга — не просто слова?
— Розумію. І даю вам слово.
— Це все, що мені було потрібно. Щасти вам!
Шаман простягнув руку, і Лі потиснув її. Потім Груман повернувся та пішов угору ущелиною, а Лі озирнувся, шукаючи найкращу позицію.
— Тільки не той великий валун, Лі, — промовив Гестер. — Ти не бачитимеш, що відбувається праворуч, і вони вмить наблизяться до нас. Обери менший.
У вухах Лі лунало ревіння, ніяк не пов'язане з пожежею внизу чи з натужним дзижчанням цепеліна, котрий знову намагався піднятися в повітря. Він ніби разом поринув у своє дитинство, у героїчну гру під назвою «Взяття фортеці Аламо», що стільки разів відбувалася на руїнах старовинного форту — тоді вони по черзі грали то за данців, то за французів. Його дитинство поверталося до нього, прагнучи помсти. Він дістав перстень племені навахо, що колись належав його матері, та поклав його на камінь поруч із собою. У тих дитячих іграх Гестер зазвичай був або пумою, або вовком, раз чи два гримучою змією, але найчастіше — птахом-пересмішником. А тепер…